Дієслівний заклик – це вияв у слові тієї вольової частки людського єства, яка, наче вогонь, поривається вгору, робить людину стійкою (у греків – це thymos, у римлян – animus, у нас – дух) – «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!» Коли кажемо: «Тримайся!», то маємо на увазі саме ту духовну вертикаль; хто «занепадає духом», того підтримуємо. Невидима вертикаль – невидима й підтримка: слово.
У кличному відмінку, або вокативі (лат. vocare – кликати) – значний відсоток чуттєвої душі (грец. psyche, лат. anima), а де душа – там часто й сльоза («Душе моя убогая, / Чого марно плачеш...»), та дивна краплина, яка, за Овідієм, «витискує і виводить біль», а біль – це з грецької pathos; звідси – симпатія (sympathia), дослівно, – співстраждання. «Прощай же ти, моя нене, / Удово-небого...» – крізь сльозу звертається до України Шевченко.
Гартований у боях воїн (із щойно побаченого з екрана), тамуючи сльозу, через силу розказує про загиблого побратима, який був веселої вдачі, завжди усміхнений; особливо ж радів із того, що його дружина ось-ось мала привести на світ двійко синів – довгоочікуване потомство. Не діждався: ворожа куля обірвала цю радість... Замість неї – нестерпний біль: у дружини, в бойових товаришів, у кожної людини, в якій є те, що й у стародавніх було в найвищій ціні, – співчуття, співстраждання. Незламна стійкість («вертикаль») – і сльоза. Мужність – і ніжна любов «хлопців суворочолих». Не протиставлення, а єдність, що додає такої глибини й нашій пісні: «Почув козак та й заплакав дрібними сльозами». Заплакав, але не схитнувсь у бою...
У вокативі вчувається особливий, інтимний зв’язок людини з навколишнім світом, живим світом, від найдрібнішої квіточки – й до небесної зорі («Зоре моя вечірняя...»). І всюди – те співчуття у первісному значенні слова: «Доню, голубко! / Жаль мені тебе, / Гарная любко...» («Цвітка дрібная...»), всюди той притаманний нам пісенний діалог живого – з живим: «Ой верше, мій верше...», «Ой коню, мій коню...», «Мій гаю, вірний друже...», «О вітре, вітрило!», «Ой земле ти наша…» Людина – часточка живої природи. З нею, прекрасною природою нашого краю, як і з Богом, вона – на «Ти». Вона, часточка Божого творіння, звертається до всього, вона кличе: «Доле! Де ти! Доле, де ти?»...
І все ж, тільки-но думка про кличний відмінок, найчастіше згадую особливо душевну, щемку новелу Юрія Коваля «Мамо, налийте мені молока». Вона пахне селом, соковитою мовою колишнього українського селянства. Чую те чисте, з таким прикметним нашій мові «о», розлоге повноголосся: мо-ло-ко. Бачу три повні дійниці того білого шумкого дива. А далі – Молочний шлях, небесна «фабрика» досконалих, округлих форм... Божа краса (Космос), що втішає зір, і така ж, уже для слуху, – краса мови, високої даності. Згадую Горація: «Грекам дала Муза хист округлими мовить устами». Ця «округлість» – і в нашій мові: «Мамо, налийте мені молока»...
«Як много важить слово…» Часом не менше важить і буква. «Неси ж мене, коню, по чистому полю...» – увиразнює свій порив Іван Франко. «Неси ж меня, конь мой, по чистому полю...» – в перекладі Анни Ахматової. Яка мала, формальна, різниця між оригіналом і перекладом, а яка велика – щодо всіх тих моментів, про які була мова вище!.. Окрім фонетичних відмінностей (згадаймо знамениту тепер «паляницю»), найбільший розрив між українською і російською фразами творить саме кличний відмінок: «коню» – «конь мой». Що видається «дрібницею», «тонкощами», те, власне, й визначає не формальну, а суттєву різницю між двома, з першого погляду наче близькими, мовами.
Нелегко визначити компоненти тієї різниці, але що вона є, і то, зауважмо ще раз, у чомусь дуже важливому, – не сумніватимемось. Отож: важливе – у «тонкощах». А пізнавати ті тонкощі важко. Тому вибираємо, на жаль, легку стежку: «очищуємо» нашу мову від лексичних «русизмів», хоча дуже часто – це якраз наші слова. І знову ж Горацій: «Нерозумний (необізнаний, некомпетентний, – А. С.), пориваючись позбутися одних помилок, – у ще більші впадає». Але це вже інша тема...
Чи бережемо кличний відмінок, за статус якого так боролися?.. Питання, мабуть, риторичне. Легше відвоювати щось, аніж берегти. Відвойовуємо в пориві. Збереження і дбання – у щоденній праці, в тяглості. До того ж – у праці душі. А до неї, зауважили стародавні, людина лінивіша, аніж до праці рук... Називний відмінок у функції кличного (норма російської мови) особливо дисонує в нашій пісні; що ж до мови щоденної, то він уже стає звичним. Прикладів не наводитиму. Обмежусь хіба одним: «Львів! Тільки для тебе!» (велетенська реклама мінеральної води на стіні кам’яниці). Це – не нашою мовою. «Тільки для тебе, Львове!» – нашою.
11.05.2022