Роберт Муґабе у свої 89 років залишається найстаршим диктатором на африканському континенті. Останні президентські вибори в Зімбабве підтвердили його повноваження ще на п'ять років. Згідно з даними виборчої комісії, Муґабе отримав 61% голосів, а його конкурент Морґан Цванґіраї, лідер опозиційного «Руху за демократичні зміни», — лише 34%.
І хоч Цванґіраї назвав вибори «фарсом», а Європейська Унія виявила на них масові порушення й фальшування (до прикладу, звідкись взялося понад 100 тисяч виборців, старших за 100 років, тимчасом як середня тривалість життя в країні — 50), проте Зімбабве зокрема й африканська спільнота загалом (в особі Африканського Союзу) благословили подальше перебування Муґабе на посаді, якій він вже присвятив 26 років свого життя. А ще сім років (від 1980-го, коли Зімбабве отримала незалежність від Великої Британії) він керував країною як прем'єр-міністр.
Експерти прогнозують, що Муґабе не буде до кінця відсиджувати свою президентську каденцію, а за рік-два передасть віжки правління комусь зі своїх послідовників. Найімовірніше, що виконувачем обов'язків голови держави стане міністр оборони Емерсон Мнанґаґва, який є відвертим прихильником жорсткої лінії, характерної і для чинного президента.
Нині ж Муґабе не мусить турбуватися жодними проблемами з якоюсь опозицією. Адже крім того, що сам увосьме здобув президентську посаду, він привів до впевненої перемоги і свою партію в парламенті. Нині його партія ЗАНУ-ПФ має більше ніж конституційну більшість: 158 місць у парламенті. Вже згаданий опозиційний «Рух за демократичні зміни» здобув лише 49 мандатів. Отже, влада отримала можливість за допомогою конституційної реформи повернути країну назад від тяжко проведених демократичних реформ.
Ким є Муґабе? Як всякому африканському президентові-довгожителю йому притаманні антидемократичність (попри полум'яну народовладну риторику) і корумпованість (попри постійні позірні заходи боротьби з корупціонерами). Зайве казати, що за три десятиліття свого правління він цілковито зруйнував успішну економіку країни, якою її залишали вигнані з країни англійці. У білих колонізаторів спершу відібрали владу, потім землю, згодом їх позбавили власності на засоби виробництва, а далі — вже й будь-якої власності. Рівень життя стрімко впав, але відчуття перемоги окрилило зімбабвійців, дозволило їм зверхньо ставитися до життєвих негараздів. Зрештою, їм же не треба вступати до Європейської Унії, аби перейматися якимись реформами.
Водночас надія на позитивні зміни в Зімбабве все-таки існує. Адже це — не автаркічна Північна Корея, а країна з ринковою господаркою, з кордонами, які можна без проблем переходити (близько 4 мільйонів зімбабвійців реґулярно їздять на заробітки у ПАР), з наявністю навіть вільної преси. Свою позитивну роль в країні відіграє й те, що переважна більшість населення володіє англійською мовою, а отже, перебуває у певний спосіб у західному інформаційному просторі.
Хай там як, а пересічний зімбабвієць любить свого диктатора. Можу навіть припустити, що ця любов взаємна (хоча й специфічна). Зрештою, чого б Муґабе не любити своїх постійних годувальників? Тим більше, що останнім часом президент серйозно взявся за демографічну політику. Принаймні гнівно затаврував ґеїв за їхню нездатність до репродуктивності й пригрозив їм навіть відтинанням голів (чи чого там ще).
05.08.2013