Цей сивий і розважливий чоловік заходить до мене рідко. У нас різні зацікавлення, різні темпераменти та різний спосіб життя. Він приходить лише тоді, коли у світі стається щось незвичайне. Він був моїм гостем наступного дня після падіння нью-йоркських хмарочосів, на топі Помаранчевої революції й в ті жовтневі дні дві тисячі восьмого, коли обвалилася гривня. Під час останніх президентських виборів ми розмовляли двічі.
Він приходить неквапливо перекинути чарчину-другу, а також побалакати, як він каже, «про вищі речі». Про долю світу. У яскравих подіях він відчуває грізний подих історії, вони провокують його на роздуми про вічність. Він ділиться ними зі мною. В його оцінках та судженнях відчутний присмак апокаліптичних очікувань. Він колись погодився з моїм прогнозом про настання важких часів.
Він старший за мене і звертається до мене на «ти». Я ж волію у звертанні до нього утримувати дистанцію. Самодіяльні мудреці іноді непередбачувані.
Він знову завітав до мене на початку серпня. Я здивувався, побачивши його на порозі. Адже нічого подібного на революцію, гучний теракт чи фінансовий крах не сталось.
Виявилось, що за «апокаліптичною шкалою» мого кризового співрозмовника таки сталось.
Й що ж то діється, Влодзю? – запитав він замість вітання. Такий початок я вже навчився вважати його вербальною візитівкою.
Я запросив гостя до їдальні. Судячи з того, що цього разу він приніс не горілку, а віскі, причина візиту була серйозною. Та й обличчя гостя мало інший, аніж за минулих разів, вираз. На ньому не було того урочистого захоплення, що позначає свідків величних подій та явищ. Натомість глибока зморшка наче ділила його чоло навпіл, видаючи тривожну зосередженість гостя.
Ми сіли за стіл.
Після першої та шматочка жирного оселедця він означив те, що цього разу стало поштовхом до бесіди про вищі речі.
– Ти чув, що отой Францишек втнув?
– Римський Папа? – здогадався я.
– Так. Римський.
– Й що ж такого він втнув? – я згадав, що понтифік щойно відбув тріумфальну подорож до Бразилії та зробив кілька резонансних заяв.
– Так він сказав, чуєш, що не годен засуджувати отих…
– Гомосексуалістів, – підказав я.
– Так. То ти знаєш.
– Чув.
– І як це розуміти? Це що ж, грішити вже можна, так?
Я не знайшов нічого ліпшого, як прочитати гостеві невеличку богословську лекцію. Про те, що Римський Папа відмовився засуджувати не гріх, а людей певної орієнтації, які не полишають пошуків Бога. Що жодні фундаментальні принципи вчення Церкви про гріх не зазнали ревізії, про те, що…
Гість слухав й несхвально хитав головою. Коли я закінчив, він зменшив запас віскі ще на сто грамів. Не закусуючи запитав:
– Так що? Ти його підтримуєш?
– Не бачу жодного негативу, – сказав я і запалив люльку. В ту мить мені здавалось, що я все зрозумів. Людина традиційного способу мислення отримала світоглядну травму. Авторитет (Римський Папа) сказав щось таке, що, на думку мого гостя, не повинен був казати за жодних обставин.
«Прихід нового завжди травмує людей цього типу», – зазначив я для себе і налаштувався на уникнення безперспективної, в даному випадку, суперечки.
– Це так не повинно бути, – гість відвернув обличчя, наче не хотів дивитись на мене.
– Такі тепер стандарти. Світ змінюється, стає толерантнішим.
– Та не про стандарти йдеться, – він махнув рукою. – До с…ки ті всі стандарти.
– А про що?
– Про людей наших. Про простих людей.
– Себто?
– Ти в місті живеш, ти того не знаєш. Наші ж люди звикли дивитись на ксьондза. Якщо ксьондз твердий, якщо він твердо засуджує, то й село на гріх не ведеться. Хіба що з молоді хтось. Молодь тепер не тримається громади. А от коли ксьондз бува питущим й на дівок дивиться – все! Пропало село! Все починає хитатись, жінки блудять і правда з того села йде.
– Так то ж не ксьондз, а…
– Він є пастирем. На пастиря усі дивляться. А наші люди такі: він отих сказав не засуджувати, а наші скажуть: «Якщо він таких не засуджує, то що, я не можу собі мати десять любок? Що, я не можу собі впитися як свиня? Якщо то не блуд, то це тим більш». Не вголос скажуть. Вголос мовчатимуть. Але собі знатимуть. Бо матимуть для себе усередині дозвіл. Тепер все захитається. Тихо захитається, а це найстрашніше. Громади порозколюються. Люди до сект підуть.
– Перебільшуєте. Значно перебільшуєте.
– Ні! – сказав він, перекинув чарку і пішов.
«Що це було?» – спитав я себе, коли за гостем закрилися двері. Дев’ятнадцяте століття щойно завітало до мого дому, випило віскі і пішло жити далі. Жити серед ХХІ століття так, ніби й не було ані двох світових війн, ані науково-технічної революції, ані…
Десь було, а десь не було, врешті-решт вирішив я. І нічого, насправді ті технічні революції не вирішують. Архаїка автоматично не випаровується з людини, яка взяла до рук смартфон або ж призвичаїлась сповідатись за допомогою Твіттеру. Та й, може, не архаїка це зовсім. Адже попереджали філософи, що настане час, коли комунікативна техніка зрівняє всі дискурси у єдиній сірості. І технічно озброєне сіре минуле хитро і невід’ємно вплететься в сіре майбутнє.
І буде між ними сіра війна. Щоденна, невидима і безглузда.
06.08.2013