Сто разів цитував, то можу і в сто перший. Коли в лютому 1958 року французькі журналісти запитали польського письменника Марека Гласка, «чи існує можливість, щоб ми одні одних добре зрозуміли», – він відповів: «Совєтські танки на вулицях Парижа створили б нам спільний простір для взаєморозуміння і багато часу для дискусій». У «Красивих двадцятилітніх» Гласко пропонує нам ще одну варіацію на цю ж тему: «Досвід передати неможливо. Жителів Парижа чи Мілана, які мріють про комунізм, ми зможемо переконати в його убогості лише тоді, коли на вулицях їхніх міст з’являться совєтські танки».
І що відтоді змінилося? Майже нічого. Ну так, розвалився СССР і зазнав практичного краху комуністичний проєкт. Але Росія, яка той СССР «сплочала», залишилася по суті тим, чим і була: безглуздою збираниною награбованих територій, заснованою на тотальній онтологічній брехні й просякнутою нічим не обґрунтованими імперськими амбіціями. Нічим, бо інші – сказати б, класичні – імперії, підкорюючи тубільців, принаймні намагалися трохи підтягувати їх до своїх культурно-цивілізаційних стандартів, тоді як Росія, поневолюючи розвиненіші за неї народи, занурювала їх у безодню свого варварства і не збирається відмовлятися від цього надалі.
Зрештою, і континентальна Європа – у сенсі не Польща чи, наприклад, країни Балтії, а та її частина, яка не пам’ятає російських танків на вулицях своїх міст, – теж залишилася тим, чим не споконвіку, але вже досить віддавна є: манірною проституткою, яка трагікомічно корчить із себе Орлеанську Діву. Щоправда, оптимісти подейкують, ніби їй тепер злегка розвиднюється в очах. Не знаю, я особисто – на тлі щоденних мільярдів, які Європа продовжує вливати в російську економіку, і традиційно русофільських матеріалів у французьких, італійських, іспанських чи португальських медіях – дуже сумніваюся.
Ага, ще є два виразно патологічні випадки: німецький і угорський. Бо Німеччина й Угорщина мали б добре пам’ятати російські танки, а однак. Із тією різницею, що німецька патологія має очевидні психологічні причини: вона є наслідком абсолютно не відомого росіянам почуття провини за злочини предків. Не ясно тільки, чому німці застосовують це почуття так вибірково, не обдаровуючи ним українців, на землях яких їхні діди-прадіди якраз і вчинили найбільше своїх звірств. Натомість випадок Угорщини загалом і Орбана зокрема я осягнути не здатен і край. А втім… Ось уже півтора місяця навіть поведінку декотрих людей далеко не завжди вдається осягнути, то що говорити про лише зовні людиноподібного Орбана, який на радість своєму кремлівському духовному побратимові не квапиться з оцінками і припускає, що масакра в Бучі могла бути інсценізована українською стороною. На місці наших уповноважених осіб я б також не квапився з оцінками і висловив припущення, що Будапешт-56 був інсценізований угорцями.
Хоча це й марна справа, але Тімоті Снайдер мовби спеціально Орбану і решті європейських – як правих, так і лівих – йоббіків днями найпростішими словами пояснив геноцидний характер російського режиму, який і є нацистським, адже прирікає українців на смерть тільки за те, що вони – не росіяни. Паралельно найжалюгідніше путінське піддувало – Дмітрій Мєдвєдєв – подібно до Орбана назвало геноцид у Бучі й Маріуполі фейком, укотре повторило маячню про «денацифікацію та демілітаризацію України» і відверто – дякувати й на цьому – задекларувало подальші плани Росії: «в ім’я спокою майбутніх поколінь самих українців… збудувати відкриту Євразію – від Лісабона до Владивостока».
Чи почули Мєдвєдєва внуки і правнуки німецьких нацистів, які сьогодні заправляють життям Євросоюзу? Чи почули його інші європейські політики, які досі не наважуються кинути всі сили на те, щоб зупинити Путіна і в такий спосіб урятувати не нас, а самих себе? Чи є серед тих політиків аж такі олігофрени, які б і нині не усвідомлювали, що, узагальнено кажучи, ліберально-демократична Європа десятиліттями вкладала в Росію астрономічні суми, якими та своєю чергою підгодовувала в європейських країнах партії і рухи, покликані знищити саму ліберально-демократичну Європу і збудувати руzzкій мір від Владивостока до Лісабона?
Світовий історичний процес час від часу опиняється у так званій точці біфуркації, проходження якої надовго визначає долю цілих континентів. Уперше в історії доля щонайменше Європи вирішується в Україні. Хто хоче вийти з точки біфуркації, зберігши гідність і власну ідентичність, той мусить бодай на вирішальну мить подолати в собі притаманні великій політиці лицемірство, страх і цинізм. Байдуже, чи європейські народи та їхні лідери цього не розуміють, а чи вдають нерозуміння. Бо так чи сяк, це означає одне: вони цілком заслуговують, щоб їхні країни перетворилися на всіяну тисячами Буч і Маріуполів путінську Євразію, яка не визнає жодних чужих кордонів. Аж до Лісабона.
12.04.2022