Зло

«Старшина парашутно-десантної роти» Балюк Валерій Георгійович являв собою цілий комплекс. Утім на час, коли він мені зустрівся, Балюк Валерій Георгійович (БВГ) давно вже був не старшиною, а слухачем Вищих літературних курсів у Москві (семінар поезії). Це означає, що БВГ писав вірші і хтось їх – що не може не дивувати – не тільки друкував, а й, мабуть, читав. Парашутно ж десантна рота лишалася десь у минулому й за великим рахунком не означала нічого.

Тепер щодо комплексу. Під ним я маю на увазі певний набір характерних рис, кожна з яких радше несуттєва, але всі разом у нерозривній сукупності вони являють нам дуже варте уваги явище.

Почну з поетичного стилю. З усієї друкованої спадщини БВГ мені пригадуються два рядки: «Я бандуру врубил, невзирая на сушь, и Высоцкий потряс мою душу…» Далі не пам’ятаю, але це й не потрібно: стиль БВГ вже й так цілком окреслився.

Крім занять поетичною творчістю, БВГ пиячив і робив це запійно, тобто по-чорному. Провалюючись у чергову фазу, він не висихав ні вдень, ні вночі. Це тривало з півтора-два тижні, протягом яких він майже зникав. А якщо й вилазив у довжелезний гуртожитський коридор, то лише, як це називалося тоді, «в состоянии, глубоко оскорбляющем человеческое достоинство». Про мучівний поступовий вихід із чергового запою ми щоразу дізнавалися, напоровшися на БВГ у спільному умивальнику, де він, стікаючи ріками поту і густо поливаючи матом власне страхітливе відображення у тріснутому дзеркалі, влаштовував велике прання одній зі своїх тільняшок. Він просто-таки знущався над нею, готовий, здавалося, дерти її на шмаття. Тільняшок у нього було дві, і БВГ носив їх на зміну.

Поет він був сахалінський. Я це підкреслюю не тому, що на Сахаліні не може бути хороших поетів. Можуть. Але БВГ до них не належав. Тобто сахалінським поетом він був, але хорошим (див. цитату вище) аж ніяк. Під «бандурою» він, між іншим, розумів касетний магнітофон – як ви вже, мабуть, і здогадалися.

Мені БВГ загалом симпатизував – передусім із огляду на якихось своїх родичів у Вінницькій області. Саме тому він, бувало, за звичаєм армії звертався до мене «земляк».

Зі своєю національною ідентичністю БВГ, на мій погляд, мав деякі проблеми і вважав себе навіть не «русским», а чимось більшим і глибиннішим: він казав «Я – славянин».

Про політику він ніколи й ні з ким не балаболив і тим більше не сперечався, хоч перестройка саме стояла в зеніті і всі навколо тільки й робили, що політикували навперебій.

Але якось, на виході зі свого чергового запою, БВГ, петляючи на всю ширину гуртожитського коридору, налетів на мене і зовсім зблизька видихнув увесь накопичений за півтора тижня перегар: «…и если твоя Украина вздумает отделяться, то я, старшина парашютно-десантной роты Балюк Валерий Георгиевич, вытащу свой пулемет и пойду всех нах поубиваю…»

Я, мушу визнати, тої миті недалекоглядно порадив йому добре проспатися, після чого старанно випрати тільняшку, щоб знову стати (хоч і ненадовго) людиною.

Але він не дослухався. Думаю, в деякому сенсі він не проспався й донині.

Не знаю, чи БВГ все ще серед живих. Якщо так, то йому десь під сімдесятку. І навіть якщо він донині дивом не пропив до решти своїх нутрощів, то все одно навряд чи здатний прийти всіх нас убивати. Якщо кудись він і прийшов непрохано, то хіба що в ці мої спогади, накликані сьогоденністю.

Вбивати ж нас прийшов трохи інший балюк – колективний. Його, судячи з опитувань, у росії понад 70 відсотків, і ця надто промовиста цифра, кажуть, у тренді: вона доволі жваво зростає. Тобто балюк цей – не крайність, не щось екстремальне, екзотичне і дике, а справжній собі пересічний мейнстрімний росіянин. Звичайний собі фашист, із яких на три чверті вони соціологічно складаються. 

Балюк незмінний – і це не залишає найменших шансів популярній (звісно, не в нас – на Заході) тезі про поганого путіна і добрий, редчайшей души народ, якого цей злодій ні сіло ні впало схопив у заручники. Нещасні жертви режиму! Хто, як не вони, росіяни, страждають найбільше в цій братовбивчій війні? Ці полонені хлопчики-солдатики з переляканими очима, на які слушно звернула увагу переповнена милосердям нобелівська лауреатка, хіба вони винні? Це все путін, поганий-поганий-поганий путін!

Але що міг знати про якогось там путіна тоді, восени 89-го, мій буйний сахалінський однокурсник? Невже це путін промовляв із нього своє «пойду всех нах поубиваю»? Засівши десь у Дрездені, завмерши там в якійсь глибоко законспірованій дупі, він дистанційно проник у добряка БВГ – і став погрожувати з нього, з таємничих і непроявлених його поетичних сутностей?..

Та нє, не думаю.

Насправді це він, Балюк Валерій Георгійович, якраз і сформулював для майбутнього, йому ще тоді не знаного, путіна політичну програму. І путін їй – лише виконавець. Йому замовлено – він виконує. Його чекали й хотіли, обирали й переобирали. Й обирали б вічно. На нього в росії стійкий і незмінний запит, бо він виконавець і старанний, і відданий, ба навіть запеклий і – що особливо цінується – біснуватий. Тільки от ні старанність, ні відданість, ні навіть запеклість чи тим більше біснуватість йому вже не посприяють, і дні його пораховано, а жахливий кінець уже на підході.

Це він, путін, насправді жертва – свого колективного балюка. Це він – його смертельне (як і самогубче) знаряддя, масовий робот-убивця, абсолютний вінець великої гнилої культури, її завершальний потворний виплід.