Незважаючи на дещо іронічне ставлення до ґранд-ідеї Шептицького щодо спасіння Росії, не вивітрюючи іронії про можливість спасіння її у принципі, видається, що Митрополит бачив, як усе розгортається. Правдоподібно, процес уже почався. У світі, в якому християнські поняття зазнали величезних змін, те, що називається геополітикою і, зрештою, геопоетикою, залишається разом із основами етології достатньо стабільним. Унійна ідея як ймовірність поєднання Заходу зі Сходом виявилася обґрунтованою, як ніколи.
Тому, що Заходові потрібний Схід. Так само, як Сходові потрібний Захід. Як Римові необхідна Візантія, так Царгород мусить мати на видноколі Рим. Їх перетікання одне в одного є частиною їхнього протистояння.
Якщо відійти від церковно-релігійних образів, то можна сказати так: Заходові цікава Росія. Заради того, щоби могти з нею розмовляти і нею користатися, сьогодні нарешті стала необхідною Україна. І Україна – нарешті – виявилася достатньо дозрілою до того, щоби натхненно і твердо виконати роль моста у такий жорстокий і виснажливий спосіб.
Але у своєму духовному подвигові, який є передовсім переростанням власної узалежненості, не сміємо сподіватися, що саме ми стали навічно центральним пунктом зацікавленості і любові для цілого світу.
Так, ми стали іспитом совісті для обох сторін. Так, цей іспит буде засвоєно, оцінено, винагороджено і колись покарано. Бо що би ми собі не уявляли, але наша роль переправи видима і зрозуміла з обох берегів.
Це щастя, що вибух останньої війни дав можливість остаточно вияснити маршрут нашого порому. Змінити вказівники. Якщо донедавна ми були баржею зі Сходу на Захід, то тепер – навпаки.
Однак у сяйві любові, яка освітлює нашу біду, не слід забувати, що переправа втрачає сенс, коли пристає до одного берега. Адже Захід не уявляє собі власної версії географії без всього того, що досі називається Росією. І ми – закресливши її для себе надовго – мусимо розуміти, що про те, що досі називається Росією, Заходові передовсім йдеться. Гірко таке розуміти. Але ще гіркіше не розуміти, надуваючи собі чергову ілюзію.
Доля полягає в тому, що є суб'єкт і його оточення, обставини, казав один іспанець (вони, до речі, дуже довго йшли до прийняття своєї долі). Наша доля полягає у тому, що є ми – такими, якими можемо бути – і наші земельні ближчі і дальші сусіди, які є такими, якими не бути не можуть…
Коротше кажучи, якась Росія – як би це прикро не виглядало – нікуди не подінеться. І ми є тими, хто її найкраще знає. Тому ті, хто зацікавлений у тому, щоби вона була якнайбільше зрозумілою, будуть чекати від нас тлумацької роботи. Настане час, коли нам – крім усіх інших стримуючих функцій – ще доведеться приймати у себе мільйони російських біженців і брати участь у відбудові постросійських реґіонів.
Але ця неминучість може стати конечністю лиш в тому випадку, коли найближчими десятиліттями зуміємо обійтися без того, що досі називається Росією. Максимально інтенсивно і делікатно скориставшись інтересами іншої сторони наших обставин, нашого оточення. Плекаючи у собі твердість намірів готовності до експансії.
17.03.2022