Велетенське сумне місто

Маріо Варґас Льйоса

Уперше до Лондона я приїхав у 1967 році, аби викладати у коледжі королеви Марії. З Ерлз-Корт до університету я добирався на метро годину, і ще одну забирала дорога назад, тож ці дві години я використовував на підготовку до лекцій і на перевірку учнівських робіт. Я виявив, що мені подобається викладати, що роблю я це непогано і що багато чого навчився, читаючи, наприклад, Сарм’єнто, есей якого про гаучо Кіроґу відтоді став однією з моїх настільних книг.

Тогочасний Лондон був дуже відмінний від Парижа, де я прожив попередні сім років. Там говорили про марксизм і революцію, про те, щоб захистити Кубу від загроз імперіалізму, покінчити з буржуазною культурою і замінити її іншою, універсальною, в якій було би представлене усе суспільство. У Великій Британії молодь не цікавилася ідеями і політикою, у культурному житті лідирувала музика, то були роки “Бітлз” і “Ролінґ стоунз”, марихуани та екстравагантного і викличного вбрання, волосся до пліч і нового слова, “гіпі”, що увійшло у світовій вокабуляр. Свої перші півроку у Лондоні я провів у Кріклівуді, віддаленому і тихому районі, де було повно ірландців, а потім, не знаючи й не відаючи цього, орендував будиночок в самісінькому осередді всесвіту гіпі, у Філбіч Ґарсенс, що в Ерлз-Корт. Вони були благодушні і симпатичні, і я пригадую дивовижну відповідь дівчини, в якої мені спало на думку запитати, чому вона завжди ходить боса: “Аби раз і назавжди звільнитися від моєї родини!”

Кожне пообіддя, коли у мене не було занять, я проводив в чудовому читальному залі Британської бібліотеки, яка містилась тоді в Британському музеї, пишучи “Розмову в соборі” і читаючи Едмунда Вілсона, Орвелла, Вірджинію Вульф. І нарешті Фолкнера і Джойса англійською мовою. В мене було багато знайомих, але мало друзів, серед них були Х’ю Томас і родина Кабрера Інфанте, які цілком випадково поселились за кілька метрів від мого дому. Наступного року я перейшов викладати у Королівський коледж, який був значно ближче до мого дому, де у мене було трохи більше роботи, але також краща платня.

У ті роки я пройнявся до Англії великою любов’ю і захопленням, я переставав бути соціалістом і потроху перетворювався на того, ким намагаюсь бути і досі: на ліберала. Це почуття за якийсь час посилилося через ті надзвичайні речі, які зробила Маргарет Тетчер на чолі уряду. На той час я вже багато читав Гаєка, Поппера, Ісаю Берліна і передусім Адама Сміта. Я поїхав в Керколді, де він написав “Багатство народів” і де від його дому залишився лише шматок стіни і табличка, а в місцевому музеї було виставлено лише його файку і перо. Натомість в Единбурзі я зміг покласти букет квітів у церкві, де він похований, і пройтися кварталом, де його сусіди бачили, як в свої останні роки він блукає, розсіяний, далекий від довколишнього світу, дивними кроками дромадера, цілком поглинутий своїми думками.

Під час мого давнього лондонського побуту наприкінці 70-х років ми не мали телебачення, хоча мали радіо, і в кіно чи театр ходили тільки раз на тиждень, суботнього вечора, тому що пані з Baby Minders, яка приходила пильнувати дітей, влітала нам у добру копійку, та попри скруту, гадаю, ми були доволі щасливими, і якби не Кармен Бальсельс, ми, можливо, залишились би в Лондоні назавжди. Два мої сини і моя майбутня дочка були б англійцями. Я впевнений, що завжди виступав би проти Брекзиту і активно протидіяв би подібній бздурі.

Я мав дуже добрі стосунки зі своїм шефом в Королівському коледжі, професором Джонсом, спеціалістом із Золотого віку. Того академічного року він запропонував мені, аби наступного року раз на тиждень я їздив у Кембридж заміняти викладача іспанської мови, який їхав на відпочинок, і я пристав на це. І тут без попереджень, як страшний смерч, у мої двері постукала Кармен Бальсельс.

Мене із нею в Барселоні познайомив Карлос Барраль, пояснивши, що вона займатиметься продажем за кордон моїх авторських прав. Невдовзі після того сама Кармен розповіла мені, що звільнилася з роботи у видавництві Seix Barral, бо завдання літературного агента – представляти інтереси авторів перед видавцем (і супроти нього), а не навпаки. Чи хочу я, аби вона була моїм агентом? Звісно. Ось так більш-менш стояли справи.

Для чого вона приїхала в Лондон? “Аби побачити тебе”, – такою була її відповідь. “Я хочу, аби ти негайно покинув університет і Англію. І щоб усі ви переїхали жити в Барселону. Королівський коледж відбирає у тебе багато часу. Запевняю, що ти зможеш жити зі своїх книжок. Я беру це на себе”.

Ймовірно, я розреготався і запитав її, чи вона не збожеволіла. Жити з мого авторського права було повною нісенітницею, бо на написання роману у мене йшло два чи три роки, і якби я мав робити це за шість місяців, аби прогодувати своїх двох дітей, книжки у мене виходили би негодящі. Тоді я ще не знав, що коли Кармен щось вроїться в голову, то треба робити те, що вона хоче, або вбити її. Проміжних рішень не буває. Пригадую, як ми годинами сперечались, як вона розповіла мені, що Ґарсія Маркес вже перебуває в Барселоні і живе зі своїх книжок; що вона їздила у Мексику, аби його переконати. І що вона не вступиться з мого дому, допоки я не скажу “так”.

Я втомився і здався. Того ж вечора я пішов до професора Джонса і сказав йому, що їду в Барселону і що в подальшому намагатимусь жити з мого авторського права. То був добре вихований чоловік, він не сказав мені, що я буду йолопом, якщо роблю таку бздуру, але в його очах я прочитав, що він думає.

Я аж ніяк не шкодую, що зробив приємність Кармен Бальсельс, бо ті п’ять років, які я провів у Барселоні між 1970 і 1974 рр., були дивовижними. Там, у клініці Дексеус, народилась моя донька Моргана, і завдяки Сантьяго Дексеусу я побачив, як вона народжується. Це місто – в основному завдяки Кармен і Карлосу Барралю – на довгий час стало столицею латиноамериканської літератури, там знову зустрічалися і перемішувалися іспанські і латиноамериканські письменники, які з часів громадянської війни відверталися одне від одного. Ми, хто провели ті роки у великому середземноморському місті, ніколи не забудемо того ентузіазму, з яким передчували наближення кінця диктатури, і того надихаючого відчуття, що у новому демократичному суспільстві культура відіграватиме фундаментальну роль! Які солодкі мрії!

Іспанія досі не віддала Кармен Бальсельс тих почестей, на які та заслуговує. Вона сама вирішила, що Барселона, з її великими видавництвами і старою традицією високої культури, має зібрати багатьох латиноамериканських письменників і, заново помиривши їх з іспанськими, об’єднати їх в культурі мови на одній культурній території. Видавці потроху, починаючи з Карлоса Барраля, стали до неї дослухатися. Як у випадку зі мною, вона зробила так, що багато письменників оселилися в Барселоні, куди в ті роки стали приїжджати молоді латиноамериканці, як раніше приїздили в Париж, бо саме там мало сенс вигадувати історії, складати вірші, малювати і писати.

Після Брекзиту Англія розсипалась в моїй пам'яті, і я почувся глибоко розчарованим. Проте зараз, можливо, тому що я старий, я з ностальгією згадую проведені тут роки і суперечу тому бразильському поетові, що так подобався Хорхе Едвардсу, який назвав Лондон “велетенським сумним містом” і сказав сам про себе: “Ти поїхав туди сумний, а вернувся ще сумніший”.