Того дня, коли війна сипонула по нас першими ракетами, знайомі, друзі та просто журналісти з інших країн сипонули мені на пошту своїх листів – десятками, сотнями. (Колись, за спокійніших часів, я ще підрахую собі їхню точну кількість, починаючи з 24 лютого.)
Серед тих, хто писав – і пише донині, хоча хвиля відчутно йде на спад, – є такі, з якими ще недавно сперечався, й такі, з якими не сперечався ніколи, бо безнадійно. А трапляються й такі, з якими востаннє бачився років тому 10, 15, 25. І такі, щодо яких не певен, чи взагалі хоч колись із ними бачився.
Взагалі ж у ті хвилини дуже хотілося забити на все те листування і спакувати врешті (бо сталося!) хоч якийсь «тривожний наплічник». На дзвінки теж не дуже тягнуло відповідати, хоч екран раз у раз висвічувався кодами різних країн, уже знаними мені й дотепер не знаними.
Але я вигуляв перший шок, повівши пса на обов’язковий моціон до парку, з-за якого все ще стелилася чорна димова смуга завширшки із пів неба – від летовища. Десь тоді я й вирішив, що відповідати все-таки важливо. І телефонну слухавку піднімати важливо – навіть якщо номер, з якого дзвонять, тайванський.
З часом я почав мимоволі (а відтак і свідомо) ділити всі ті листи на категорії. Тепер їх у мене назбиралось аж 11. Серед них – п’ять умовно небажаних, здатних викликати хіба що роздратування, а часом і гнів.
1) Ті, в яких «моляться і плачуть». Тобто просто забирають час, якого так мало.
2) Ті, де не лише «моляться-плачуть», але і пропонують «будь-яку допомогу», хоч урешті «стискають руки в безсиллі» – отже, насправді допомоги ждати не варто.
3) Ті, де пропонують не будь-яку, а дещо конкретнішу допомогу: вільне житло у захищеній країні, грошову підтримку на зразок якоїсь там стипендії, деякі інші засоби виживання. Ніби ти само собою вже пустився втікати і найбільша твоя проблема в тому, як облаштувати решту життя в довічному вигнанні. Дехто відчутно ображається, коли отримує відповідь, що втікати не збираєшся. Більше не пишуть, і це полегкість.
4) Ті, де запитують, чим конкретно можуть допомогти, й отримавши відповідь «наприклад, грошима» – з додаванням конкретного лінку для закордонних переказів у Національний банк, зникають і більше не пишуть. Також полегкість. Більше не писати – найкраще, що вони можуть зробити.
5) Ті, де відволікають від поточної інформаційної роботи запитаннями типу «Чи українська ідентичність направду існує?», «Якою мовою писали Гоголь і Булгаков?» або «Чи не зазнáють росіяни Донбасу культурного геноциду від українців?» Іноді потрапляють мені під гарячу руку – і я посилаю.
На цьому перелік небажаних вичерпується. Що в позитиві?
1) Свідоцтва конкретних корисних дій без жодної підказки й напучування ззовні, а просто із власної волі, як-от: «Ми тут скинулися грошима й тепер веземо для Ваших на кордон генератори струму, бронежилети і все, що вдалося назбирати, багато всього» (ТР, польський поет). Тут же – короткі звіти про волонтерство (часом цілодобове) в центрах підтримки біженців.
2) Блискавичні ділові реакції на мої мейли із прикріпленим «Довгим списком медикаментів для Харкова – терміново!!!»
3) Вирази вдячності й захоплення: «Україна захищає всіх нас», «Ваше військо несамовите!». А водночас – і стурбованість: «Де, курва, ті МіҐи, де врешті стінґери?!»
4) Відкриті листи до західних урядів та суспільств. Найважливіші з них тепер – а) про закрите небо і б) з вимогою припинити купівлю роснафти і газу. З перших я назавжди дізнався, що англійське no fly zone німецькою слід перекладати як Flugverbotszone. З других – що німецький уряд демонструє шизофренію: він постачає Україні зброю для відбиття росії й водночас поповнює російську воєнну касу, ретельно сплачуючи їй за газ і нафту сотнями мільйонів євро.
5) Спонтанні вірші, думки, карикатури, меми. Хтось присилає фотку з Венеції, де в меню тратторії insalata russa виправлено на insalata ucraina. Хтось – із Праги, де назву вулиці Російської замінили на Ruská válečná lodi, jdi do prdele! Переклад російського «нахуй» хоч і неточний, та чехам ближчий і зрозуміліший – jdi do prdele, йди в дупу.
6) Найцінніше – як лист від Ребекки за 6 березня.
Ребекку я знаю з часів Помаранчевої, тобто вже 18-й рік. Її заанґажована і невтомна проукраїнська позиція дуже підтримувала нас і в часи політичних чвар, і при януковицькій недодиктатурі, і на Майдані, і згодом.
Тепер вона пише українським друзям, до яких і я маю честь належати: «Багато хто в моєму оточенні – серед політиків і загалом у суспільстві, а надто у громадянському – хоче обов’язково розрізняти в цій війні Путіна і росіян. Сама ж я в ці дні, відколи о 4:45 почалася війна, знову і знову згадую, як сильно нас, молодих німців, ненавиділи у Франції. Поки одного разу я не зрозуміла, що саме закипало у французах. Але по-справжньому тодішню ненависть я розумію тільки тепер – через мою власну ненависть до Путіна й росіян за те, що вони вчинили Україні. Напевно, в цьому й полягає проблема Німеччини: це змушує нас повертатися до своєї провини. Як і до того, що тоді ми були в ролі тих, кого сьогодні так ненавидять в Україні. … Дякую вам, що завжди дивитеся вперед, коли я щось ваше читаю або чую. … На деякий час я перебираюся до Берліна. Сподіваюся, що зможу допомогти українцям у Берліні й Німеччині означити себе, заговорити в Німеччині власним і сильним голосом. Можливо, ми заснуємо в Берліні Український дім. … Дуже дякую за все, чого я з вами й від вас навчилася».
Останнє речення звучить як останній рядок прощальної записки – від них, буває, мимохіть навертаються сльози. І якби мені надходило більше саме таких листів, то я навіть почав би вірити в ефективність цієї Сізіфової праці – лупати Стіну.
11.03.2022