Нобеліант як адепт тоталітаризму

 

Розмови про політичний характер Нобелівської премії з літератури виникають щороку після оголошення імені нового лауреата, проте значно рідше можна почути про те, що політичні погляди письменників-нобеліантів постійно ставали прикладами виняткового інфантилізму та короткозорості. І хоча спроби Нобелівських лауреатів з літератури впливати на велику політику нині трапляються все рідше, не всі вони відмовляються від спокуси прокоментувати гарячу політичну тему.

 

Маріо Варґас Льйоса, П'єтразанта, Тоскана, Італія, 2010. Фото – Даніель Девоті.

 

Напевно, найбільш масове затьмарення розуму серед лауреатів Нобеля сталося після більшовицької революції в Росії 1917 року: Ромен Роллан, Анатоль Франс, Бернард Шоу – усі вони захоплено підтримали спробу побудови нового комуністичного суспільства. Вітали появу Радянського Союзу й деякі майбутні лауреати – Бертран Рассел та Андре Жід, проте британський філософ розчарувався у комунізмі після візиту до РРФСР у 1920 році, а поступовому прозрінню французького прозаїка сприяла зустріч з іншим нобеліантом майбутнього – Борисом Пастернаком. Натомість інші поверталися з Радянського Союзу рішучими та певними своєї правоти. Зокрема, Бернард Шоу називав СРСР надією та порятунком західної цивілізації, розхвалював Сталіна, а на запитання про голод відповів: «Змилуйтесь, коли я приїхав до Радянського Союзу, то з’їв найситніший обід у своєму житті!». Тоді ж, у 1930-х роках, Кнут Гамсун відкрито підтримує націонал-соціалізм Адольфа Гітлера. Проте й після Другої світової війни тоталітарні моделі не стали менш привабливими для багатьох західних інтелектуалів. Серед Нобелівських лауреатів найбільш показовим в цьому відношенні, мабуть, є приклад Жан-Поля Сартра, який був палким прибічником політики Мао.

Очевидно, що потяг Шоу, Гамсуна та Сартра до тоталітаризму можна пояснити прагненням впорядкованого суспільства, в якому загальне благо переважатиме розрізнені приватні інтереси. З цього погляду, можна пожертвувати приватною власністю і приватним простором заради загального добробуту чи безпеки. Коли керуєшся симпатіями, а не логікою, існує ризик не зауважити, що суспільний устрій, в основі якого закладено небезпечну ідею пріоритету колективного над особистим врешті призводить до переслідування інакодумців, експропріації та інших репресій. У своїй свіжій колонці під заголовком «Позбутися шпигунів» для газети El Pais Нобелівський лауреат з літератури 2010 року Маріо Варґас Льйоса, викриваючи «руйнівників свободи» Едварда Сноудена та Джуліана Ассанжа, дозволяє засліпити себе емоціям та ігнорує цю просту логіку. Перуанський письменник підкреслює можливий зв’язок Сноудена з авторитарними лідерами Венесуели та Нікараґуа, а на протилежних шальках терезів опиняються демократичні країни, проти яких згадані «шпигуни» буцімто скоїли злочини – США та Швеція. Виглядає, що гра на контрастах у тексті Льйоси радше стилістичний прийом, а не логічний арґумент, позаяк ні Ассанж, ні Сноуден не вели жодних шпигунських ігор проти Швеції, яку перуанський письменник наводить у якості прикладу «воістину демократичної країни».

Відтак і Джуліан Ассанж стає таким собі доважком до Едварда Сноудена, адже саме перипетії навколо колишнього співробіника ЦРУ спонукали нобелівського лауреата написати колонку в El Pais. Однак розвиваючи власні міркування, письменник не раз заперечує головну думку колонки: і коли визнає, що розвиток технології став небезпечної іграшкою в руках спецслужб, що становить загрозу для культури свободи, і коли заявляє, що Сноуден «не розголосив нічого, чого б уже не знав кожен». Що ж, у такому разі Едвард Сноуден не здійснив жодного злочину і не мусить переховуватися від переслідувань.

Врешті стратегія захисту демократичної моделі, як її розуміє Маріо Варґас Льйоса, змушує його ствердити пріоритет колективного інтересу над особистим, безпеки суспільства над приватним простором. Нобеліант вважає, що демократія ґрунтується на ідеї колективізму – рішення, що приймає більшість, мусять виконувати всі. Таким чином, суспільна безпека стає публічною справою, заради якої можна пожертвувати приватним простором кожного зокрема. Щоб приховати голий скелет своєї думки, Льйоса вдається до насиченого патетикою стилю: «У світі, в якому ми живемо, право на недоторканність приватного життя зникло вже давно. Задовго до шпигунів його зрівняли з землею жовта преса та глянцеві журнали, несамовитість політичної боротьби, коли у прагненні знищити супротивника без вагань витягують на світ Божий найбільші таємниці його особистого життя, та жага публіки вторгнутися у сферу приватного для того, аби задовольнити свою цікавість альковними таємницями, родинними скандалами, небезпечними зв’язками, інтригами, кепськими звичками, усім тим, що раніше заборонялося виносити на загальний огляд. Нині межа між приватним та публічним розмилася, і попри те, що існують закони, які на позір захищають недоторканність приватного життя, мало хто звертається до суду, обстоюючи її, тому що знає, що ймовірність того, що судді визнають його правоту, невисока».

Як правило, такий прийом спрацьовує і читач погоджується, що приватного простору сьогодні вже не існує, а загроза терористичної атаки, натомість, цілком реальна. Льйоса вправно підтримує напругу в тексті, залучаючи соціологію: «Під час опитувань, проведених в Сполучених Штатах стосовно Сноудена, більшість респондентів схвалює те, аби американська розвідка записувала приватні розмови. Боюся, що не надто відмінною була б реакція громадськості більшості демократичних суспільств, які, як і Сполучені Штати, живуть з тривогою знову стати жертвами терористичних атак організацій на кшталт Аль-Каїди». Що ж, демократичних стандартів дотримано, адже більшість схвалила дії спецслужб. Мовчазній меншості залишається лише змиритися та усвідомити, що це для загального блага. Щоби створити відчуття власної неупередженості, Льйоса для годиться застерігає: «Без сумніву, існує небезпека, що ця реальність занапастить інституції, на яких тримається демократія», – і одразу ж розряджає ситуацію: «Однак її також занапащають дії мас-медіа, які неправильно тлумачать здійснення права на свободу слова і перетворюють її на безвідповідальний гармидер». Висновку читач дійде уже сам, а буде цей висновок приблизно таким: «Свобода не означає анархії, а від анархії стримує дотримання закону. Отже, Сноуден та Ассанж порушили справедливий закон». І тут уже пахне вироком, тож залишається лише захоплюватися майстерністю Маріо Варґаса Льйоси. Він таки заслуговує Нобелівської премії, так само, як заслуговували її Бернард Шоу та Кнут Гамсун.

 

_________________________________________

[Заголовок тексту змінено редакцією сайту]

06.08.2013