Рукописна збірка Шевченка «Три літа», до якої увійшли твори 1843‒1845 рр., стала основою для вироку, винесеного поету царем Миколою І. Як відомо, мистця заслали рядовим до Окремого оренбурзького корпусу із забороною писати і малювати. Це був не перший випадок, коли Микола І висилав поетів за підбурливі вірші до війська, досить згадати Олександра Полежаєва або Тадеуша Ладу Заблоцького, але єдиний, коли цар заборонив поетові й мистцеві бути поетом і мистцем.
Тривалий час рукописна збірка «Три літа» зберігалася у департаменті поліції у Петербурзі, звідки її видобули аж у 1906 році. Василь Доманицький опрацював рукопис у 1907 році, запропонувавши хронологічний принцип подачі віршів і не звернувши уваги на позатекстові елементи ‒ епіграфи. Фактично хронологічний принцип зруйнував задум Шевченка, який уміщував твори начебто хаотично, але, як згодом зауважив Леонід Білецький, у цьому хаосі існує певна логіка. Поки що нікому зрозуміти цю логіку уповні не вдалося. Твори Шевченка у найавторитетніших виданнях подаються за хронологією, а текст ‒ за принципом остаточної волі автора. Чому на композицію авторська воля не поширюється ‒ неясно. Однак чітке в науковому плані дотримання принципу остаточної волі автора і хронології зіграло з науковцями злий жарт. У цій статті ітиметься й про нього.
Отже, опрацювавши антицарський і антиросійський рукопис «Три літа», В. Доманицький не подав епіграфів до творів, тож епіграф до всієї збірки, що є випискою із «Плачу Єремії» і називається «Молитвою Єремії пророка», взагалі лишився у творчій спадщині поета «сиротою». Павло Зайцев, упорядковуючи варшавське видання літературної спадщини Шевченка, повернув у 1934 році усі епіграфи, зокрема й «Молитву Єремії пророка», зауваживши в коментарях, що це епіграф до всієї рукописної збірки «Три літа». Леонід Білецький у власному виданні «Кобзаря» 1950-х років погодився із думкою П. Зайцева, але не розвинув її. Апорія полягала в тому, що Шевченко ‒ поет братолюбія, пророк української волі і держави просто не міг асоціюватися із Єремією ‒ пророком розпачу, поразки, зруйнування Єрусалима. Шевченко не міг співіснувати з Єремією в жодній з існуючих на той час ідеологій, бо ідеології завжди оптимістичні, переможні.
7. Батьки наші згрішили, та їх нема вже,
а ми несемо кару за їхні беззаконства,
8. Раби над нами вередують,
і нікому нас визволити з їхніх рук.
12. Повішено князів їхніми руками,
Обличчя старших не поважано.
13. Хлопці носили жорна,
а діти спотикалися під дровами.
14. Старші в воротях уже більше не сідають,
хлопці вже більше не бавляться.
«Молитва Єремії пророка»
У 1904 році про Шевченка і Єремію гаряче сперечалися Василь Щурат із Іваном Франком у Львові. Збірки «Три літа» вони не бачили, про жодні епіграфи не знали. Але В. Щурат виявив неабияку прозірливість у питанні Шевченкового пророцтва, він помітив множинність пророчих візій Шевченка, котрий прямо звертався і до Ісаї, і до Осії, і до Єзекеїла ‒ ці звернення фіксували заголовки. А от про Єремію у той час свідчили винятково ремінісценції і головний мотив ‒ плачу на руїнах козацької держави в Чигирині, відповідникові Єрусалима у поезії «Чигрине, Чигрине», або оплакування забитих у поемі «Кавказ», до якої також ужито епіграф з «Плачу Єремії». Зрештою дискусія між В. Щуратом й І. Франком виявилася плідною, бо перший з диспутантів того ж 1904 року написав дослідження «Святе письмо в Шевченковій поезії», де доводив не тільки зв’язок між Шевченком і Єремією. Він дійшов висновку, що для того, аби стати пророком, Шевченко потребував пророчих моделей із Біблії. Біблійцем попередньо назвав Шевченка також Михайло Драгоманов, щоправда, із негативною конотацією, бо сам був атеїстом.
Однак для радянського шевченкознавства, що на відміну від В. Щурата й І. Франка могло звернутися до рукопису «Трьох літ», але вивчало його під лінійку, ці думки особливої ролі не грали. На жаль, така схоластика дотривала до наших днів. Отже, «Молитва Єремії пророка» і в найновішому академічному виданні творів Шевченка називається творчою заготовкою. Діаспорне шевченкознавство виявилося прозірливішим: Омелян Пріцак, а за ним і Григорій Грабович, а в Україні Станіслав Росовецький все ж визначили літературну функцію виписки як епіграфа до рукописної збірки «Три літа»: адже в рукописній збірці виписка на третьому аркуші слугує зачином до всіх наступних віршів. Г. Грабович, щоправда, зробив припущення, що «Молитва Єремії пророка» може слугувати епіграфом винятково до одного твору ‒ одразу за нею іде поезія «Чигрине, Чигрине». Однак мотив покути батьківських гріхів нащадками, як і думка Єремії з його книги про невідворотну колективну покуту індивідуальних гріхів в історії є провідним мотивом в усіх творах збірки з історичним підтекстом. Особливо гостро він звучить у містерії «Великий льох».
Загалом у Шевченка грішать усі: гетьмани, козацька старшина, інтелектуальна еліта, співці-кобзарі, простолюд, кріпосники і кріпаки, навіть дівчата, майбутні матері законних чи й незаконних дітей, ця найкраща, бо найнезахищеніша частина української громади, що їй Шевченко співчував усім серцем, теж грішна, бо одна з дівчат немовлям посміхнулася Катерині ІІ, друга перейшла з повними відрами шлях Богдану Хмельницькому, коли гетьман їхав у Переяслав присягати Москві, третя напоїла коня Петра І, коли цар із тріумфом повертався після українського розгрому під Полтавою. Можна сказати, що найпершим гріхом української людини поет уважав примирення з ворогом, служіння йому, втрату власної гідності, тобто аморальність. І за цей гріх українцям доведеться, за Шевченком, спокутувати так, як спокутувала Юдея часів Єремії. Шевченко-пророк констатував гріх, полон, покуту, відплату і віднову. І надихали його у збірці «Три літа» Єремія пророк, а згодом і цар Давид. Псалом 136 (137) останнього про відплату «Вавилоні, дщері окаянній» слугував також передтекстом для Єремії, бо в ньому ішлося про перший вавилонський полон Ізраїля. Пишучи про другий полон Юдеї, Єремія, звичайно, відштовхувався від Давидового псалма. У пророків, треба визнати, існує своя власна реальність, до якої увійти не так просто, як видається. Для того щоб до цієї реальності увійти, потрібні інтелектуальні зусилля і життєвий досвід ‒ переломні історичні події. Випробування, що їх треба пройти задля пророчої реальності, значно складніші за рівні комп’ютерної гри, бо вони є випробуваннями плоті і духа, тобто стражданнями, висловлюючись простим стилем. Страждання ж у суспільствах, що рекламують насолоди, попитом не користуються, але це не означає, наче їх нема.
Оскільки Шевченко був не тільки поетом, а й художником, не можна лишити поза увагою його малюнки у рукописній збірці «Три літа». Відкриває її олівцеве зображення Єремії пророка у повний зріст, котре академічне видання у 12 томах називає «Чоловіком із палицею», щоправда, в коментарях міститься інформація, що це зображення пророка Єремії, згадано і його молитву-епіграф до збірки «Три літа». На паралельній сторінці із зображенням Єремії Шевченко подав власні автопортрети з поголеною головою і в оксамитовій шапочці ‒ так він виглядав після важкої хвороби в останні місяці 1845 року у хаті лікаря Андрія Козачковського в Переяславі і у В’юнищах у поміщика Степана Самойлова. Попри погане фізичне самопочуття поета у цей час буквально спалювала гарячка творчості. Тоді він написав 10 творів із 24, що входять до рукопису «Три літа», якщо враховувати й поему «Єретик». І кінцевим віршем хвороби, точніше кризової її фази, яка, можливо, була наслідком Шевченкового творчого горіння, став «Заповіт», написаний у Переяславі. Цей текст начебто символічно перекреслював пункти, підписані з Московою у далекому ХVII столітті Богданом Хмельницьким у цьому ж місті. І хто після цього скаже, що таємничих тонких шарів не існує, а світ мертвих іноді не перехрещується зі світом живих?
Безсумнівно, рукопис «Три літа» становить окремий витвір в межах творчості поета, витвір з провідною думкою з «Молитви Єремії пророка» про гріхи батьків, що їх спокутують нащадки. Епіграф-виписка з «Плачу Єремії» і зображення пророка на початку альбому «Три літа» спонукає розглядати збірку, конфісковану Третім відділенням, на підставі якої було винесено вирок поетові, в першу чергу як констатацію української катастрофи і поразки, що розпочалася від злуки з Московським царством у Переяславі, архітектором якої Шевченко уважав Богдана Хмельницького і руйнівні наслідки якої бачив на власні очі, подорожуючи Україною, котра асоціювалася у нього з «розритою могилою» після археологічних розкопок і зі занедбаною церквою-усипальницею Хмельницького в Суботові після відвідин Суботова. Мабуть, Шевченко уважав видиму Україну несправжньою, бо справжню чи ключ від справжньої батьки заховали глибоко під землею, у тому льоху, докопатися до якого ворогам не під силу. Можливо, цей льох взагалі є трансцендентністю ‒ Божим задумом.
Однак найсильнішою стороною Шевченкової творчості, на мою думку, є зовсім не містика, а почуття здорового глузду, називання речей своїми іменами, а не бажання видавати уявне за дійсне. То ж на титулі збірки, крім назви, відтвореної півуставом другої половини ХVII ст., бачимо й тих, до кого звертається пророк Єремія із першої сторінки рукопису. Ними є селянин і сакральна українська тварина свиня. Дехто вважає, що ці зображення начебто свідчать про те, що український чоловік призначений не тільки для сільського господарства, а й для вищої мети. Таке тлумачення зроджене комплексом меншовартості, бо сільське господарство, особливо ефективне ‒ це висока мета. Селянин і свиня дивляться ліворуч, туди, звідки і йде до них пророк Єремія, який звертається не так до людей і до тих, хто втратив людську подобу, як до грішника з тим, щоб грішник задумався над своїми гріхами, які й уособлює зображення свині, задумався і розкаявся. Якщо до титулу застосувати рекламний слоган, то він, можливо, звучав би так: «Не будь свинею!»
На мою думку, таке потрактування цілком можливе, бо Шевченко був не тільки пророком, а й блискучим карикатуристом, мистцем із сильним критичним мисленням, таким сильним, що іноді його називали циніком. Жодних святощів для Шевченка не існувало, якщо святощі ці оберталися в реальному житті лихом, жорстокістю, були даниною традиції, порожньою умовністю. Він зовсім не збирався палити фіміам перед порфироносними нелюдами і дурнями. Поетичні карикатури на Миколу І, царицю Олександру Федорівну дехто із дослідників й нині трактує як божевільні. Не менш юродивою є й карикатурна епітафія на смерть Богдана Хмельницького «Якби-то ти, Богдане п’яний». Водночас карикатурні гравюри, що слугували ілюстраціями до «Історії Суворова» Миколи Полевого, із зображеннями самого полководця, Катерини ІІ, князя Потьмкіна й українських козаків на службі у москалів, зокрема й тих, що рубають дерево свободи у Європі під час походу О. Суворова, спокійнісінько пройшли цензуру, що свідчить про слабку кваліфікацію тогочасних цензорів і недалекість чи й байдужість тогочасних читачів. Тож і український народ: бідних і багатих, кріпаків і кріпосників, монархістів і конституціоналістів ‒ у збірці «Три літа» зображено лаконічно і карикатурно: цей народ являє собою людсько-свинський симбіоз. Подібний симбіоз спостерігаємо також в поезії часів заслання «Дурні та гордії ми люди»: «І в тую костяну комору / Полізли свині ізнадвору». «Костяна комора», в якій горить маяк людського розуму, терпить поразку перед наступом гордині ‒ першого гріха, що перетворився в страшну, неподоланну людську залежність, котра й наймудрішого перетворює на останнього дурня, а суспільство ‒ на посміховисько.
Прикметно, що мистець попри сумніви, безнадію і навіть розпач у рукописній збірці «Три літа» не вважав українську поразку вічною, а українське питання остаточно вирішеним. Його самоідентифікація змінюється чи радше примножується у збірці: до Єремії, як вже було сказано, згодом додається цар Давид у наслідуваннях псалмів, але у «Заповіті», що завершує рукопис, Шевченко вже виступає винятково від свого власного імені ‒ від імені пророка українського народу, що потерпів історичну поразку через власні гріхи, найперше через гординю і бездумність, але має шанс розкаятися, стати кращим, подолати ворогів і відновитися.
У цій статті я намагалася показати, як складно приходить до нас розуміння Шевченка на прикладі рукописної збірки «Три літа», що була зроблена в одному примірнику, не мала найменшого шансу на публікацію у ХІХ ст. і пролежала неушкодженою, але помережаною помітками блюстителів порядку в поліційному архіві 60 років. Нині ми бачимо, яким важливим для розуміння поета-пророка є кожний елемент його витвору: і епіграф, і олівцеві зображення, і композиція. Шевченка надихали біблійні пророки й цар Давид, а не винятково сліпі кобзарі, принаймні у рукописі «Три літа» безперечною є роль пророка Єремії, якого на тлі інших біблійних пророків вирізняє ліризм, мова серця, душі і сльози. Однак, як можемо переконатися також з малюнків у збірці, саме талант карикатуриста перетворював Шевченка на пророка особливого ‒ пророка, що керувався почуттям здорового глузду, який не тільки оплакував людські гріхи, а й висміював їх. Бути людиною, убити в собі свиню вдається далеко не кожному. Особливо складно тим, хто наділений владою. Однак іншої справжньої мети у житті нема.
09.03.2022