Ахтунг! Краса та жах – так називається нова виставка у «Ваґабундо». Усім своїм видом вона покликана насторожувати. Хоча настороженість і без неї тепер є фоновим режимом функціонування кожного з нас, але тут ідеться про настороженість не особи, а уваги: занадто зосереджувати її на собі тепер означає «бути не в собі». Бо перший результат теперішнього відвойовування волі такий, що наші культурні вподобання втратили частину волі: право на неперебірливу легковажність. Мусять тримати марку, мов зброю. Бо вслід за російськими піснями й культурою приходять її носії.
А Росія – це все-таки велика країна-сорокамільйонник, за кількістю виходків з ямами, які заміняють туалети, це велика сортиро-вальна станція. Маємо бути настороженими, бо від якогось тактично-стратегічного вибуху рівень її підземних мас може піднятись, і вся ця давальницька сировина потече з 40 мільйонів дір не менш рвотно, ніж її вкладники зараз течуть в Україну. Росія ж і справді ніколи нікуди не йде, вона насувається.
Тому ми вимушено почали приглядатись до її влізливих синів і їхніх смаків – щоби зрозуміти, з чим маємо справу. У нас же з ними з'явилась «спільна справа». І першим ділом ми з’ясували, що москалем стають від недоотриманої любові у зародку. А навіть розум собаки залежить від вкладеної у неї любові.
У дев’яності роки про собачу настороженість був московський проєкт колишнього киянина Олега Кулика. Він себе, абсолютно голого, приковував ланцом за шию до входу в галерею і в стійці пса люто охороняв її від потенційних відвідувачів. А їх застерігав від можливої душевної травми після огляду експозиції. Для цього навіть кусав за ноги при спробі зайти всередину: мовляв, з раною фізичною впоратися значно легше. Називалося це все «Останнє табу, стережене одиноким Цербером». А історичне завдання Цербера – засторожити до смерті. Уособлену ним тварину відтягували за органи і притягували «органи». І тоді Кулик розгорнув боротьбу з живодерством.
Одна з акцій називалась «П’ятачок дарує».
На фуршет в галерею на рівних з відвідувачами "затесали" свиню. Вона проявляла інтерес, обживала простір і соціалізувалась. У відповідь присутні зав’язували з цією милотою стосунки: дивились їй в очі, частували, чухали холку, пускали її під стіл і давали дорогу. Не знаючи, що ця сьогоднішня її дорога – справжня остання путь. І вони її не підгодовують, а догодовують. Бо за мить свиню було зарізано й розчленовано тут же, в сусідній кімнаті, при відчинених дверях. Це в деталях транслювалось для присутніх на великий екран – прообраз зомбоящика. Автор зробив їм неабияке кіно, від якого важко відвести погляд. Мовляв, будь-яке кіно дивиться той, хто безвідповідально ставиться до часу. А той, хто ставиться відповідально, – робить кіно з життя. І не лише зі свого.
Глядач, почувши смертний виск і запах, мусив у глибину душі перенести те, що відбувалось у глибині туші. Кожен замовник м’яса є замовником убивства – говорила акція своїм завершенням: всім було подано подарунки від П’ятачка – свіжий шашлик і сирий шматок додому – криваву рану на ранок, свіжину на свіжу голову. І ніхто від частування не відмовився. Поняття «свинство» зазнало наочної інверсії, перекинувшись у гробі.
Так-от, тепер на Кулика в Росії завели кримінальну справу. Бо колись він створив жіночу оголену, одутло зажирілу скульптуру, що виходить за межі офіційного уявлення про красу, і при цьому посмів у її руку вкласти меч!
Скульптура, оприлюднена ще у 2018-му, беззлобно і статично пухла собі, не перекриваючи нікому поля патріотичного зору, поки не припухла, за словами автора, «надлишковим змістом в очах політично збуджених». І зробила це лише зараз, коли почалась «денацифікація». Вона настільки відкрила очі Прілєпіну, Пушкову і депутату Хінштейну, що вони розгледіли схожість цієї адипоцитозної нудистки з Батьківщиною-матір’ю у Волгограді. Про що й стуканули прокурору з вимогою кримінальної розправи по статті за осквернення воєнних символів! У них така, виявляється, є. Бо войовничість, тобто вбивчість – це недоторканне. Але танк і калашников – це теж воєнні символи, отже кожен наш воїн – не лише "бойовик", а й гуманітарний злочинець за кримінальною статтею РФ.
Далі «народний художник РФ» Щербаков оголосив, що творчість його колишнього(!) друга Кулика шкідлива. І всі разом вони запропонували створити постійну «худ.раду для перевірки перформансів і художніх творів на наявність провокаційного змісту». Бо твори мистецтва тепер в Росії потрібні не для оглядання, а для підглядання. Глядач стає наглядачем-добровольцем, в іншому разі – співучасником, що замовчав злочин.
Наслідки цього світ уже бачив у 1970-х, коли після справжньої денацифікації відкрилася виставка робіт доби нацизму авторства кращих його художників. Відвідавши її, світ жахнувся від примітивності явленої краси. Заскоченими були навіть німці: що це? де ми? Бо для будь-якого тоталітаризму краса оболонки є кінцевим пунктом, вершиною дозволеного сприйняття. Глибше за те, що оголошено красою, заходити не можна. Рух ідей перетворюється на рух фізичний простої динаміки персонажів. Мислетворчість конфлікту вбивається формальністю єдинодумства.
І тепер в Росії жертва нової куликовської битви Кулик ходить на допити, де в інтимно-доповідних записках зізнається, що це пам’ятник втраченій любові і його особистому роздвоєнню, яке заважає самореалізуватись, і що його особисте помилково прийняли за загальне. Не врахував, що не може бути нічого особистого в країні, де обов’язком є власне знеособлення і знеличнення. Там якщо ти вставиш надувній інтимній ляльці в руку меча, опинишся під підозрою, і навіть не психіатричною.
Кулик запевняє, що «якби міг припустити хоча б 10% теперішньої інтерпретації, то роботу не те що б не показував, а навіть не починав». Колишній сміливець, намісник Цербера на Землі, який боровся з живодерством його ж методами і розвінчував тваринне в людині, кожен художній крок якого відлунював мужністю творця, а слово гуркотіло бунтом, у теперішній Росії таки перетворився на впокореного пса на ланцюгу. Тільки тепер це вже не метафора. Йому кастрували гідність і злість, а до вуха пришпилили оранжеву мітку стерилізованого – це чіп для всього їхнього мистецтва. Недарма кастрація має питомо російський термін «оскопление» – від «скопом», масово.
Далі, вже із зовсім винуватою інтонацією, через "перепрошую", Кулик згадує про своє київське походження, випинаючи його, як довідку про неповносправність, що має применшити осудність. Мовляв, українські дитинство та юність – це вид фіксованого застрягання, травматичніший, ніж анальне. Але вкінці зовсім розряджено додає: «віддавна я вважаю себе російським художником». Отже, художнє куликовське побоїще завершилось його ганебною поразкою, складанням зброї собі ж у зад.
А залишся він українцем – і з меча при спробі наїзду полетіли б іскри. Українець – це чи не вид зарядженості.
Натомість, загнаний в депресняки, він бере на себе відповідальність за допущену «неуважність до поточного політичного контексту і авторську недопрацьованість сенсів».
Це «з’явлення із зізнанням» колишнього культурного дисидента (а в Росії все гідне або людське тепер носить статус "колишнє") є самогубством видатного художника, панка-акціоніста, значно мертвотніше, ніж самогубство фізичне. Хоча до останнього, здається, цей шлях самотерзання і веде. Все йде до самогубства. До самогубства веде в Росії все. Вона вже порвала на собі останню сорочку, тому конфлікти й ворожість виникають там лише на голому місці.
Тимчасом в Україні, навпаки, відчувається якесь внутрішнє примирення. В тому числі культури й мистецтва, сходу і заходу, жовтизни й блакиті, індустрії й пасторалі, політичних течій з політичними калюжами. У всього з усім, виявляється, є спільна мова. Володарювання хоч і залишається наслідком розділення, але не настільки, як би йому хотілось.
Мінімодель всіх цих примирень можна спостерігати у «Ваґабундо». В одному залі зараз відбувається, скажімо, філармонійний концерт, місцями сакральний, і виставка «Увага! краса та жах», місцями брутальна. Культура і мистецтво співвідносяться, як повторюване самовідтворення і неповторна невідворотність. І ця колаборація культури й мистецтва є нашим акціонізмом. Я би сказав, що він про красу – як сильну сторону культури, але слабе місце мистецтва. Культура містить елементи ритуальної службовості. З красою вона працює. Результат примушує відвідувача завмирати, піднесено затамовувати подих. Мистецтво цей подих намагається прискорити і загнати понижче, в п’яти. Публіку воно підштовхує до прийняття рішень з оцінки поданих явищ і видовищ. І не дає красі розгулятись. Краса програє красиво, завиграшки. На відміну від жаху. Її важко пояснити словами, тому пишуть про неї багато і просторо.
Зате про жах вдається написати рекордно коротко і ємко: жах – це Росія.
18.05.2022