«Хто я такий, щоб його судити?» – сказав Франціск. Папа Римський, якщо хто не знає.
Автор тексту «Нобеліант як адепт тоталітаризму», тексту, що спонукнув мене до цієї репліки, не Святіший Отець. Через те йому судити можна. Але не будь кого – а лауреата Нобеля, а конкретно Маріо Варґас Льйоса. Присуд жорсткий – пишіть, метре, високу літературу, але до публіцистики не пхайтеся. Чого? Бо Роллан, Франс, Шоу, Жід, Гамсун чи Сартр пхались зі своїм прагненням до гармонійного і «впорядкованого суспільства, в якому загальне благо переважатиме розрізнені приватні інтереси» і залізли в тенета «підтримки суспільного устрою, в основі якого закладено небезпечну ідею пріоритету колективного над особистим врешті призводить до переслідування інакодумців, експропріації та інших репресій». Тобто тоталітаризму.
І не може бути, переконаний автор, щоб Маріо Варґас Льйоса був інакший, – і як доказ використовує його колумністський текст «Позбутися шпигунів». За простою логікою – хто не підтримує (пригадуєте «кто не с нами...») Едварда Сноудена, той за тоталітаризм, «за пріоритет колективного інтересу над особистим, безпеки суспільства над приватним простором», за те, що заради суспільної безпеки «можна пожертвувати приватним простором кожного зокрема» і далі за текстом.
Те, що текст Льйоса не дає жодних підстав для таких екстраполяцій, значення не має – головне праведна ідея, а точніше, праведний гнів з приводу того, що хтось думає складніше і дещо глибше, ніж прийнято на загал. В цьому є щось не тільки емоційного, але й раціонального: «Все має бути викладене так просто, наскільки можливо», – формулював Айнштайн принцип бритви Оккама. І додавав: «Але не простіше».
Зрештою, нічого складного в тексті Льйоса нема. Є отекстоване міркування здорового ґлузду, і є закономірний висновок: «Свобода та законність однаково важливі для функціонування демократії, і здійснювати свободу всупереч закону є виправданим тільки в тих країнах, де закон суперечить свободі, тобто обмежує її чи порушує.» І далі проста алгоритмічна біфуркація: «Чи в США чи Швеції законність деградувала настільки, що, лише порушивши її, можна здійснити свободу?»
Відповідь "ТАК" відсилає вас до табору прихильників Сноудена і Ассанжа, відповідь "НІ" (це Льйосіва відповідь) – до природнього висновку, що ці особи є «радше руйнівниками свободи, яку вони на словах обстоюють».
Але Льйоса йде дещо глибше і показує, що загроза свободі не тільки в неправовій боротьбі за неї в правовій державі, а й в нашій схильності легко віддавати свою приватність взамін за безпеку, а також в діях медіа, які «неправильно тлумачать здійснення права на свободу слова і перетворюють її на безвідповідальний гармидер». Жовта преса давно попирає наші права на приватність, а ми своїм перверсійним інтересом спонукаємо її до того.
Це в Льйоса.
А що ж в нашого автора? Простий стилістичний прийом: подається підозріле на предмет тоталітаризму твердження, приписується його Льйосу, а потім вщент це твердження, а заодно і Льйоса таврується. Наприклад: будується фраза «а на протилежних шальках терезів опиняються демократичні країни, проти яких згадані "шпигуни" буцімто скоїли злочини – США та Швеція». А далі виводиться Льйоса на чисту воду «позаяк ні Ассанж, ні Сноуден не вели жодних шпигунських ігор проти Швеції». Хто полізе, сподівається автор, перевіряти це твердження в першоджерелі.
Я поліз: нема цього в Льйоса, просто нема. Він взагалі не звинувачує ні одного, ні другого у шпигунстві – у тотальному шпигунстві звинувачує якраз США. А от Ассаджа підозрює не у злочині проти Швеції, а у злочині (згвалтуванні) у Швеції (точніше у тому, що той «ігнорує правосуддя демократичних країн, відмовляється відповідати на звинувачення, висунуті йому за сексуальні домагання та зґвалтування у Швеції, яка є однією з воістину демократичних країн». Ви чули про упередженість шведського правосуддя? Поділіться знаннями, бо я такого не знаю).
Або інтерпретація Льйосових тривог стосовно того, що «більшість респондентів схвалює те, аби американська розвідка записувала приватні розмови». «Боюсь» (sic!), каже він, що не тільки в США. Автор же накидує Льйосу власне розуміння того, як Льйоса мав би неправильно розуміти демократію: «демократичних стандартів дотримано, адже більшість схвалила дії спецслужб. Мовчазній меншості залишається лише змиритися та усвідомити, що це для загального блага». І розвінчує це неправильне розуміння – так ніби обмежений своїм Нобелем Льйос не може знати, що демократія це ще й – і в першу чергу – дотримання прав, в тому числі й меншості.
Або ще тільки один, останній – бо попри можливість нема сенсу множити – приклад того, як автор викриває протиріччя Льйоса, коли той «заявляє, що Сноуден "не розголосив нічого, чого б уже не знав кожен". Що ж, у такому разі Едвард Сноуден не здійснив жодного злочину і не мусить переховуватися від переслідувань.» Дійсно, як пише Льйоса, кожен «хто має клепку в голові» розуміє, що шпигуни (які є на службі в державі) за визначенням порушують приватність громадян. Так само, як кожен, «хто має клепку в голові» знає, що подружня пара час від часу кохаються – але це знання не тотожне опубліченню інтимної конкретики цього процесу. Щодо правової держави – то видачею дозволу на оприлюднення її конфіденційної конкретики оперує суд. І в цьому пункті вертаємось до біфуркаційного питання: чи деградувала в США законність до тої міри, що вони перестали бути такою правовою державою.
То, власне: може вартувало автору відразу дати відповідь "ТАК, США не є правовою державою" (на відміну від Льйоса, що вважає її достатньо правовою) – і далі оперувати конкретними аргументами на підтвердження своєї відповіді, а не приписувати нобеліанту своїх проекцій з тим, щоб потім зі своїми ж проекціями воювати.
Зрештою, це вже мої проекції...
06.08.2013