Мені написав колега з Варшави і попросив перекласти листа його брата. Він уточнив, що лист адресований цілком незнайомим людям – батькам дівчини з України, яка евакуювалася з Києва, і її прихистили у домі його брата.
Я собі подумав, що цей приватний лист гідний того, щоб його опублікувати.
Я собі подумав, що це лише одне зі свідчень солідарного ставлення поляків до українців, які втратили свої помешкання, які тікають від жахіть російського вторгнення. Солідарного ставлення мешканців різних європейських країн. Країн на різних континентах.
Я перепитав автора листа, чи він дозволить його опублікувати, й одержав згоду.
Отож пропоную його читачам Збруча, змінивши імена персонажів.
Таких листів могло би бути мільйони.
Мирослав Трофимук
Варшава, 10 квітня 2022 року
Шановні Панове,
Написати ці кілька слів – завдання не з легких. Навіть не знаю, як почати: чи зворот «Шановні Панове» відповідний у цій ситуації.
Але… що нині є відповідним?
Моє ім’я Шимон. Я поляк, мешкаю у Варшаві, маю прекрасну дружину Асю і двох чудових, хоча надмір пещених дітей, Аґату й Адама. Наш будинок розташований у підміській дільниці Б’ялоленка. Я займаюся продажем будівельних матеріалів – співпрацюю з фірмою Група польські склади будматеріалів. Маємо приватний будинок, подвір’я, засіяне зеленою травичкою, трьох котів і пса. Ми щасливі.
Раптом… вибухає війна. Війна у ХХІ столітті. Одразу за нашим кордоном, у найближчих сусідів. Я до останнього дня не вірив, що це може статися. Думав, що це блеф путіна. Помилився. Донині не можу цілком повірити.
Минають перші дні боїв. Люди з України починають приїжджати до Польщі. Утікають від ворога. То насамперед жінки і діти.
Недільний вечір. Читаю в інтернеті чергові жахливі новини і доходжу висновку, що я повинен прийняти біженців. Раджуся у тій справі з дружиною. Вона одразу відповіла мені згодою! Одразу повідомив про наше рішення відповідні органи влади міста Варшави. Минає декілька днів, але наш телефон мовчить. А у середу телефонує до мене дружина: є самотня дівчина, приїхала з України, нікого не знає у Польщі. Допоможемо? Звичайно, що так! Довго не роздумував.
Четвер, 3 березня. Їду на варшавський Східний вокзал. Висилаю на невідомий номер телефону свою фотографію – маю червону куртку, легко буде мене упізнати. У відповідь одержую фотографію симпатичної дівчини.
Усі поїзди спізнюються, цей теж… зимно… пам’ятаю, як нині: вагон номер 5… Чекаю і чекаю, починаю нервувати: кого зустріну? Чи добре робимо? Чи дамо собі раду? Врешті кажу сам до себе: «Ти нервуєш? А що повинна переживати та дівчина?!»
Чекаю.
Нарешті зненацька прибуває поїзд! Стою на відповідному місці, бо точно напроти мене відкриваються двері вагону номер 5 і виходить Софія.
*
Сьогодні 9 квітня. Минув заледве місяць з часу нашої першої зустрічі з Софією. Місяць, а нам видається, що вже минули роки!
Шановні Панове, я не зумію доладно описати своїх почуттів. А вони дуже важливі. Оповім Вам так, як уже після декількох днів спілкування розповів Софії.
Таке враження, ніби ми знайомі багато літ. Наче Софія – наша близька родичка, яка приїхала нас відвідати і затрималася трохи надовше. І маю до Вас прохання: сприймайте це все так, як я. Нехай це буде природнім, нормальним… таким звичним… хай це буде власне наш спільний вислів правдивої людяності у час, коли цілий світ шаліє.
І, прошу, не турбуйтеся про побутові справи Софії. Житлом, речами, грішми. То дрібниці. Софія стала членом нашої сім’ї, і так будемо до неї ставитися. Знаю, що ви горді і що вам буде складно з тим змиритися. Знаю, що мені навіть не випадає про це просити, бо добре розумію вашу гордість. Але саме так буду чинити – не можу інакше, не зумію.
Моє життя триває у дуже швидкому темпі. Часом мені здається, що я персонаж з відеокліпу. Так було не завжди… поясню у наступних абзацах. І що важливо: я відповідаю за багатьох людей, які працюють на мене, для моєї фірми. Загалом понад 50 сімей. Намагаюся добре виконувати свою роботу. Встаю вранці, дивлюся в дзеркало і бачу себе. Не когось іншого. Може, для бізнесу це й не типове. Не знаю, чи є в Україні така приказка, але ми кажемо: «як маєш м’яке серце, то повинен мати твердий зад». Це власне про мене.
Півтора року тому помер мій батько. Мав тільки 66 років. Помер у лікарні, самотній, без нас. Ми не могли його відвідувати – то був час пандемії коронавірусу і різних пов’язаних з тим обмежень. У різних лікарнях провів цілий рік. Пережив кілька операцій; у ході найважчої вирізали йому пухлину на підшлунковій залозі разом із самою залозою, селезінку, дванадцятипалу кишку, шматок печінки і велику частину шлунка. Проте весь час боровся. Лікарі вважали, що буде жити. Він теж вірив. Проте програв, ми всі програли той бій. Причина проста: організм відторгнув з'єднання шлунка безпосередньо з кишечником без видалених органів. Цілий рік не припинялася внутрішня кровотеча. Тато мав слабе згортання крові. Парадокс: вилікувався від раку (не було метастазів), але тої великої перемоги не вистачило, щоби жив.
Мусите знати, що мій батько створив фірму, якою я тепер керую. Продаємо будівельні матеріали. Працюю в ній від 1998 року, від закінчення школи. Батько взяв мене на роботу, коли я не потрапив на бюджетне, державне навчання, і мусив піти на платне. Сказав тоді: «Добре, згода, але зароби сам на оплату навчання. Можеш працювати в мене». Так і почалося. Від найменшої оплати, з найнижчої посади. Через декілька років, у 2008-му, через важку фінансову ситуацію батько вирішив продати всі акції Групі польські склади будматеріалів. Тоді ми стали найманими працівниками, контрактовими менеджерами. Проте через близькі стосунки з тодішнім керівництвом Групи ПСБ ми мали значну самостійність і майже повну свободу прийняття рішень. Шлях, який обрав мій батько (уже тоді з моєю участю) надав нам велику фінансову підтримку, уможливлюючи досягнення високих позицій на варшавському ринку торгівлі будівельними матеріалами. З того часу не працювали на себе, але одержали недосяжні раніше можливості. Я дуже швидко призвичаївся до нової ситуації, а от батько, правду мовлячи, так і не зміг з тим змиритися… З часом моя роль у фірмі зростала. Я з усе більшим розмахом і все сміливіше творив нову торговельну політику. Смерть батька пришвидшила перебирання функцій директора філії Групи ПСБ у Варшаві. Для мене це був блискавичний курс управління. Жодні курси ані стажування (а я їх закінчив немало) не спроможні дати такої ефективної підготовки до ролі шефа.
Тепер я маю довіру керівництва, здобуваю рекордні результати, крок за кроком здобуваю ринок. Зрештою, готувався до того упродовж всього часу своєї кар’єри.
Чому написав стільки про себе? У житті кожної людини є моменти, які визначають майбутнє, формують свідомість. Пришвидшують дозрівання. Спричинюють зміни. Активізують мозок і водночас відкривають очі. У моєму житті було два таких моменти: 24 квітня 2006 року народилася моя перша дитина, а 28 жовтня 2020 – смерть мого тата. Обидві ті події змінили моє життя, хоча кожна по-своєму.
Чи приїзд Софії до Польщі і наша з нею зустріч не така сама подія саме для неї?
Прошу вас: потрактуйте це саме таким чином.
*
Я вражений ситуацією в Україні. Мій край пережив багато воєн. Ми відчули і німецький, і російський чобіт. Більш як сотню років Польщі не було на карті. Наша історія просякла кров’ю. Ми – лінія розмежування поміж світовими наддержавами. Завершення Другої світової війни стало для нас початком залежності від радянського союзу.
Через те насмілюся твердити, що розумію ваші почуття. Маю право шанувати вашу національну свідомість, яка так сильно дратує путіна, а разом з ним і більшість росіян. Вони заздрять вам так само, як упродовж років заздрили нам. Заздрять не лише з приводу економічних успіхів, але власне з приводу національної самосвідомості. І саме тому ви переможете. Не відомо лише, коли це станеться і як багато крові ще буде пролито.
Ми, поляки, розуміємо це дуже добре. Кров просякла нашу землю назавжди. Моя рідна Варшава була знищена Гітлером – це була кара для поляків за Варшавське повстання у 1944 році. Залишилися самі руїни. А радянські війська стояли тоді на правому березі Вісли і вичікували, коли дурні поляки спливуть кров’ю у безнадійній боротьбі з німецьким окупантом. Так і сталося.
Проте війна закінчилася, а Варшаву ми відбудували дуже швидко. Тому що народ залишився. І ви відбудуєте свій край.
*
Що ж, побачимося, як запанує мир! Не переживайте за дочку. Ми – ваша родина. Ми не знайомі, але одне знаємо напевно: ви виховали прекрасну дочку!
===================
Warszawa, 10 kwietnia 2022 roku
Szanowni Państwo,
Napisanie tych kilku słów nie jest łatwym zadaniem. Nie wiem nawet, jak zacząć: czy zwrot „Szanowni Państwo” jest w tej sytuacji właściwy.
Ale… cóż jest właściwe dzisiaj?
Nazywam się Szymon. Jestem Polakiem, mieszkam w Warszawie, mam wspaniałą żonę Asię oraz dwójkę cudownych, choć rozpieszczonych ponad miarę dzieci: to Agata i Adam. Mieszkamy w podmiejskiej dzielnicy Białołęka. Zajmuję się sprzedażą materiałów budowlanych – pracuję dla firmy Grupa Polskie Składy Budowlane. Mamy dom, kawałek trawnika, trzy koty i psa. Jesteśmy szczęśliwi.
Nagle… wybucha wojna. Wojna w XXI wieku. Tuż za naszą granicą, u najbliższych sąsiadów. Do końca nie wierzyłem, że to się stanie. Myślałem, że to blef Putina. Pomyliłem się. Do dziś nie mogę w to w stu procentach uwierzyć.
Mijają pierwsze dni walk. Ludzie z Ukrainy zaczynają przyjeżdżać do Polski. Uciekają przed najeźdźcami. To przede wszystkimi kobiety i dzieci.
Jest niedzielny wieczór. Czytam w internecie kolejne przerażające wiadomości i dochodzę do wniosku, że powinniśmy przyjąć uciekinierów. Pytam o to żonę. Odpowiedź pada natychmiast: oczywiście! Od razu zgłaszam nasz akces do programu prowadzonego przez władze miasta Warszawa. Mija kilka dni, ale nasz telefon milczy. Tymczasem w środę dzwoni do mnie żona: jest samotna dziewczyna, przyjechała z Ukrainy, nikogo w Polsce nie ma. Pomożemy? Pewnie, że tak! Tym razem ja się długo nie zastanawiam.
To już czwartek, 3 marca. Jadę na warszawski Dworzec Wschodni. Wysyłam na nieznany numer telefonu swoje zdjęcie – mam czerwoną kurtkę, łatwo mnie będzie znaleźć. Dostaję w odpowiedzi fotografię sympatycznej dziewczyny.
Wszystkie pociągi opóźnione, ten też… zimno… pamiętam jak dziś: wagon nr 5… Czekam i czekam, coraz bardziej się denerwuję: kogo spotkam? Czy dobrze robimy? Czy damy sobie radę? W końcu mówię do siebie: „Ty się denerwujesz? A co musi przeżywać ta dziewczyna?!”
Czekam.
W końcu, nagle: jest pociąg! Stoję we właściwym miejscu, gdyż dokładnie naprzeciw mnie otwierają się drzwi wagonu nr 5 i wysiada Sofija.
...
Dziś jest 9 kwietnia. Minął ledwie miesiąc od naszego pierwszego spotkania z Sofiją. Miesiąc, a czujemy, jakby były to całe lata!
Szanowni Państwo, ja nie potrafię dokładnie opisać swoich uczuć. A są one bardzo ważne. Powiem Wam tak, jak już po kilku dniach powiedziałem Sofiji.
Czuję, jakbyśmy znali się wiele lat. Jakby Sofija była naszą kuzynką, która przyjechała do nas w odwiedziny i została trochę dłużej. I mam do Was prośbę: myślcie o tym wszystkim tak, jak ja. Niech to będzie naturalne, normalne… takie zwykłe… niech to właśnie będzie nasz wspólny odruch prawdziwego człowieczeństwa, gdy cały świat oszalał.
I proszę: nie martwcie się o sprawy przyziemne związane z Sofiją. Mieszkanie, przedmioty, pieniądze. To są drobiazgi. Sofija jest dla nas członkiem rodziny i tak będzie traktowana. Wiem, że jesteście dumni i trudno Wam się z tym pogodzić. Wiem, że mnie nawet nie wypada o to prosić, ponieważ rozumiem Waszą dumę. Jednak właśnie tak będę postępował – nie mogę inaczej, nie potrafię.
Moje życie toczy się w szybkim tempie. Czasem mam wrażenie, że jest jak teledysk. Nie zawsze tak było… wytłumaczę w kolejnych akapitach. Co jeszcze ważne: odpowiadam za wielu ludzi pracujących dla mnie, dla mojej firmy. To ponad 50 rodzin. W swojej pracy staram się być w porządku. Wstaję rano, patrzę w lustro i widzę siebie. Nie kogoś innego. Może w biznesie nie zawsze jest to właściwe. Nie wiem, czy w Ukrainie jest takie powiedzenie, ale my mówimy: „jak masz miękkie serce, to masz twardą dupę”. To o mnie.
Półtora roku temu zmarł mój Tata. Miał jedynie 66 lat. Zmarł w szpitalu, sam, bez nas. Nie mogliśmy go odwiedzać – to był czas pandemii koronawirusa i różnych związanych z tym obostrzeń. W różnych szpitalach spędził prawie rok. Przeżył kilka operacji; w największej wycięto mu nowotwór na trzustce, usuwając jednocześnie całą trzustkę, śledzionę, dwunastnicę, kawałek wątroby, sporą część żołądka. Jednak cały czas walczył. Lekarze uważali, że będzie mógł żyć. On również w to wierzył. Przegrał jednak, przegraliśmy wszyscy ten bój. Przyczyna była dość prozaiczna: organizm nie przyjął tak zwanego zespolenia, czyli połączenia żołądka z jelitami z pominięciem wyciętych organów. Przez rok nie ustało wewnętrzne krwawienie. Tata miał słabe krzepniecie krwi… Paradoks: wygrał z nowotworem (nie było przerzutów), ale to wielkie zwycięstwo nie wystarczyło, aby żył.
Musicie wiedzieć, że mój Tata stworzył firmę, którą teraz zarządzam. Sprzedajemy materiały budowlane. Pracuję w niej od 1998 roku, od matury. Tata zatrudnił mnie, gdy nie dostałem się na darmowe, publiczne studia i w zamian musiałem pójść na płatne. Powiedział wtedy: „Dobrze, zgoda, ale zarób sam na te płatne studia. Możesz pracować u mnie”. I tak się zaczęło. Od najmniejszej pensji, od najniższego stanowiska. Kilka lat później, w 2008 roku, z powodu trudnej sytuacji finansowej Tata zdecydował o sprzedaży wszystkich udziałów Grupie Polskie Składy Budowlane. Zostaliśmy wtedy pracownikami najemnymi, menedżerami kontraktowymi. Ze względu na relacje osobiste z ówczesnym Zarządem Grupy PSB mieliśmy jednak znaczną samodzielność i niemal pełną decyzyjność. Droga, którą wybrał mój Tata (już wtedy z moim poparciem) dała nam wielkie zaplecze finansowe, umożliwiając osiągnięcie wysokiej pozycji na warszawskim rynku handlu materiałami budowlanymi. Odtąd wprawdzie nie pracowaliśmy dla siebie, ale zyskaliśmy nieosiągalne wcześniej możliwości. Ja pogodziłem się z nową sytuacją bardzo szybko, podczas gdy Tata tak naprawdę chyba nigdy… Z czasem moja rola w firmie rosła. W coraz większym stopniu i śmielej tworzyłem nową politykę handlową. Śmierć Taty przyspieszyła moje i tak planowane objęcie funkcji dyrektora Filii Grupy Polskie Składy Budowlane w Warszawie. Był to dla mnie błyskawiczny kurs zarządzania. Żadne studia ani szkolenia (a skończyłem ich niemało) nie przygotują do roli szefa w taki sposób.
Dziś mam zaufanie Zarządu, osiągam rekordowe wyniki, krok po kroku zdobywam rynek. W końcu szykowałem się do tego przez cały czas pracy zawodowej.
Dlaczego napisałem tyle o sobie? W życiu każdego człowieka są momenty, które definiują przyszłość, kształtują świadomość. Przyspieszają dojrzewanie. Wywołują zmianę. Wstrząsają umysłem i równocześnie otwierają oczy. W moim życiu takie chwile były dwie: 24 kwietnia 2006 roku narodziny mojego pierwszego dziecka, a 28 października 2020 roku śmierć mojego Taty. Obydwa te wydarzenia odmieniły moje życie, choć każde w zupełnie inny sposób.
Czy przyjazd Sofiji do Polski i nasze z nią spotkanie nie jest takim wydarzeniem właśnie dla niej?
Proszę Was: potraktujcie to właśnie w ten sposób.
…
Jestem przerażony sytuacją na Ukrainie. Mój kraj przeżył wiele wojen. Poczuliśmy zarówno but niemiecki, jak i rosyjski. Przez ponad sto lat Polski nie było na mapie. Nasza historia jest naznaczona krwią. Jesteśmy krajem frontowym: pomiędzy mocarstwami. Zakończenie drugiej wojny światowej było dla nas początkiem zależności od Związku Radzieckiego.
Z tego powodu mam śmiałość twierdzić, że rozumiem Wasze uczucia. Mam prawo podziwiać Waszą świadomość narodową, z którą tak bardzo nie potrafi pogodzić się Putin, a wraz z nim większość Rosjan. Oni Wam zazdroszczą, jak przez lata zazdrościli nam. Nie tylko sukcesu gospodarczego, ale właśnie świadomości narodowej. Dlatego wygracie. Nie wiemy tylko, kiedy to nastąpi i jak wiele krwi będzie jeszcze przelane.
My, Polacy rozumiemy to doskonale. Krew wsiąkła w naszą ziemię na zawsze. Moja rodzinna Warszawa została zniszczona przez Hitlera – była to kara dla Polaków za Powstanie Warszawskie w 1944 roku. Zostały same gruzy. A wojska radzieckie stały w tym czasie na prawym brzegu Wisły czekając, aż głupi Polacy wykrwawią się w beznadziejnej walce z niemieckim okupantem. I tak się stało.
Jednak wojna się skończyła, a Warszawę bardzo szybko odbudowaliśmy. Gdyż naród pozostał. I Wy odbudujecie swój kraj.
…
Cóż, do zobaczenia w normalnych czasach! Nie martwcie się o córkę. Jesteśmy Waszą rodziną. Nie znamy się, ale jedno wiemy na pewno: wychowaliście wspaniałą córkę!
15.05.2022