Повернення в Берлін

Маріо Варґас Льйоса

Поетові Хосе Еміліо Пачеко нюх говорив, добрі книжки чи погані. Я був з ним в одній книгарні у Сполучених Штатах; він нюхав полиці, і ніс вказував йому, що він має купувати, а що ні. У мене таке з містами, як у нього з книжками; мені досить прибути в аеропорт чи на вокзал, і я відразу ж знаю, приймає мене місто чи відштовхує. З Берліном я з першої миті знав, що міг би прожити там усе життя і що мій кістяк також щасливо спочивав би у берлінський землі. Я пробув там увесь 1992 рік, а тепер повернувся лише на три дні, знову в Інститут підвищення кваліфікації в Берліні, аби послухати нового стипендіата, мого друга Ефраїна Крістала, який пише книжку про Борхеса. Із багатьма подробицями він пояснює нам те, у чому просувається вперед, і немає сумніву, що то буде есей, сповнений одкровень і несподіванок.

Хоча 28 років змінили вигляд міста – тоді воно все ще було в руїнах, особливо на сході, а тепер бурхливо росте і відбудовується, – воно і далі залишається раєм музики, музеїв і театру: дивовижним центром культури. Майже три десятиріччя тому прогулюватися бульваром Унтер-ден-Лінден до Острова музеїв означало йти серед руїн; тепер знову з'явилися палаци й опери, розкішні та іноді огидні вілли – як-от російське посольство, яке займає увесь величезний квартал. Тоді італійський архітектор Ренцо Піано задумав воскресити Потсдамську площу; пригадую, як він привозив російських водолазів, котрі працювали, занурені у воду, і поверталися в Росію літаком, аби провести вихідні зі своїми родинами. Тепер Потсдамська площа виблискує вночі своїми прекрасними і велетенськими ілюмінованими будівлями, серед яких є знаменитий Музей кіно і Театр Марлен Дітріх, якій берлінці, очевидно, пробачили, що під час війни вона співала для американських солдатів...

Не знаю, чи багато є на світі таких центрів, як Інститут підвищення кваліфікації в Берліні, та в кожному разі їх мало би бути багато. Це державний заклад, який щороку запрошує від тридцяти до сорока дослідників із різних країн і дисциплін (на один семестр чи на рік), аби вони провели якесь дослідження чи дописали книжку. Єдиним їхнім обов'язком є зробити виклад перед іншими стипендіатами про те, що вони мають намір робити, і потім двічі або тричі на тиждень обідати з іншими дослідниками. Того року, який я там провів, найзагадковішим персонажем був один румун. То був університетський професор часів Чаушеску. Він читав марксистський курс проти релігії, але, як він нам пояснив, потай навернувся у те, що таврував на своїх лекціях, і тепер був експертом з ангелів, тобто ангеологом. Він зробив для нас пречудовий виклад про міріади ангелів – всю їхню кількість і всі різновидності, – які населяють рай. Ми так ніколи і не дізналися, чи він справді вірив у те, що розповідав. Кажуть, за 28 років нікому так і не вдалося цього з'ясувати; бо румун, про якого йдеться, відтоді став ніким іншим, як міністром закордонних справ своєї країни.

Інший стипендіат, з яким я щоранку зустрічався у спортзалі, був не менш незвичайний. Його прийняли в Оксфорд, де він сподівався займатися Єгиптом. Та арабіст, який був його вчителем, переконав його зайнятися Суданом – країною, з якої університет незадовго перед тим отримав дуже давні документи. Той так і зробив. І став, якщо судити з прекрасного викладу, який він нам зробив, небувалим експертом з цієї країни. Він знав її історію, її географію, варіанти її мови. Але його нога ніколи не ступала на землю фундаменталістської країни, якій він присвятив своє життя – і ніколи не ступить, бо він був євреєм, до того ж ізраїльтянином. Усю свою науку і все своє життя він віддав країні, в якій ніколи не міг побувати. І немає сумніву у тому, що він хотів цього усім своїм серцем. Схвильовано розповідав він про суданців, які, переодягнувшись і вдаючись до тисячі застережних заходів, приїздили в Європу, аби потай із ним зустрітися.

Щойно зайшовши до Інституту, я зустрічаю Еву, яка на світанку давала нам уроки німецької мови. Я із жахом подумав, чи не запитає вона мене, чи я і досі знаю напам'ять поему Ґете, яку в дні ейфорії зазвичай декламував уголос. На щастя, вона цього не зробила. А ще там був, наче пришелець з глибини віків, той, хто керував інститутом, коли я в ньому був: Вольф Лепеніс. Багато років він провів у Прінстонському інституті перспективних досліджень, а тепер повернувся у Берлін як стипендіат інституції, якою вправно керував багато років. Філософ, есеїст, поліглот, Лепеніс вражав нас щоразу, коли починав говорити, й особливо – коли піднімав тост: він виголошував ідею, вірш чи фразу, які завжди були доречними. Роки його оминули: він залишається таким самим, як і тоді, принаймні щодо привабливості і знань. Він знайомить мене із цьогорічним романістом, болгарином Георгієм Господіновим, і з новим директором Інституту, істориком Барбарою Столлберґ-Рілінґер.

Мене вражає одна річ: усі цьогорічні стипендіати здаються мені дуже молодими; кажуть, серед них є кілька музикантів і лікар, який керує великою лікарнею у Сполучених Штатах. Пригадую, що серед нас був хореограф, який навчав вправам релаксу по ночах. Інститут роздавав квитки на концерти, опери і театральні вистави. Мені найбільше подобалися ті спектаклі, що їх ставила у Східному Берліні молодь, яка зводила свої підмостки серед руїн; переважно то були емігранти з країн Сходу. Їхня присутність була ознакою напору та мінливості культурного життя першої німецької столиці, яка вже тоді повертала собі характер відкритого світові мультикультурного та багатомовного міста.

Завдяки Вольфу Лепенісу я зміг примітити і вивчити карикатури й малюнки Ґеорґа Ґросса, розсипані по музеях і галереях Берліна. Мабуть, вони і досі там, у якійсь забутій валізі, численні начерки до того есею, який я так і не написав, про того в’їдливого рисувальника і художника, який, на мою думку, як ніхто втілив конвульсійні роки Веймарської республіки. Я багато працював над цим есеєм і навіть поїхав у Сполучені Штати, аби зустрітися з одним з його синів, джазовим музикантом, який показав мені листи і навіть фотоальбом родини Ґроссів. Зненацька під час цієї подорожі на мене напала нездоланна охота знову взятися за цей проєкт, відтоді забутий. Бідний Ґросс: він дивом уникнув смерті від рук нацистів, розлючених карикатурами, які він на них робив. Вони прийшли в його помешкання в Берліні, і він їх люб'язно прийняв, видавши себе за мажордома художника; а скориставшись цією плутаницею, втік через вікно. У Сполучених Штатах жахливий Ґросс розм'як і втратив лють та ненависть, які змушували його малювати. Він став добрим, і його картини втратили колишні агресивність та в’їдливість. Він повернувся у Берлін лише 1945 року. Того ж вечора на гостині, влаштованій на його честь друзями, він пив без міри; вертаючись у квартиру, куди його пустили пожити, він впав зі сходів і наступного ранку сторож знайшов його в підвалі мертвим – від завданих самому собі травм.

Ґрюневальд, Берлінський ліс, змінився не настільки, як решта міста. Там є озера, дерева, зараз обчухрані зимою, зграї шпаків, настовбурчених від холоду, і, звісно, бігуни, що наражаються на жахливі вітри і морози. У той рік я багато ходив тим парком і давав лад тій масі начерків, які дозволили мені згадати й описати ту виборчу кампанію, яка три роки тримала мене віддалік моєї друкарської машинки і книжок – мого справжнього покликання. Я вернувся до неї, і тому завжди був безмежно вдячний тому берлінському рокові. Ця коротка подорож через тридцять років є гарним моментом, аби його згадати.