Пишучи про Стрий, я розумію, що пишу про кожне місто, містечко і село в Галичині, яке зараз тримає надійний тил для українського війська. Адже в кожному кутку Західної України чоловіки сформували тероборону, а жінки взяли на себе побут наших захисників, вимушених біженців і, звичайно, Збройних Сил.
Майже 120 років тому в Стрию стояв Легіон Січових Стрільців, і тоді так само кипіла робота, і кипів борщ на польовій кухні, яку розкинуло «Товариство українських жінок». Традиція стрілецтва в місті збережена, адже існує громадське формування «Сотня Січових Стрільців». До війни останній запис на сторінці «Сотні» у соцмережі стосувався президентських виборів у 2019 році. З 24-го лютого ця сторінка – одна з найбільш відвідуваних, адже тут формуються запити, потреби захисників і звітують про те, що вже виконано. Основна ціль громадського формування – забезпечення військових усім необхідним. Штаб Сотні Січового Стрілецтва, як і основний пункт волонтерів, розкинувся в Народному домі.
««Сотня» існувала значно раніше, багато хлопців займалися ветеранським братством, а в перший день війни всі зібралися і зрозуміли, що треба давати по зубах ворогу. Мені сказали: «Приїжджай, нам потрібна твоя допомога! – розповідає речниця оргкомітету Олена Бойків. – Людям, які прийшли до нас в перший день і виявили бажання бути в Територіальній обороні, ми допомагали скласти пакет необхідних документів і відправляли у військкомат. Ми забезпечуємо продуктами, одягом, амуніцією, медикаментами військових. Допомагаємо поліції втримувати громадський порядок».
Діти приносять до Гуманітарного штабу свої заощадження
Сотня Січових Стрільців має чітку структуру: командирів, заступників командирів, рої, оргкомітет. За два тижні отримали допомогу від Польщі, Німеччини, Литви, Чехії. Здебільшого медикаменти, спальники, керемати, військову оптику. В суботу зі Стрия до Вишгорода направили 20 т продуктів, медикаментів та одягу. Два села – Верхні і Нижні Гаї – віддали велику партію дров для 80-ї бригади. Селяни привозять випічку, ліплять вареники, смажать пампухи. Кожен віддає свої силу, час, гроші. Несуть з дому від тарілок до слюсарних інструментів. Троє дітей віддали наколядовані гроші на потреби військових. Хтось не пошкодував машини.
Олена Бойків в укритті, під час чергової "повітряної тривоги".
«Нам був потрібен бус. Цей бус мав їхати до Києва, і навряд чи звідти повернеться. Іншими словами, була потреба, щоб нам просто подарували машину. Я прийшла зранку на штаб, і хлопці кажуть: «Пиши пост, що нам потрібен бус». Я засміялася. Кажу: «А танк чи БТР не потрібен? Ви собі уявляєте, щоб людина прийшла і віддала своє майно?» – «Просто пиши, а там вже як буде». За годину в нас бус стояв під вікнами. Хотілося сміятися і плакати одночасно. Ще один випадок: в нас тут багато військової амуніції. Ти вже не звертаєш уваги на кобуру, бронежилети, каски, форму, якісь сокири. Це все тебе не дивує. Але коли поміж цим попадається трилітрова банка квашених огірків, це викликає подив», – ділиться Олена Бойків.
Цей напакований багажник - передача у обласний Миколаїв
Волонтери «Сотні», такі, як Олена, працюють не покладаючи рук, сплять по 4-5 годин, дітей бачать лише перед сном. «Мій дідо Михайло завжди казав: "Дитинко, не дай Боже тобі довідатися, що таке війна!" Дідусю, я дізналася! Чуєш!? Але я не боюся! Я – твоя дитина! Твоє онучатко! І я не здамся! Мої внуки ніколи не дізнаються, що таке війна!.. Обіцяю!» – написала Олена Бойків на своїй сторінці у Фб в перші дні російського вторгнення. «Ми дуже часто в Сотні згадуємо дідусів і бабусь, – каже волонтерка. – От, наприклад, Володя. Він ходив у камуфляжі воєнному, а раз дивлюся, він в матросці ходить. Каже: «Це армійська матроска мого діда. Як оберіг мені».
В інших залах Народного дому працюють волонтерські штаби, пластуни, медики, психологи. «Вчора була в Народному домі. Ситуація викликала захоплення. Вже не вирує юрмовище. У всьому строгий порядок, спокій, волонтери-чергові на своїх місцях. Усі при ділі. Наша рідна світлиця пропахла медикаментами. Тут добре і розумно облаштована медична база нашого Святого Спротиву», – написала на своїй сторінці голова «Союзу Українок» Зеновія Ханас.
Пластунки плетуть маскувальні сітки
До волонтерства активно залучена молодь, у якої вимушені канікули. «Стрийські пластуни розгорнули волонтерський пункт одразу в перші дні війни. Базується він одразу в двох домівках: на вул. Народній та вул. Степана Бандери. Основна діяльність: плетіння сіток, збір продуктів, аптечок, амуніції для військовослужбовців-пластунів. Також ми чистимо горіхи та збираємо «енергетичні бомби» для поповнення сили наших захисників. Минулого тижня ми збирали одяг, продукти та засоби гігієни для дітей-сиріт, які прибули з окупованих територій у Львів. Є потреби, на які ми маємо трошки часу, щоб все зібрати, і є те, що потрібно терміново. Тоді ми питаємо у різних волонтерських організацій, щоб цю річ дістати. У нашому штабі працюють і не пластуни: громадяни, біженці, багато людей звертаються, щоб допомогти з машинами, бусами, фізичною працею. Зараз ми складаємо базу таких волонтерів, які готові допомагати, щоб у потрібну хвилину контакти людей були під руками», – розповіла заступниця станичного старшопластунка Оксана Кобрин.
Пластунки плетуть маскувальні сітки
Окрім роботи в Народному домі, вона кипить і при церквах, закладах освіти. На підприємствах звільнили місця для швейного устаткування. Шиють не лише текстильні матеріали, а й військові: бронежилети, тактичні розвантаження. «У нас є цех, який спеціалізується на виробництві військової амуніції, є дівчата в Америці, Польщі, Румунії, які мають доступ до матеріалу і фурнітури. У вівторок-середу наш батальйон почне шити професійні тактичні розвантаження, які ми будемо відсилати туди, де найнеобхідніше», – пише координаторка руху «Жіноче крило» Тетяна Кравець. «Ми отримували по пів сотні спальників за день. Шиють також ковдри, подушки. А місцева мережа магазинів домашньої їжі тричі на день готує на своїй кухні їжу для 300 наших захисників, – розповіла волонтерка і психологиня «Сотні Січових Стрільців» Ірина Яців. – Мої емоції – це втома і величезна вдячність в серці, – каже психологиня. – Я була вражена, як селяни привезли два ящики власноруч зроблених енергетичних батончиків. Кожен акуратно загорнутий у пергамент. Зателефонувала подруга з Манчестера: люди там за добу зібрали 6 тис. фунтів і скупили все необхідне для військових. Мені в особисті повідомлення написали, що в Славському опинилася жінка з трьома дітьми, найменшій три місяці. Мама не мала навіть куртки, бо втікали під кулями. Буквально за 10 хвилин, як я написала про це в соцмережі, мені відзвонила знайома зі Славського і сказала, що вони вже забезпечили жінку усім необхідним. Так, що та мама мала вибір з 6 дитячих візочків».
Бусик, подарований невідомим добродійником місцевій теробороні
2 березня Стрийська міськрада повідомляла, що офіційно в місті зареєструвалося 400 вимушених переселенців. До кінця тижня влада просила стриян приймати біженців в своїх квартирах, бо у відведених місцях стає тісно. З кінця другого тижня війни все більше дзвінків почало надходити у психологічну службу. Понеділок в координаторки служби Ірини Яців розписаний погодинно. «Наслідки цих 11 днів війни є дуже страшними. Нас, психологів, чекає багато роботи. Людська психіка по-різному реагує на таку гостру подію, як війна. Хтось відчуває дуже сильну тривогу, бо приїхав сюди, а в Харкові чи Києві залишилися батьки і нема можливості їх переправити в безпечне місце; хтось має велике почуття провини, бо виїхав за кордон і думає, що тут би міг стати корисним; діти, які потрапили під обстріли, не можуть спати вночі, мають дуже багато тривоги, пережили сильну травму; в когось чоловік на війні; хтось втратив будинок і все майно. І це тільки початок, бо в перший тиждень звернень не було. Є досить спеціалістів, які будуть працювати очно і онлайн. Ми будемо надавати психологічну допомогу, скільки в наших силах», – каже Ірина Яців.
Дехто став вимушеним переселенцем не вперше. Ніхто не знає, що робити далі. Найбільше, що потрібне біженцям, це тиша нашого міста, – каже волонтерка благодійного фонду «Карітас» Інна Мамчин. – Є люди, які хочуть говорити, а є, які не хочуть. Є люди дуже втомлені, які хочуть просто відпочити. Їм нема куди вертатися. В них розбомблений будинок і шлях тільки вперед, але вони не знають, що їх чекає".
"Найбільша радість була, коли привезли допомогу, зокрема від «Лицарів Колумба», - продовжує Інна Мамчин (на фото). - Це таке полегшення, що можна людям щось роздати. Більшість вдячна за це, сприймають зі сльозами на очах. Однак емоційно дуже важко: ти роздаєш їм пакунки, але знаєш, що підеш зараз додому, а вони в гуртожиток. Найважче, коли їх питаєш, що плануєте далі, а вони не можуть вирішити: їхати ще кудись, лишитися і що робити завтра. Була одна дівчина: вона з рідними у 2017 році переїхала з Донецька в Харків, а тепер знову їх наздогнала війна. Три дні просиділи в укритті. Безвилазно. Потім їм дали зелений коридор, вони виїхали. 24 години були в дорозі. Добралися до Стрия. У них троє котів! «Розумієте, вони мені як діти, я не могла їх лишити», – наче виправдовувалася та дівчина. І просила: «Мені би тільки на ліжко, і щоб заснути, і щоб було тихо». І багато хто каже: «Як у вас тут тихо!» Вражають люди. Одна знайома принесла одяг – зовсім нові речі. Тобто це не та допомога, що в нас звикли безхатькам віддавати, коли розвантажують шафи. Наші люди від себе відривають, бо всі розуміють, що можуть опинитися на місці наших біженців».
08.03.2022