Війна ще жодного разу не попереджала про себе. До неї не підготуєшся, скільки би бомбосховищ і «планів Б» не було прокручено в голові. Менше тижня перед початком російського вторгнення в Україну я з другом була в Стокгольмі. З відстані ситуація середини лютого виглядала менш тривожно, але, по-чесному, вже добрих пів року було відчуття невгамовного передчуття розпаду. Той світ, та тотальна підміна понять не може так далі існувати. Немає більше того «вікна», в яке би все це могло поміститись. Люди, виснажені психологічно історією з ковідом, отримали на додачу до емоційної кризи ще й війну. Ми мали повертатися додому 17 лютого, і саме в цей період страхові компанії почали відмовлятися від страхування польотів над Україною, мотивуючи це загрозою війни. Все це було «до».
Чесно кажучи, я не сприймала тоді звернення страховиків як точну ознаку, що війна таки почнеться. Але мозок розумів, що значить є вже дані розвідки, які спричинили такі дії. Представники наших авіаліній, якими ми мали повертатися до Києва, написали нам листа за день до вильоту, що вони літають за графіком і уважно моніторять ситуацію в Україні. І я трохи видихнула.
Ми прилетіли до Києва, який ніби затих. Це було фізичне відчуття затишшя перед бурею. Якась імітація продовження звичайного життя із чорними жартами про «щоденне вторгнення», яке прогнозували погодинно різні мейнстрімні медіа світу й окремі чиновники та журналісти. Та українців, які пройшли Революцію Гідності та продовжували воювати на Донбасі, не вражали такі прогнози. Напевно, частиною нашого менталітету є природна м'якість, але до певного моменту. Ми завжди думаємо краще про наших сусідів, аніж вони є насправді. Важко було допустити, що сюрреалізм у головах групки людей в Росії, які намагаються переписати ХХ століття, досягне таких масштабів. І людське життя та правила ведення війн, які діяли всю попередню історію, перетворяться на пил.
Перші вибухи я проспала. Іронія долі — прокинутися від новин, що почалася повномасштабна війна. Ці два слова не були тоді наповнені нічим. Радше все всередині зависло, ніби на старенькому комп'ютері. Я вийшла до кав'ярні недалеко від мого дому, щоби зрозуміти, що взагалі говорять інші люди і що збираються робити. Емоції у відвідувачів і власників були різні: тривожний гумор, плани вивезення родини, якісь хаотичні прогнози та цілковита впевненість, що за кілька днів ми повернемо «непроханих гостей» назад. Нервовий сміх та неспокійні очі жінок — це був перший маячок для мене, що щось таки справді відбулося. А наступні дні вже були ночівлі у друзів в сусідньому районі Києва, кожна ніч і ранок під сирени тта вибухи, молитви щовечора за всіх рідних мені людей. У нас навіть з'явилась така фраза: «Кожне теперішнє "як ти?" означає, що я люблю тебе».
Я відслідковувала свою поведінку – було ясно, що я не панікерка, але тіло записувало, як на флешку, усі звуки, а в перші дні по ньому проходив тремор. Померти отак? Від попадання ракети в будинок? Як це? Про що це? Я багато думала про те, як я взагалі сприймаю смерть, і день за днем вчилася приймати будь-який розвиток подій, не перестаючи контактувати з колегами і друзями та молитись щовечора. З четвертого дня відчулася перша адаптація. Вухо почало розрізняти 50 відтінків звуків, не реагувати так гостро на сирени, розуміючи, як вони працюють, і навіть мій собака став розрізняти, коли наші хлопці з ЗСУ відбивали ракети системами ППО. Звучання війни стало єдиною музикою. І чим далі розвивалися події, страх зникав – так само, як він зникав у 2014 на Майдані в Києві, коли йти під кулі на вулицю Грушевського з фотоапаратом не викликало якихось особливих емоцій. От тільки різниця в тому, що тоді ми бачили зло перед собою в одному статичному місці, а тепер ти щохвилини не знаєш, що і звідки летить, чим завершиться ця ніч. Це важкий стан, особливо для психіки.
Про програму смерті і життя
Та я би хотіла зосередитися більше на внутрішніх джерелах війни, аніж на зовнішніх подіях. Простими словами: чому війна відбувається всередині нас? А зовнішні події є кому аналізувати. Проте аби трохи піднятися над ситуацією, потрібна певна дистанція.
Війна – це програма смерті та руйнування. Здавалось би, очевидна річ, коли говориш про неї на рівні інтелекту. Але розуміти – не означає проживати.
24 лютого українська нація отримала великий виклик: прийняти реальність, яка відбувається. Усе, що ми чули від наших бабусь про Другу світову або ж бачили в кіно, раптом матеріалізувалось. Прийняти це нелегко. Що означає прийняти? Перш за все війна означає, що будуть гинути люди. Різні люди. Не лише військові.
А другий рівень прийняття навіть більш глибинний – нічого не буде так, як раніше. Якщо ми переможемо, якщо навіть ми все відбудуємо, якщо ми посилимо свій вплив – нічого не буде так, як раніше. В першу чергу тому, що ми самі не будемо такими, як раніше. Як можуть законсервуватися в минулому люди, які бачили пекло і диво? Пекло і диво за один день. Кожен день. Той, хто втратив рідних або став живим героєм? І ось з цим пунктом ми повертаємось до програми смерті.
Смерть – це не стільки про емоції, якими ми її наділяємо, а про прощання із віджитим, зі старими формами, зі звичним, переоцінка. Часто смерть змушує лишати минуле в минулому і рухатися далі, а значить отримати ключ до власної еволюції. Навіть через пекучий біль і втрати. Я думала над тим – чому зараз мої співвітчизники переживають війну? Чому нас усіх повернуло до переоцінки базових речей? Виявляється, стіни не є даністю, рідні поруч не є даністю, їжа на столі не є даністю, свобода переміщення не є даністю. Моя гіпотеза проста: аби бути вдячними. Як би дивно це звучало і яка би була висока ціна за це, але ми маємо навчитися бути глибинно вдячними за все те, що маємо тут і зараз. Багато років в Україну приїжджали різні знакові фігури: від політичних діячів до найпотужніших духовних вчителів різних напрямків, і в багатьох з них було схоже відчуття – це країна можливостей, великого потенціалу. Але для того, щоб цей потенціал використати, варто вміти його оцінити, бути за нього вдячним і рухатися далі. Чи вправно ми з цим впоралися? Моя відповідь – ні! Ми продовжували сприймати багато природних для нас талантів та змін як даність. Тому я не можу сказати, що ми випадкові в цій картинці реальності. І це не про ворога – це про нас внутрішніх. Кожного окремо і колективного організму.
Друга теза в темі смерті – це життя за нею. Ухвалити рішення жити – це внутрішній вибір. Ще раз: рішення жити не може прийняти за вас хтось інший. Що я маю на увазі? Піти в життя, обрати всередині мотив не здатись, вижити і жити далі творить кожна людина для себе. Думаю, всі добре пам'ятають історію Віктора Франкла. Скільки можливостей померти щохвилини в нього було? Безліч. Та він глибоко аналізує, що є коренем волі людини і що означає обрати життя. Більше того, якщо смерть має певну статику, то життя – це завжди про активність, про рух.
На початку березня я записувала історію одного чоловіка, який сидів під обстрілами в підвалі одного з будинків у Харкові. Він, його мама і маленька донька. Вони не виходили звідти. День за днем по місту гатили «Гради», летіли ракети. І в цих умовах ми з ним спілкувалися (війна 21 століття – це коли ти сидиш в бомбосховищі під обстрілами, але з інтернетом). І спочатку він говорив: виїхати з Харкова неможливо. І було чітке відчуття, що він говорить не лише про зовнішню небезпеку, а це «неможливо» було всередині нього. Страх за себе і родину, багато емоцій, заморожений стан. Але в один момент щось змінилося. Всередині нього народилося інше рішення – а що, якщо я не чіплятимусь зараз за місце, а врятуюсь. І наступного дня йому з донькою вдалося виїхати з міста на захід України, а потім за кордон. Це ще не означає, що тепер все буде дуже легко. Але мова йде про рішення всередині – жити далі. Абсолютно точно жити далі.
Про ненависть та уроки
Іншим питанням після місяця війни став стан психіки людей. Війна одна, а проживання досвіду цієї війни у всіх дуже різне. Хтось їхав під пострілами, хтось був у відносно спокійному місці, хтось рятував родичів чи тварин, а хтось народжував дитину в бомбосховищі. Усі ці досвіди не зведеш в одну картину, але можна подивитись у два принципи, як ця реальність працює.
Принцип 1: кожен проживає рівно ту картинку, яка потрібна саме для цієї конкретної людини. Саме в цих умовах вона мала опинитися, чомусь навчитися чи навіть покинути фізичне тіло. Як би жорстко на рівні персональних історій це не було. Але на рівні законів функціонування енергії нічого не відбувається випадково.
Принцип 2: тепер більшість людей в Україні відчувають цілий коктейль із важких, негативних, деструктивних емоцій. Злість, агресія, ненависть, розпач, бажання помсти, жалоба та ще безліч інших. Із одного боку, чесним рішенням є не тримати це все в собі, а виплакати і викричати, а з іншого – не лишатися в них навічно. На фундаменті ненависті не побудуєш нової прогресивної країни. Зло саме по собі не самодостатнє. Воно завжди приєднується до добра і ніби криве дзеркало спотворює картинку. Але бути в ненависті певною мірою легше. Особливо, коли довкола такі ж люди в ненависті. Ми маємо право злитися і більше не вести толерантних діалогів із росіянами, але справа не тільки в них, а в тому, як ми збираємось жити далі, чим наповнювати себе. Коли ковчег випливе з потопу, що буде далі?
І на цьому етапі будуть потрібні люди, які вже мають довгий шлях, навички роботи із психікою та енергіями. Можливо, для багатьох людей відкриються знання і можливості, яких вони раніше й уявити не могли. Упритул до нових можливостей людини. Наприклад, гостріша інтуїція, телепатія, більша ясність кореню і сенсу життя. І паралельно завжди будуть люди, які вирішують «земне» і поточне. Створюють волонтерські пункти, возять їжу, купують ліки, воюють, зрештою. Все це точно як опис в «Державі» Платона. Є воїни, є філософи, а є правителі. Кожному своє. Важливо не знецінювати жодну із цих ролей.
Ненависть точно не помічник. Перестати ненавидіти не означає виправдати. Злочин має бути названий своїм іменем, відповідальність має настати. Але ненависть не живить, вона руйнує зсередини.
Жінки й чоловіки
Чоловічий спосіб життя ще 150 років тому не просто передбачав патріотизм та ефективність дії в суспільстві, а й тривалу участь у воєнних кампаніях, у яких чоловік якщо лишався живим, то отримував цілу низку проблем з психікою та здоров'ям в цілому. Звісно, це дуже узагальнена картина, проте генетичну пам'ять, як і пам'ять енергетичну, стерти важко. Втрата сенсу жити і сенсу за щось чи когось воювати трапляється частіше з чоловіками. Своєю чергою жіноче єство, направленість у поле «жити, зберігати, творити простір довкола» може допомогти не забути. Повернутися й обрати життя. Життя як активний процес, як рух уперед. Можливо, це звучить дещо консервативно, та принцип взаємодії чоловічої та жіночої енергії ми бачимо усюди в природі. Зовнішня направленість – у чоловіка, внутрішня – у жінки; давати – у чоловіка, приймати – у жінки.
Ув одному із потягів, яким я виїжджала з України до кордону, з нами у вагоні їхала жінка. На вигляд їй було років 55. Вона їхала вже більше доби з Волновахи – містечка на сході, яке фактично знищене окупантами. День за днем не давали змоги вивезти людей гуманітарним коридором, і ось нарешті диво сталося. Втомлена, знервована, вона не могла нормально їсти і навіть пити чай. «Новий етап життя на адреналіні», – повторювала вона. Я спостерігала за нею, за тим, як важко їй було повернутися до себе, прийняти факт, що все тепер змінилося, і взяти відповідальність за своє подальше життя.
Жіноче самовідчуття, імпульс творити є тим тилом, в який захочеться повернутися. І якщо ми говоримо про відповідальність, то це також вона: триматися балансу, бути в порядку, аби допомагати і діяти далі.
P.S.
Багато хто із нас втомився. Психіка навіть найсильнішої людини не може бути однаковою на кожному етапі. Ми 50 діб живемо на адреналіні, отримуємо досвід, який не є властивим для більшості наших людей. Тому емоційний спад неминучий, але в тому і лишається один із уроків війни, щоб змогти вистояти. І не просто вистояти, а зупинити війну всередині себе. Тоді перемога буде закріплена нами самими, а новий етап життя буде справді про еволюцію.
Саме фундаментальна зміна духу стане початком нового етапу для України. Я в це вірю…
