За что?

Здається, до двох класичних питань «великої російської літератури» – тобто «Кто виноват?» і «Что делать?» – «прості росіяни» потиху починають додавати третє. Серед іншого мені днями трапилися скріни соцмереживних повідомлень такої собі Єкатєріни Бабуєвої (Акулової). У першому проста російська Єкатєріна з простою російською пунктуацією пише: «Скоро не будет никакой Украины..ждите гостей хохляры)». Натомість у другому вона вже звертається не до нас, хохляр, а безпосередньо до Бога: «Моего милого больше нет..Господь..за что???»

Ні, я не думаю, що «прості росіяни» разом із «великою російською літературою» знайдуть правильну відповідь на це питання. Я просто пригадав собі, що в 2014 році переклав оповідання Тадеуша Боровського, в якому антигерой теж не здогадується, за що йому випала така доля. То ось воно у ледь скороченому вигляді.

СМЕРТЬ ШИЛІНҐЕРА

Старший сержант СС Шилінґер 1943 року виконував обов’язки лаґерфюрера, тобто безпосереднього коменданта чоловічого робочого сектора D у «лаґері» Біркенау, який належав до гігантського комплексу більших і менших таборів, розкиданих по цілій Верхній Сілезії й адміністративно підпорядкованих головному концентраційному табору в Освєнцимі. Шилінґер мав досить низьку й міцну статуру, повне, заплиле обличчя і світле, як льон, волосся, гладко прилизане до черепа. Очі в нього були блакитні, завжди дещо примружені, губи – стиснуті, а щоки злегка підняті в нападі роздратування.

Шилінґер панував у таборі D пильно й неподільно. Він без спочинку їздив на велосипеді табірними дорогами, завжди несподівано виринаючи там, де його найменше було треба. Бив рукою важко, мов києм, і завиграшки трощив щелепи та пускав жертвам кров.

У пильності він був невтомний. Часто відвідував інші ділянки табору, викликаючи панічний страх серед жінок, циган і тузів із Effektenkamer – найзаможнішого сектора Біркенау, де громадилося майно загазованих людей. Також він наглядав за командами, працюючи всередині великої постенкети та обшукуючи зненацька одяг в’язнів, черевики капо і сумки есесівців. Крім того, Шилінґер учащав до крематоріїв і любив спостерігати, як людей заштовхують до газових камер. Його прізвище вимовлялося поряд із прізвищами Паліцша, Кранкенманна та багатьох інших освєнцимських душогубів, які вихвалялися, що власноручно – кулаком, палицею чи зі зброї – зуміли вбити по кільканадцять тисяч людей.

У серпні 1943 року табір облетіла звістка, що Шилінґер загинув за нез’ясованих обставин. Кружляли різні, буцімто правдиві, розповіді про цю подію, які цілком суперечили одна одній. Я особисто був схильний вірити знайомому форарбайтерові із зондеркоманди, який певного пополудня, сидячи разом зі мною на буксі в очікуванні партії згущеного молока зі складу циганського табору, розказав про смерть старшого сержанта Шилінґера таке:

— У неділю після обідньої переклички Шилінґер заїхав у двір крематорію провідати нашого шефа. Але шеф не мав часу, бо з рампи якраз підійшли перші вантажівки з бендзінського транспорту. Сам, брате, знаєш: прийняти транспорт і наказати йому роздягнутися, а потім загнати в камеру – це тяжка робота, яка вимагає великого, можна сказати, такту. Кожен добре знає, що доки за людьми не засунуті двері камери, заборонено витріщатися на їхні манатки, заборонено порпатися в них і тим більше заборонено лапати голих жінок. Уже сам, розумієш, факт, що жінки мусять оголятися з чоловіками разом, це для новоприбулих сильний стрес. Ми тоді застосовуємо метод великого поспіху, нібито маємо море роботи в уявній лазні. Зрештою, і так треба поспішити, щоб устигнути загазувати один транспорт і очистити камеру від трупів, заки надійде другий.

Форарбайтер трохи підвівся, підклав під себе подушку, спустив ноги з букси і, запаливши цигарку, продовжив:

— Отже, мали ми, брате, транспорт із Бендзіна й Сосновця. Євреї ці прекрасно знали, що їх чекає. Хлопці з зондеркоманди теж нервували, декотрі родом із тих країв. Бували випадки, що приїжджали родичі або знайомі… Транспорт був неспокійний, це не купці з Голландії чи Франції, які думали заснувати бізнес у таборі для інтернованих осіб «Аушвіц». Наші євреї знали добре. Тому й есесівців була ціла купа, а Шилінґер, побачивши, що діється, витягнув револьвер. І все би пішло як має бути, але Шилінґеру сподобалось одне тіло. Дійсно, фігура – класична. Мабуть, задля того й приїхав до шефа. Коротше, підійшов він до жінки і взяв її за руку. Тоді гола жінка раптом нагнулася, зачерпнула пригоршню піску і сипнула йому в очі, а коли Шилінґер, скрикнувши від болю, випустив з руки револьвер, жінка його підхопила й кілька разів вистрелила Шилінґеру в живіт. На плацу почалася паніка. Голі люди рушили з вереском на нас. Жінка пальнула ще раз у шефа й поранила його в лице. Тоді і шеф, і есесівці кинулися тікати, залишивши нас самих. Але, дякувати Богу, ми собі дали раду. Загнали палицями транспорт до камери, закрутили двері й покликали есесівців, аби ті засипали циклон. Рука ж у нас набита вже трохи.

— Ja, ja, відомо.

— Шилінґер лежав на животі й скородив пальцями землю від болю. Підняли ми його і не надто обережно перенесли до машини. Всю дорогу він ячав крізь заціплені зуби: «O, Gott, mein Gott, was hab’ ich getan, dass ich so leiden muss?» – «О, Боже, Боже мій, що я такого зробив, що мушу так страждати?».