Lebensborn, або Історія Надії

Форчук Скрипух Марша. Викрадене дитя / Марша Форчук Скрипух ; пер. з англ. Юлії Любки. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2023. – 200 с.

Марша Форчук Скрипух – канадсько-українська письменниця, авторка роману «Викрадене дитя» (англ. Stolen Child), що вийшов друком у 2010 році, нещодавно книжка з’явилась і в українському перекладі. Це легко написана історія, яка, втім, порушує складну тему викрадення дітей під час Другої світової війни.

Будь-яка війна передбачає біль і втрати. Суха статистика та цифри – нехай якими б фантастичними вони були, – не вражають, а колективна пам’ять надто нетривка, щоб зберігати кожну історію. Авторка здійснює важливу спробу повернення голосу замовклим викраденим дітям, вона оприявлює індивідуальний і водночас універсальний досвід.

Роман, хоча й не є цілком біографічним, все ж має реальну основу: про програму «Lebensborn» письменниця вперше почула від своєї свекрухи, Лідії (Кравчук) Скрипух. «Двічі через її місто Золочів проходив фронт і солдати захоплювали її будинок. Вони з батьками стали в’язнями у власному домі. Одного разу вона почула уривки розмови нацистських офіцерів. Наступного дня у школі щось відбувалося. Батьки залишили її вдома. Коли вона повернулася до школи, усі біляві та блакитноокі однокласниці зникли. Вона чула, що їх взяли для програми «Лебенсборн». Я запитала її, що це означало», – пише Марша Форчук Скрипух.

Що зі мною було не так? 

«Що зі мною було не так? Весь цей час я хотіла, аби подорож закінчилася. Прагнула опинитися вдома. Але чи це справді був мій дім?»,  – риторично запитує головна героїня роману «Викрадене дитя», облаштовуючись у новому світі. У світі, який не зазнав бомбардувань і фізичного жаху війни, проте добре пам’ятає імена тих, хто загинув на чужих фронтах за тисячі кілометрів від дому.

1950-й рік. Надії дванадцять, вона щойно приїхала до Канади. Дівчинка опинилась тут не сама: «Жінці, яка казала, що вона моя мати, було так зле на кораблі з Європи, що майже весь час вона носила на шиї пакет на випадок нудоти. Чоловік, якого я називала батьком, роком раніше переїхав у Канаду. Він працював у різних містах країни в пошуках місця, що могло б стати нашим домом». Іван, прийомний батько головної героїні, лише нещодавно придбав земельну ділянку в Брантфорді, тож до приїзду «дівчат» новий будинок був ще не готовий до заселення.

Останні 5 років Маруся й Надія провели в жахливих умовах у таборі для переміщених осіб – у «минулому» житті дівчинка вона бачила війну, смерть, біль і розпач. Як на мене, відчуття дому – це не лише про захищеність і комфорт. Мені здається, зрозуміти це може лише той, хто мусив покинути свій дім: міцну фортецю, яка на очах перетворювалась на картковий будиночок. Війна не просто позбавляє стін, даху чи підлоги – вона викорчовує, відтак – руйнує або деформує саме поняття. Дім – це люди й спогади. А в романі Марші Форчук Скрипух це ще й метафора самоідентифікації. Глобально – відчуття причетності до певного народу.

Я – нацистка?

Роман написано у формі щоденника або листа невідомому адресатові. Головна героїня намагається згадати своє минуле життя: (з) ким вона була? де її справжні батьки? що приховує пам’ять?

Надія не впевнена, чи вона не є німкенею, якщо їй маряться паради, свастика, Гітлер, фатер, вишукані вбрання та забезпечене, хоч і нещасливе, життя. Найбільше дівчинка мучиться від страху перед усвідомленням, що вона може бути нацисткою, причетною, а отже, також відповідальною за мільйони смертей. Головна героїня помічає, як дивно й підозріло люди дивляться на її світле волосся, вона відчуває свій дивний, неукраїнський, акцент у розмові. Безліч фактів свідчать «проти» неї.

Пошук опори

Прибуття до Канади кораблем – важлива, я б сказала, символічна деталь. «Я так звикла до похитування моря, що, коли мої ноги торкнулися канадської землі, я подумала, ніби й вона рухається. Щоб не впасти, я мусила вхопитися за стовп», – пише головна героїня. Впродовж усього твору вона намагатиметься знайти опору, щоб стати твердо. Дівчинці все ж вдасться відновити пам’ять, і це стане найнадійнішим стовпом, що, зрештою, розірве коло ненадійних здогадок. А ще Надія має чудових прийомних батьків, які щиро люблять її та підтримують. Письменниця вводить сни та марення для розгортання сюжету, і лише коли вдасться зібрати всі елементи спогадів Надії, Марусі та Івана – пазл буде складено. 

***

Цікаво, що пам’ять почала повертатися не одразу після закінчення війни, (наприклад, у таборі для переміщених осіб), а лише в Канаді. Отже, Брантфорд таки зміг стати їй домом – новою надійною фортецею, безпечним простором (у довоєнному розумінні). Останнім часом мені не випадало читати прозу із закритим+щасливим+небанальним фіналом.

Маю певні сумніви щодо правдоподібності деяких описів і ситуацій. Зрештою, складно повірити в те, що дитина забула абсолютно все і навіть не намагалась згадувати впродовж п’яти (!) років, а відтак несподівано згадала, не маючи особливих подразників. Можливо, й справді таке буває, не знаю. У будь-якому разі,  на загальне враження від книжки це не вплинуло.   

Невелика довідка про «Джерело життя»

Програму «Lebensborn», зосереджену на збільшенні кількості арійських дітей, у середині 1930-х років започаткувала таємна поліція Гітлера. Спершу намагалися штучно підвищити рівень народжуваності в Третьому Райху, а вже під час Другої світової війни почалися викрадення світловолосих блакитнооких дітей зі Східної Європи, зокрема в Україні було викрадено до 100 000 дітей.

 Авторка пише про два способи облав: «Перший полягав у тому, щоб узяти всіх дітей певного віку у випадкових селах чи містах і сортувати їх, відправляючи одних на смерть, інших – на рабську працю, а третіх – на усиновлення німецькими родинами. Другий метод передбачав використання спеціально навчених нацистських жінок, відомих як «коричневі» сестри, для подорожі містами в пошуках дітей із арійськими ознаками»  (авторські примітки до «Викраденого дитя»). «Коричневі» сестри пропонували льодяник або цукерки, щоб отримати час для кількох навідних запитань, а серед ночі в будинок обраної дитини вривалися незнайомці.

«Расову цінність» вимірювали за 62 параметрами. «Цінних» відправляли в спеціальні будинки, де дітей переконували, що вони від народження німці, але в ранньому віці були викрадені своїми несправжніми батьками. Перевихованих підлітків віддавали в інтернати для нацистської молоді або на виховання, дітей віком до восьми років розміщували в нових німецьких родинах.

Незадовго до закінчення Другої світової війни нацисти активно знищували записи про викрадення, тож тепер складно встановити точну кількість. Було чимало тих, хто навіть після війни відмовлявся залишати нові родини та повертатись до біологічних батьків у випадку якщо батьки вижили.