Homo Editor

Микола Рябчук. Лексикон націоналіста та інші есеї. – Львів: «Видавництво Старого Лева», 2021.

У далеких 1980-х Тіна Браун, легендарна британська редакторка, яка на тоді саме перебралася до США, записала у щоденнику, що, на її думку, робить природженого письменника: «Можна навчити людей структурувати текст, як писати лід. Але не можна навчити їх помічати потрібні речі».

Цією унікальною здатністю, якої не можна навчити, безперечно, володіє Микола Рябчук: навіть такий банальний, здавалося б, прийом, як розмови з таксистами, він заримовує і підсвічує в такий спосіб, що вони видаються персонажами притчі. Ну, або йому дуже щастить на таксистів. А також на колоритних сусідів: наприклад, у спільному з редакцією журналу «Вітчизна» туалеті йому в останні дні існування Радянського Союзу трапляються подерті (для вживання замість туалетного паперу) сторінки журналу “Kultura”.

Що ж до структури, то тут питань більше. Чому ця збірка есеїв структурована саме в такий спосіб? Чотири розділи виглядають вимушеними, об’єднаними тематично, ну бо якось треба було розкласти по купках тексти, написані у різні роки, різними мовами для різних видань. Насправді ці чотири розділи є концентричними колами «Лексикону націоналіста», який фактично є «Лексиконом Рябчука». Для тих, хто не знайомий з текстами Рябчука і не зчитує іронію вже на обкладинці, він робить застереження у передмові: ця книжка могла би так само іронічно називатися «Лексикон космополіта». (Один з багатьох життєвих уроків цієї книжки: ті, на кого навішують ярлики, згодом отримують перевагу за цими ярликами ховатися.)

Отже, Лексикон Рябчука починається із зовнішнього кола, того, де менше «я» і більше абстракцій та узагальнень: Homo Politicus. Втім, ті, кого за висловом іншого великого українського редактора Сашка Кривенка, «Господь покарав дуже тяжко – велів народитися українцем в Україні», знають, що годі виокремити «я» з політичного, ця межа завжди ілюзорна. Тож і Рябчукові «політичні» тексти – це насамперед тексти про наш спільний, розділений досвід, а його Homo Politicus – це «ми».

Щонайменше останні два десятиліття Рябчук у статтях та книжках різного ступеню академічності (тобто, від академічних до цілком легкостравних, як от «Лексикон») шукає якнайточнішої відповіді на питання: а хто такі ці «ми». Впродовж років пошуки обростали дискусіями на різних рівнях, зокрема й на найнижчих, де тези Рябчука провалювалися або у щиру нездатність зрозуміти текст, або у свідомі маніпуляції. На іншому полюсі відбувалася майже взірцева за формою дискусія між Рябчуком та істориком Ярославом Грицаком, і вона сама по собі витворила окремий, надзвичайно цінний корпус текстів.

Есеї «Лексикону» є щонайменше доповненням до концептуальних статей і книжок, втім, деякі з цих доповнень настільки вдалі, що можуть конкурувати з концептуальними текстами, якщо оцінювати саме здатність поцілити у розуміння «ми». Наприклад, у написаному до 40-ліття вторгнення радянських військ до Чехословаччини есеї «Як я зробився чехословаком», Рябчук демонструє, як «ми» оприявнюється через солідарність: підлітком він помічає пригніченість батьків новинами про вторгнення: «так, немовби вони самі були чехами і словаками». Пригнічене насиллям «ми», позбавлене інших ефективних інструментів, та й власне «лексикону», щоби себе описати, вибудовує свої обриси з єдиного доступного матеріалу – власне цього насилля, виштовхуючи його і так позначаючи свої межі.

І коли насилля почасти відступило (разом зі смертю Радянського Союзу), виявилося, що проблема обрисів значно складніша: цілком добросовісні спроби Рябчука окреслити контури «ми», їхню амбівалентність, різнорідність цього «ми», його плинність та перетікання всередині і поза тими контурами, широко все ж не прижилися (зокрема як дещо іронічні означення «аборигени» та «креоли»), хай як інтенсивно їх обговорювали «в освічених колах». І тут, здається, спрацьовує інструмент, який, свідомо чи ні, використовує Рябчук у другій частині «Лексикону»: контрове світло, контражур.

Цей другий розділ цілком присвячено Польщі та польському «тезаурусу» (дослівно «Thesaurus Polonia», і тут на марґінесі варто зазначити, що одне з поширених значень «тезауруса» – словник синонімів, антонімів та розгалужень значень, тобто словник, але більш інструментальний, ніж «лексикон»). Рябчук відкриває цю частину у спосіб, згаданий на початку – з анекдоту, з байки, поступово розширюючи оповідь про поширену у Радянському Союзі (і не тільки на заході України) практику прослизати за межі дозволеного цензурою, зазирати у «веселіший барак», до суто українських контекстів, зокрема проблематизуючи (хоч і коротко) «невитравну параноїдальну антипольськість багатьох галичан» та «пласт антипольського, антикатолицького і, ширше, антизахідного дискурсу в українській та, особливо, в російській імперській літературі». Брак «польського тезаурусу» створює величезну проблему розуміння навіть не польсько-українських відносин, але й української інтелектуальної та політичної історії, розвитку українського самоусвідомлення, інституційної пам’яті, цей брак створює численні «сліпі зони», коли ми намагаємося зрозуміти й, що важливо, описати самих себе (розуміння сусідів є, важливим, але, хай уже пробачать, не найнагальнішим завданням). Іншими словами, без «тезаурусу» неможливий повноцінний «лексикон». А українські контури проступають чіткіше, коли підсвітлені не зі звичного, перенасиченого російськими контекстами, боку, а з протилежного, в усіх сенсах слова.

Центральний розділ «Самовизначення» – вдала нагода познайомитися з ідеями Рябчука в їхній «лайт-версії». Ця легкість пояснюється не тим, що автор свідомо писав для української аудиторії, яка не читала його раніше, а радше тим, що спершу вони писалися для популярних видань, а також для аудиторій закордонних. Останнє у випадку України неминуче вимагає розжовування речей очевидних для українців (принаймні інтелектуально амбітної частини), і часто – певного спрощення.

От чого цій книжці бракує, то це атрибуції текстів. Наприкінці кожного стоїть дата. Спочатку трохи дратує, що не на початку, бо ж з перших абзаців не завжди зрозуміло, про який період ідеться, тож доцільнішим видається, якби на першій сторінці кожного тексту дату і місце публікації було вказано, наприклад, у зносці. Зноски, мабуть, обтяжили б елегантну верстку книжки, призначеної для якнайширшої аудиторії, але мали би додаткову цінність для досвідченіших (і відданих) Рябчукових читачів. Так само продуктивніше можна було використати верхні колонтитули: замість повторювати автора і назву, зазначати розділ і назву есею.

Можливо, задум у тому, щоби залишаючи читачів наодинці з контекстом і змушуючи вгадувати, про який період ідеться, розгортати для них відповідний сюжет. Так чи так, дати фіксують вододіл 2014 року (у книжці є тексти, написані і до, і після нього), вододіл, який уважні читачі впізнають, ще не дочитавши.

Повертаючись до «Самовизначення» або самовизначення: попри те, що назва цього розділу створює очікування майже нарцистичного споглядання «ми» і сфокусованості на локальному, саме у цьому розділі чи не найбільше позаукраїнських прикладів, метафор та контекстів. І саме така оптика – один з найцінніших внесків Рябчука не тільки в описування, а й, певною мірою, у конструювання нашого сучасного «ми» впродовж десятиліть у різних його ролях: відкривача нових імен, комунікатора, культуртреґера і редактора, редактора величини згаданої на початку Тіни Браун (з поправкою на астрономічну різницю у масштабі країн і доступних бюджетах). «Америка потребує редагування,» писала Браун у щоденнику 1984 року. Саме цим займався Рябчук: редагуванням України. «Лексикон націоналіста» можна назвати коротким конспектом такого редакторського досвіду.

Останній – розділ «In memoriam» – зі спогадами про друзів львівської юності Григорія Чубая, Олега Лишегу та Богдана Турецького, про Олександра Гриценка, який з’явився у житті Рябчука вже в київській період – може бути прочитано і як післямову, і як додаток, але те, що він завершує книжку є логічним (хай яким був задум): зріле самовизначення підводить до розмови зі своїми мертвими.