Про один болісний процес.
“У Німеччині емігранти попередньої хвилі (переважно російськомовні) вийшли маніфестувати проти прибуття до міста біженців з України”.
Це я вже у Києві на Подолі новини читаю в інтернеті. Про те, як ми з Оксаною, її мамою Любов’ю Сергіївною (за місяць стукне 92) і котом Басьо (скоро стукне 3) вибиралися з Ірпеня через брід-перебрід у Романівці, я вже написав вірша (а Віктор Морозов – пісню), та окремо ще спогад напишу, як і про Неділю Прощення. З Романівки ми дістались до Академмістечка, і любий Київ відкрив нам свої обійми.
У Києві життя якось одразу налагодилося: спершу нас обігрів і нагодував мене бутербродом пан Андрій, прекрасний тато Іри Цілик (не менш прекрасної!), а потім Діма, прекрасний брат прекрасної Світлани Фесенко, повіз нас на Поділ, де вже чекав Архангел Ден, син тисячократно прекрасної Римми Зюбіної. Архангел повів нас на небеса – на найвищий поверх не скажу якого будинку й на якій вулиці. Але це Поділ, за вікном Дніпро, отака локація. Басьо вже освоївся, ми з Оксаною більш-менш також. Любов Сергіївна у лікарні, ми провідуємо її.
І ось я сиджу за комп’ютером, гортаючи стрічку новин.
Кореспондентка якогось закордонного видання скаржиться, що не може виконати завдання редактора: знайти десь українця, який приятелює з росіянином, працює з ним разом, ходить на пиво etc. – і сфотографувати цих нерозлучних друзів для першої сторінки газети.
Мішн імпосібл, чи як там по-їхньому?
Оксана щойно повернулася з закупів. Кіт Басьо спить за диваном. Часом бахкає у небі – це працює система ППО, свого часу створена, кажуть, за підтримки попереднього президента. Це так, до слова. Але тут значно спокійніше, ніж в Ірпені. І я собі думаю про всяке різне, а зокрема і про таке...
Ми усі зараз є свідками потужного руйнування кількох міфів. Міф про непереможність російської армії ущент розбився вже на злітній смузі Гостомельського летовища й досі там лежить смердючий, розмазаний. Ворог наш не страшний, він смішний і жалюгідний. Прості селяни захоплюють їхні танки. Полонені на відео лепечуть відверті нісенітниці. Перехоплені переговори з матерями і коханими – неусвідомлений мат через слово, і то з обох боків.
Ступінь загального здичавіння російського народу такий, що нечисленне волосся на голові ворушиться.
Всі ті радянсько-російські серіали про їхні офіцерські династії і їхню ж офіцерську ж честь умить робляться банальними й примітивними кінокомедіями.
Серед таких серіалів вирізняється хіба Штірліц. Цей інтелектуальний детектив дійсно збирав перед телевізорами відсотків 90 населення СРСР. І цей фільм був потаємною величальною піснею Німеччині. І головний герой-шпигун був таки німецьким офіцером – у красивому німецькому чорному мундирі. (Та в тому фільмі для генерала Вольфа, якого грав запроданець Лановий, шилася розкішна біла шинель-пальто, вона у кадрі з півтори хвилини!) Усі герої були вбрані в якісні, привабливі, можна навіть сказати “модні” форми й мундири. Гарні кашкети, гарне взуття. А внутрішньо з головним героєм асоціював себе кожен мінімально мислячий радянський громадянин: я у ворожому тилу, я глибоко законспірований, я не можу подати виду, що не люблю реального стану справ, але я буду боротися потайки – таке приблизно кредо. Плюс чоловіча харизма актора Тіхонова. Мені розповідали, що цей фільм дуже довго (кілька років) не показували Брежнєву, але потім таки наважилися, і Леонід Ілліч зафанатів настільки, що пропонував до якоїсь річниці перемоги у ВВВ присвоїти В.Тіхонову звання Героя Радянського Союзу!
Німеччина, показана у фільмі, була привабливою. Навіть у останні дні війни. Штірліц жив самотньо у прегарному особняку, інтер’єри кабінетів, і навіть ресторанчик-гаштет були цікаві оку радянського обивателя, не розбалуваному візуальною різноманітністю. Швейцарська столиця Берн хоч і знімалася в Ризі, все ж також являла картину впорядкованого європейського міста.
Головні герої – вищий офіцерський склад і генералітет Третього Рейху – також були кожен по-своєму цікавими та поосібно приховано-позитивними. Хитрі, підступні, але насамперед розумні й внутрішньо яскраві. Варто лише пригадати акторський склад фільму – там просто розсип тогочасних зірок.
Ще мушу окремою деталькою з дитинства склеїти ці роздуми докупи. Хоч вона й погано надавалася для клеєння, жорстка сірувата жувальна гумка з написом “Kaugummi” на жовтій обгортці. Не “Chewing Gum”, не “Guma do zucia” – a “Kaugummi”! Цими жувачками часто мене частували ті мої однолітки, чиї батьки або родичі служили у ГСВГ, окупаційних частинах радянського війська на території тодішньої Східної Німеччини. Для дорослих чоловіків Німеччина (НДР) була країною-раєм, де повсюди смачне пиво! Одним словом, Європа, цивілізація, плюс ще й марксизм-ленінізм трішечки!
Росія завжди тяжіла до Німеччини і накидала таке тяжіння іншим республікам-провінціям: українцям і білорусам більше, молдаванам і грузинам менше, середньоазіатам зовсім трохи, а прибалтам і накидати не треба було. Приховано, затамовано іще з часів царату, тяжіла Росія до свого заклятого друга-ворога. І тому другим міфом, падіння якого шокує “весь цивілізований світ”, але Німеччину особливо, – є міф про велику російську культуру та загадкову російську душу.
Плачуть інтелектуали, які по лекціях про глибини прози Толстоєвського отримували професорські зарплати й доплати від посольства РФ у їхніх країнах. Плачуть митці, переважно російські, позбавлені сцен Берліна, Відня й Мюнхена. Плачуть праві й ліваки, бо ж молились на Путіна, хто явно, хто потайки – і що робити тепер?!
Пригадую, коли востаннє від’їздив із Берліна, кілька років тому, була зима і півтори години до потяга з вокзалу Берлін-Ост. Я зайшов до якогось кебабника – їх і в нас чимало, але в Німеччині вони часто ще й мають залу. Замовив собі якесь ішкембе (смачна зупа, щось типу фляків) із пивом. Двоє юнаків за прилавком мали років по 19–20 і між собою говорили турецькою. Англійською вони чомусь не володіли, а з мого рівня німецької вже давно відсміялися всі німецькомовні друзі від Андруховича до Жадана. Еншульдіґунґ зі!
Я згріб докупи весь свій германський вокабулярій і запитав у хлопців, чи вони народжені вже в Німеччині? (Зінд зі ґеборен і т.д.) Вони покивали заперечно – один з них жив у Берліні вже два чи три роки, а інший, його брат, приїхав місяць тому. Далі слово за слово я зізнався, що іх бін аус Україне, і юнаки, закивавши головами, виразно звертаючись до мене, промовили по черзі одну й ту ж фразу:
“Путін ґут”
Я зумисно не поставив жодного знака в попередніх залапкованих двох словах. Якщо там і було запитання, то воно ледь-ледь відчувалося – пацани це говорили ну майже ствердно. На 99 відсотків ствердно! Я зайвий раз переконався, який лівацький Берлін. І який проросійський. Звісно ж, я знайшов що відповісти навіть своєю зер шлєхт Дойчешпрахе.
А ще Західна Європа не любить Америку. Просто не любить, як сильного суперника. І тому в кожному, хто діє на шкоду Америці, вони бачать свого спільника, відчувають приховану або і явну симпатію, прихильність. У тій же благословенній Німеччині я вже років понад двадцять тому перебував на одній із перших своїх закордонних резиденцій. Умови були чудові, я мав житло, їжу, мені добре писалося, а в загальному залі того закладу на небаченій мною доти плазмі я ходив дивитися великий теніс. Якраз тоді один зі світових турнірів був у розпалі, якийсь із Шоломів. Часом зі мною хтось іще дивився, але здебільшого я вболівав у самотності. Й одного разу до зали зазирнув сам директор культурного закладу, в якому я мав стипендію. Директор – француз, але керує німецьким закладом. Французька, німецька й англійська у нього на однаково високому рівні. А май інгліш із вері пур.
На корті Піт Сампрас змагався з Борисом Беккером. “Ти за кого?” – запитав мене директор. “За Беккера”, – відповів я. Директор подивився на мене схвально, тепло, ніби поплескав по щічці: “Ґут, зер ґут, Олєкзандер!” І вже причиняючи за собою двері, він прорік гордовито-повчально “Ноубоді лавз Амерікен!” (Я вболівав за Беккера, звісно ж, не тому, що він європеєць, а тому, що мені імпонував стиль його гри. Але директор потрактував мої настрої як антиамериканські. І йому це заімпонувало!)
Так ось те, що здавалося їм противагою Америці, виявилося найпідлішим, наймерзеннішим державним утворенням у світі. Воно почало безпідставну війну не десь у далеких джунглях чи пустелях, а прямо біля них, через один-два будинки, себто через одну-дві держави.
Німеччина ж, усі ці роки плекаючи в собі комплекси вини щодо росіян, стелила їм якнайм’якше скрізь, де тільки могла. “Ґроссе руссіше культура” приязно махала з вітрини майже кожної книгарні, із плакатів і бордів кіно- та театральних фестивалів, зі стадіонів та концертних залів. Що ж, тим сильніше буде розчарування. “Во чужом пиру похмелье” – чи як там гласить російська ж приказка?
Вісім років – по парних роках – я був “патроном”, членом журі вельми престижного театрального фестивалю “Bonner Biennale” (2000–2002–2004) і “Biennale der Wiesbaden” (2006–2008). Фестиваль спеціалізувався не на класиці, а на найсвіжішій європейській драматургії, не “модерн”, а “контемпорарі” – п’єса написана торік і поставлена на початку цього року.
Сучасних українських авторів на великій сцені у нас тоді ставили вкрай мало, а камерні постановки далеко не всі були гідної якості. Пригадую, що намагався пропонувати на Бієнналє п’єсу Неди Нежданої “Той, що відчиняє двері”, поставлену в Одесі, і ще кілька вистав. Але німецькі ґеноссен не відібрали з пропонованих мною постановок жодної. Вже на останній із “моїх” фестивалів (2008) нарешті була відібрана вистава з України – але не мною, а їхнім куратором, який з цією метою відвідав Київ.
П’єса називалася “Солдатики”, і поставлена була на сцені, звісно ж, Театру російської драми імені Лесі Українки! Виставу привезли, дехто з акторів вітався зі мною. З акторами приїхав і журналіст – недоброї пам’яті Олесь Бузина. Він зі мною також привітався, і навіть якусь каву в театральній кантині ми з ним тоді випили. Пізніше він опублікував десь у неті статтю-звіт про ту поїздку, де в окремому абзаці гордо зауважив, що їздив до Німеччини за свій кошт (гонорари мені дозволяють!) і там зустрів “нещасного грантожера Ірванця”, який підвизається у Європі і плазує перед Заходом. Не дослівно, але якось так.
А після показу спектаклів (щодня їх було по кілька) щовечора члени журі, окремі глядачі, але насамперед актори й режисери, зустрічалися за вином і пивом під великим тентом. Саме під тентами Бієнналє різних років я познайомився і заприятелював з Маріусом Івашкявічюсом з Литви, Марою Заліте з Латвії, Мартом Ківастіком з Естонії, Хрісто Бойчевим з Болгарії, Біляною Сербіяновіч (прізвище саме за себе каже), Ніко Хелмінгером з Люксембурга, Акошем Неметом з Угорщини, чехо-словацькою парою Арноштом Голдфламом і Мартіном Поруб’яком, з пречудовими молдаванами Костантіном Кеяну і Ніколетою Есіненку – практично з усім цвітом сучасної європейської драматургії. Чи принаймні зі значною частиною того цвіту. (Це я ще не згадав Курейчика, і Францобеля, і Веру Сан Пао з крайнього Заходу, і Йоанну Крачюн з Бухареста/Каїру, і того лисого англійця, якого зараз багато ставлять по континенту, й навіть у Києві – той англієць дудлив саме лише пиво і міг у цьому перевершити будь-якого чеха!)
Пізніше там Україну представляла Неда Неждана, і це була гідна заміна.
Але повернімося у вечір після показу “Солдатіків”. Я пив пиво, здається, з Маріусом, коли до нас підійшов один із босів фестивалю Манфред Байльгарц. (Manfred Beilharz, от поґуґліть, чоловік займає високий пост у німецькому театрі). Він запитав мене, “ду ю лайк зис Юкрейніен плей?”, після чого я ввімкнув свою недосконалу англійську і сказав нею, що ця плей ніфіга не Юкрейніен, що грають її російською, а її автор народився в Стерлітамаку, і що такого міста нема в Україні. Інтендант театру гер Манфред подивився на мене нищівним поглядом і після сповненої гніву паузи припечатав різкою й нещадною фразою: “Олєкзандер! Нешинелізм із вері бед! Фу!”
На наступне Бієнналє від України у журі був запрошений вже інший драматург – з Одеси, російськомовний.
А я вранці 24 лютого почув цю фразу знову, крізь сон, під ранок. На Гостомель ішли російські вертольоти, і наче від них почулося мені: “Александр! Это плохо, очень плохо! Фу!”
А потім пролунали перші вибухи.
19.03.2022