Пітсбурґ

Колись Пітсбурґом заправляли Морґани і Карнеґі, тут виплавляли сталь, сюди стікалися потоки еміґрантів з Європи: німці, ірландці, поляки, словаки й русини. В 1911 році сюди з лемківського села, що було на словацькій стороні, прибув Ондрей Вархола. Пітсбурґ – місто трьох річок, оточене високими кряжами гір. Дві річки, Алегейні та Мононгахіл, зливаються в одну – Огайо. Назви річок – індіянські, їх ніхто не перейменовував, хоча вимовити дві перші назви, а тим паче запам’ятати – непросто. Якщо є річки, то очевидно є й мости. Тим паче, в колишній столиці сталеварів – їх чимало. Металеві, добротні, пофарбовані у різні кольори. Готель, в якому мені довелося мешкати, розташований був ув давній німецькій дільниці, в Deutsche Stadt. З вікна проглядувалися обриси давнтавну й поруч шипів гайвей, побудований над якоюсь локальною дорогою. Інколи у вікнах симпатичних цегляних будиночків, що тепер масово ремонтуються й переобладнуються, можна було помітити не тільки вазони квітів у вікнах, але також німецькі прапори. Дехто з німецьких нащадків тут продовжує мешкати. Мені на рецепції порекомендували ресторанчик, що виявився теж німецьким, тобто в меню переважали назви німецьких страв зі штруделем включно. А на стінах висіли портрети пітсбурзьких німців з кінця 19 – початку 20 століть. Пітcбурґ як місто, що зазнало стрімкого промислового злету і не менш стрімкого падіння, змушене було зализувати свої рани та сплатити борг за руйнування навколишнього середовища та людських доль. В одному із парків неподалік головної доріжки з численними лавками харитативна служба роздає недільний обід. У черзі – нащадки афроамериканців та європейців. Усі навколишні лавки занято ними. Після роздачі – пластикові коробки із залишками їжі валяються повсюди. Нарешті з’являється дівчина-волонтерка, яка прибирає усе те сміття. Вона розмовляє через навушники по телефону й, посміхаючись, скидає брудний пластик в чорний поліетиленовий мішок. Я пам’ятав, що в Пітсбурзі народилася Ґертруда Стайн, але виїхавши в малолітньому віці з батьками до Каліфорнії, якось не прижилася в пам’яті міста настільки, як інший його уродженець Енді Воргол, або ж Ондрей Вархола-молодший. Своєму найвідомішому уродженцеві Пітсбурґ віддав семиповерхову будівлю під музей. Українське коріння Воргола спершу затиралося віддаленістю лемківського субетносу в словацькому ареалі, а згодом й американськими реаліями та мовою, хоча, як свідчать джерела, до кінця життя Енді був віруючою людиною і відвідував у Нью-Йорку русинську церкву разом зі своєю мамою. Звісно, він – американець. Народжений, вихований американською культурою та викликами повоєнного покоління, яке в 1950-ті роки починало життя в нових реаліях. Америка пережила золоту добу свого експорту – тобто, окрім технологій, джаз був чи не найбільш важливим мистецьким товаром, який купував увесь світ. Але золота доба його закінчилася. Закінчилася доба й великої літератури, створеної втраченим поколінням. Друга світова війна не позначилася на американській літературі так, як Перша. Взагалі суспільні й економічні кризи позначилися на кризі гуманітарної сфери – філософія, література й мистецтво шукали нових й адекватних часові ідей та способів їх втілення. Абстрактний експресіонізм виводив американський живопис на новий щабель. Поллок чи Де Кунінґ, відмовляючись від європейських модерністів-попередників, а про класичний живопис й годі говорити, стирали межі поміж фаховістю та профанацією. У цей час молодий Енді Воргол, влаштувавшись у нью-йоркську крамницю взуття, займається дизайном вітрин. Америка давно зрозуміла силу стандартизації. Можливо, не силу, а її вплив на широкі маси по цілому світові. Усі бажали американських джинсів, жуйок, побутової техніки, сиґарет Мальборо і Честерфільд. Звісно, голлівудський стандарт, що демонструвався з екранів численних фільмів, заворожував світ. Світ стандартів, упізнаваності, потоку, кліше, кітчу був для Воргола зрозумілим і цілком прийнятним, варто було тільки знайти ключ. У Музеї Воргола на одному із поверхів поміщено дві великі фотографії матері Енді – Юлії Вархоли. Не тільки зовнішня схожість матері та сина впадають в око. Усі дослідники сходяться на тому, що хист до малювання передався Енді саме від матері. У дитинстві він часто хворів, тому Юлія, щоби якось скрасити доволі часте синове перебування вдома, на відкладені свої заощадження купує кінопроектор. Хлопчик збирає обкладинки журналів з портретами кінозірок, малює й усамітнюється. Будинок, придбаний главою родини Ондреєм Вархолою, був неподалік русинської греко-католицької церкви святого Івана Золотоуста. Родина була цілком патріархальна. Кажуть, що навіть у Нью-Йорку, куди переїхала його мама, Енді ходив з нею до церкви, розташованої на 11-й вулиці. У 1986 році Воргол починає працювати над серією «Таємної вечері», яку галерист Александро Йолас запропонував створити за мотивами відомої фрески Леонардо да Вінчі. Ця пропозиція надійшла до Воргола 1984 року. Вона звучала так: «Я хочу, щоби ви створили цикл на тему Таємної вечері». «Прекрасно», – відповів Воргол, додавши, що у нього саме висить на стіні репродукція «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі. Єдине, що прохав Йолас, – щоби Енді залишив вільне місце Юди, бо він там би помітив греків. Річ у тім, що Константін Кустудіс, таким було справжнє прізвище замовника, походив з єгипетської Александрії, був танцівником, а згодом ґалерейником. Однак він повернувся до Греції після падіння режиму чорних полковників, але не все вдавалося зреалізувати. Ґалереї в Нью-Йорку зачинено, біля Атен він побував розкішну віллу – щоправда, відкритий гомосексуалізм та звинувачення прокуратури щодо махінацій з мистецькими творами творили Йоласу кепську репутацію. Чому він згадав про Воргола? Чому власне йому потрібно було біблійні мотиви? Може, щоби якось замиритися з грецьким суспільством? Примирення, очевидно, не відбулося, бо при кінці колекціонер подарував дещо зі своєї колекції Македонії. Мабуть, не варто пояснювати, як греки ставляться до самої назви Македонія. Енді, звісно, виконав замовлення у своїй ворголівській манері: на прямокутних полотнах відтворено візуальні сюжети да Вінчі, щоправда, удекоровані в одних випадках мотоциклами Гарлі Давідсон, в інших – прейскурантами цін та зображенням логотипів мила Dove чи виробника побутової техніки General Electric. Існує ще одна серія фотографічного використання фрески да Вінчі – в чорно-жовтих тонах, яку було виставлено в міланському Palazzo delle Stelline у 1987 році. Хто ж оточував Енді? Перелік імен займатиме не одну сторінку тексту. Достатньо сказати, що це політики, дружини політиків, мільйонери, продюсери, митці, письменники, режисери, рок-співаки, десятки учасників та учасниць його «Фабрики» – тобто нью-йоркська й світова богема. Серед усіх знайшлася й Валері Соланс, феміністка і письменниця. В одному з епізодів «Щоденника» Воргол пише, як прогулюючись Нью-Йорком дізнався, що Валері після відсидки знову об’явилася в місті. Він міркує, якою була б їхня зустріч знову: чи вона б захотіла вистрелила в нього, чи може запропонувала б примирення? Жодного натяку ненависті у письмі Енді не відчувається. Тільки прочитується певен перестрах: а як би це виглядало? У «Щоденнику» часто згадується Монток. Я зрадів, коли це побачив у тексті. Бо давно маю особливе почуття до цієї нью-йоркської місцини й до шляху, який потрібно долати, щоби туди потрапити. З’ясувалося, що Воргол на спілку придбав там був посілість, яку навіть здавав Міку та Б’янці Джеґґерам – так-так, відомому ролінґстоунівцю. Несподіваний і смішний випадок із відвідин Флориди. Прогулюючись біля океану, Енді приспічило в туалет. Він зайшов у найближчий. Отож, справляючи малу нужду, почув голос іншого відвідувача цього закладу – той не вірить собі, що поруч із ним Енді. «Я хочу потиснути вам руку», – почув Енді, але співрозмовник, зрозумівши двозначність сказаного, поправився – мовляв, спочатку помию. У подібних ситуаціях Енді Воргол, мабуть, неоднораз думав, як нелегко нести корону короля поп-арту. Однак все уклалося, як уклалося. Повертаючись із музею Енді Воргола, мене зупинив голос міського безхатька. Він сидів під широким бетонним перекриттям гайвею, що нагадувало міст. «Послухай, – звернувся він. – Ти маєш вільну хвилину?» «Ні», – відповів я, щоби не вв’язатися у довшу розмову ні про що. «Ну, так, – зітхнув мій співрозмовник. – Але світ малий». Він дав мені зрозуміти, що ми знову можемо перетнутися коли-небудь і де-небудь. Я запитав: «Скільки?» «Скільки можеш». Цей банальний діалог із покинутою волею обставин напризволяще випадковою людиною наштовхнув мене на думку, що Пітсбурґ як місто живе самотньо серед річок і мостів. Мости нагадують йому про промислове минуле, а присутність Енді Воргола – про великий світ і далекий Нью-Йорк, в якому усе велике схоже на дрібне макове зерно.