Буквально від перших днів нашого побиту в Києві (з 8 березня) я відчуваю гострий приплив любові до нашої столиці. А у мене своє, дуже своєрідне ставлення до Києва.
Написав і перечитав попереднє речення. Посміявся з себе сам одразу ж: а що Києву до твого ставлення? Це все одно, що казати “ставлення до Бога”.
Із так званих “Вічних Міст” я не був лише в Єрусалимі, хоча вірю, що колись іще побуваю. Але Атени, Рим та Істанбул-Константинополь-Царгород я свого часу звідав, більше чи менше. (Так, Рим теж є в переліку “вічних”, хоча відома навіть дата його заснування. Але у внутрішньоукраїнському аналогічному поділі Київ і Харків — також “вічні міста”, хоч Харків і молодший.) І я ніколи не мав сумніву, що Київ — таки Вічне Місто, без лапок і з великих літер. Януш Ґловацький, розповідаючи “Ґазеті Виборчій” про Київ після прем’єри своєї п’єси у Молодому театрі, назвав нашу столицю “слов’янським Єрусалимом”. Видатний польський драматург бував і в Києві, і в Харкові на своїх виставах у моїх перекладах. У Харкові він запитав у інтерв’юера, як далеко звідти російські танки. “Сорок кілометрів”, — відповіли йому.
Януша вже кілька років як нема, але Харків існує, і Київ існує. Харків стоїть, і Київ стоїть. Хтось, чи й не Петро Кралюк, висловлював думку в мережі, що у лисого пуйла на меті, захопивши Харків, створити там альтернативний український уряд і столицю. Жодної фантазії в російського фюрера, все по лекалах. Але Харків стоїть.
Київ же, як і понад сто років тому, раптом стих і посерйознішав. Далі я хотів написати “...в чеканні незваних гостей”, але спинив сам себе. Ні, чеканням цей стан не назвеш. Стан тривожної настороженості, готовності дати відсіч, і оте повсюди розлите між людьми почуття солідарності, проникнутості єдиною спільною думкою, десь ген у глибині свідомості: “Ми не здамося! Ми вистоїмо!”
А я добре пригадую Київ 70-80-х. На вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) якось я попросив газету в кіоску “Союздруку”. Звертався я українською, і саме того разу на власні вуха почув оту штамповану й очевидно багато разів уживану фразу: “Чьто, на нормальном язикє сказать не можеш?” Сьогодні такий кіоск уже давно спалили б — та й не сьогодні, а вже років із 10-15 як. Але у 80-ті українська мова, крім автоматичних оголошень у метро, звучала на приблизно побутовому рівні тільки в Спілці письменників на вулиці Орджонікідзе, 2 (тепер вулиця Банкова). Керівництво СПУ все ж провадило послідовну кадрову політику, і на парадному вході за столом праворуч від дверей завжди сиділа україномовна бабця, яка вже з часів початку перебудови ще й припрошувала відвідувачів: “Беріть газетки! Безплатні газетки!” – при цьому люб’язним жестом показуючи на стосики видань РУХу і “Просвіти”. Один із перших вечорів “Бу-Ба-Бу” в кінці 80-х теж відбувся там, у залі СПУ, і перед його початком зі сцени прибрали за лаштунки велике гіпсове погруддя Леніна — щоб вождь світового пролетаріату не чув того блюзнірства, яке мало ось-ось пролунати з наших вуст.
Але вже при вході до будь-якої іншої київської установи в ті роки відвідувача зустрічав грізний окрик вахтера-чергового: “К кому ви ідьотє?!” Зрідка ще й, наче цвях у відкриту рану, на свою відповідь можна було почути: “Гаварітє по рускі, я нє панімаю укрАінскій!” Одразу робилося зрозуміло, що при вході сидить відставний військовий (або ж пенсіонер — тоді військові, здається, у 43 роки вже мали право йти на пенсію). Українська мова з твоїх вуст одразу робила тебе підозрілим чужинцем в його очах. На щастя, це явище вже остаточно зійшло нанівець за півтора останні десятиліття. Відставні прапорщики або тихо собі померли, або ж досягли цілком некондиційного фізичного стану — що, власне, одне й те саме. Та тоді,`в середині 80-х, описана Андруховичем у недавній колонці на “Збручі” бабуля у ватяному пальті з хутряним коміром, яка сичала нам услід “Самиє настоящіє националісти!” під час мітингу на Софіївській площі, ще таки міцно панувала в “матері городів руських”, як злобна мегера у комуналці.
Та все ж Київ виявився українським містом — він явив свою українськість і Майданами, і теперішньою своєю поведінкою. Київ сьогоднішній натхненний і незламний, і я люблю його ще більше, ніж раніше, глибоко і щиро.
Я виходжу до міста практично щодня, здійснюю забіги за продуктами. Правда, у неділю я цього не робив — напередодні добрий отець Ярослав з ордену домініканців привіз нам — для Оксани — дві великі коробки гарних польських продуктів. Консервована шинка, паштети в маленьких баночках, шпроти в томаті — я таких зроду не бачив, чи може просто не звертав уваги. Мийні засоби, зубна паста — все потрібне, все якісне. Навіть котячий корм є.
Щоправда, польські благодійники не вклали в коробки жодної, навіть маленької пляшечки крупніка чи жолондкової. Але це тільки на краще, аби я не мав спокуси. Бо у п’ятницю 25 березня буде цілих два місяці, як я не вживаю алкоголю. Я зав’язав ще у Рівному, в січні, наступного ранку, щойно відсвяткувавши день свої 61. Так що всі ці мої нотатки — записи абсолютно тверезого чоловіка. Я і перед початком війни вже місяць не вживав.
В Києві я ще далі Подолу не заходив, переважно баражую в районі Валів. Продовольчі крамниці працюють, кілька менших і велике “Сільпо” на Валах. (Сподіваюсь, я цим не виказую військових таємниць!) Працюють окремі аптеки, кіоски і зоомагазинчики, я сам стояв у дооовгій черзі до одного, і в тій черзі збагнув, що більшість людей, котрі зараз у Києві, залишилися тут через своїх домашніх тварин — котів, псів, папужок, ящірок і тарантулів. Хоча три останні категорії, здається, легше вивезти з собою. Тож відсотків 95 у черзі складали кошатники і собачники.
Кіт Басьо з перших днів знайшов собі затишну ничку за диваном, де його ніхто не може ні побачити, ні дістати. Тому наївшися і награвшися, він пірнає туди й на кілька годин в кімнаті запановує спокій. Дворових котів є три — двоє схожих між собою чорно-білих, яких Оксана нарекла Бімом і Бомом, і поки ще безіменна круглобока кітна кицька попелястого кольору з темнішими вкрапленнями. Ми з перших днів виносимо їм корм — і зауважили, що мисочки дуже швидко порожніють. Але якось Оксана у дворі зустріла чоловіка з сусіднього будинку, й він пояснив, що котячий корм видзьобують птахи — голуби і вороння. З цього приводу пригадалися рядки мого улюбленого поета:
У голубів від голоду
Пропала гордість,
Хоч їх руками голими
Хапай за горло.
Це Леонід Кисельов, теж киянин.
Ну а повертаючись до кошатників із собачниками, то їм я також вже присвятив вірша, його можна знайти на ФБ-сторінці Оксани Цюпи. Та порядно спорожнілі київські вулиці, мабуть, зараз чують собачий гавкіт чи й не частіше, ніж зазвичай — я підрахував, практично кожна третя-четверта людина, котра мені зустрічалася, мала з собою песика, більшого чи меншого. Тільки на короткому закутку “нашої” вулиці від Дніпра живуть і гуляють: стрибучий джек-расел Ріо (його вигулює хлопчина-підліток із сусіднього будинку), а ще гарна рудувата чи то лайка, чи хаскі в будинку через дорогу, невелика, худа і граційна. Також у сусідніх дворах гуляють люди з поважним ротвейлером, з вівчарками (кількома окремо — одна товста, як діжечка), з коргі і з трьома довгошерстими ямниками. Водять біглів, і сеттера, і статечного великого хаскі з густим пухнастим хутром. Це якось по-особливому зігріває — споглядати тварин на вулиці, їхні стосунки з господарями, цей їхній діалог, контакт словесний і безсловесний, цю обопільну довіру й енергетичне взаємопідживлення.
Ще у перші дні після 8 березня я йшов у районі кінотеатру “Жовтень” (позичив праску в Ігоря Гольфмана, та потім з’ясував, що дві з трьох сорочок, які я встиг прихопити з Ірпеня, можна не прасувати) – а мені назустріч їхало двоє озброєних юнаків на електросамокатах (чи ЗСУ, чи тероборонці, я не розрізнив). Вони обоє були в чорному, і зброя звисала у них на спинах донизу люфами — не “калашнікови”, а якісь карабіни, я знову ж не розрізнив без окулярів. Та й не сильний я зброєзнавець.
Часом військові й тероборонці заходять до магазинів і аптек. У магазинах черг практично немає, а про аптеки цього не скажеш, там стоять по годині й більше. Ну і, звісно ж, військових пропускають поза чергою, ніхто не протестує. Але днями в аптеці, як я вже достоювався і був від каси третім чи четвертим, одна жінка відповіла досить гостро й дотепно. Чоловік з автоматом (от того разу точно був АКМ!), підійшовши до віконечка каси, все ж вирішив бути чемним і запитав першу пані у черзі: ви дозволите мені купити без черги? Вона гмикнула і відказала: а як я вам заперечу, коли ви зі зброєю?! Але сказано це було абсолютно не злісно, швидше навіть з легким, глибоко закамуфльованим заграванням: о, мужчина зі зброєю!.. Принаймні мені ця сцена прочиталася саме так. Хоч, може, це моя письменницька уява видає бажане за дійсне.
Як і в попередньому моєму дописі, за ці дні сталося таке: я в перші дні побиту в Києві написав вірша на мотив відомого тексту Д.Луценка “Києве мій”, а Віктор Морозов знову створив пісню на мій вірш. Там ще й дорогий наш Юрко Винничук свого текста запропонував, то вийшло дві пісні. Але то вже ви в неті пошукайте.
А Винничука вже навздогін поспішу привітати з його 70-літтям, віком найпишнішого розквіту усіх квітів у всіх садах! Адже ми ще всі будемо бавитися у весняних садах! Я особисто питиму шампану-брют (крадькома) у Києві в парку Шевченка! За Київ! І за нашу перемогу!
23.03.2022