Пішов другий тиждень

“Третє березня. Майже весна. На Поліссі шукають маньяка.” Колись давно, ще в 1996 році я написав вірша з таким фінальним рядком. Сьогодні на Поліссі наші бійці шукають і успішно знешкоджують не одного, а десятки і сотні маніяків з північного сходу.

Отож сьогодні пішов другий тиждень війни.

Ніч на четвер була відносно спокійною, вдалося поспати майже чотири години – це зараз багато, половина повноцінного сну. (Мені сім з половиною вистачає у нормальному житті). Зате удень стрілянини було чимало, більше, ніж учора-позавчора.

Вчора я передзвонювався з Андруховичем і з Жаданом. Юркові я поскаржився на брак сигарет, і ми пригадали, як над Берліном під час облоги американці скидали на парашутиках пакети з продовольством: галети, консерви, шоколад, родзинки. Саме через родзинки ті пачки називалися “Rosinenbomben”. “Тоді для тебе над Ірпенем треба скинути “Zigarettenbomben” – пожартував Юрко. Сергій же розмовляв дуже коротко, він саме займався пошуками ліків у Харкові, який посилено бомблять останніми днями. Ми побажали один одному триматися. А я після розмови з ним подумав, що за лічені дні одне з найбільш русифікованих міст в Україні зробилося вкрай патріотичним. У такі часи, як тепер, прозріння настає дуже швидко.

Кіт наш все ще перебирає харчами, залишає чимало недоїдків, тому я зранку знову виніс “продовольчу передачку” від нього дворовим котам. Висипав у мисочку біля сусіднього під’їзду, але замість котів почув позад себе лопотіння крил голубів – вони теж голодні. Та за мить із вентиляційного віконця в цоколі виліз поважний кіт тигрової масті, й голуби розлетілися так само швидко, як і прилетіли. Кіт поважно узявся їсти, а я повернувся до квартири і ввімкнув комп’ютера.

“Журнал «ТІМЕ» вийшов з обкладинкою українською мовою!” – радісно повідомив мені Інтернет, і явив ту саму обкладинку: “Життя переможе смерть, а світ – темряву”. Одразу зробилося зрозуміло, що консультував видання хтось із досить поверховим знанням мови. (Або ж взагалі переклад робився через Google-перекладач і вибрали не той варіант.) Я навіть уявив собі такий діалог між тими “укрáінцамі”, які готували напис на першу шпальту: “Слиш, а как “жизнь” по-укрáински? – “Життя”? Ага, понятно. А как будет “свет”? О! Я знаю – “світ”! Ну, так і пішем!” А насправді темряву перемагає все ж таки світло. А світ – він лише тиждень, як роздуплився і збагнув серйозність ситуації. І потроху допомагає нам долати темряву.

І тут я зрозумів, який я модерний пенсіонер. Бо пенсіонер старого гарту ще до сьогодні свариться з радіоточкою на кухні, люто їй заперечуючи, аж компот йому з рота бризкає. А я ось який просунутий, обкладинку “ТІМЕ” в Інтернеті подумки редагую!

Тим часом сигарети таки справді закінчувались, і я вийшов з дому вдруге. Навпроти нашого будинку, по вул.Грибоєдова, поряд із кіоском преси є маленький магазинчик. При вході до нього вже стояло троє чоловік. Я підійшов, привітався, запитав, чи працюватиме крамничка. “Продавщиця сказала, що поховає весь алкоголь, і тоді відчиниться!” – відповіли мені. Я прилаштувався четвертим у черзі, після пари пенсійного віку і молодика у спортивній шапочці.

Поки стояв, проглянув ФБ. Протягом останніх днів кілька знайомих літераторів повідомили на своїх сторінках, що їх від початку війни постійно засипають запрошеннями на резиденції за кордоном. Подумалося, що я мабуть вже зовсім випав з літературної обойми, а може ніколи в неї і не входив – усі свої закордонні стипендії, за винятком двох, я отримував тільки на конкурсній основі, заповнивши купу аплікацій і після місяців виснажливого чекання рішень їхніх журі. А щоб просто так кудись запросили – не було ніколи.

Потім думка моя перескочила на майбутнє, як і в попередній, учорашній нотатці. Теперішнє відчуження від Росії – воно надовго, на десятиліття, якщо не на століття. Одразу пригадалося інтерв’ю Коломойського, в якому він казав, що коли Росія дасть Україні кількадесять мільярдів доларів, то кров і біль забудуться років за 10-20. Ліньки шукати в Інтернеті, але він справді таке казав.

А що тепер? Звісно, жодні мільярди, навіть усі гроші світу не зможуть принести Росії прощення з боку України. Дорога до замирення не те що довга – вона безкінечна, вона губиться за обрієм. Першим кроком у тому напрямку стане якийсь виразний жест з боку Росії. Й тут мені пригадався канцлер ФРН Віллі Брандт, який 1970 року укляк навколішки в Варшавському ґетто. І я подумав, що це й буде точкою відліку початку нормалізації стосунків з ними – коли президент Росії (якщо взагалі збережеться така держава і така посада в ній), який-небудь Алєксєй Навальний, старий, 75-літній приїде в нашу країну з першим офіційним візитом за багато років і важко впаде на коліна посеред Майдану Незалежності.

Тут нарешті магазинчик відчинився, і перших трьох охоронець при дверях впустив досередини. Тепер я лишився першим при дверях, та за хвилину підійшло двоє хлопців і зі словами “Ми для госпіталя” сміливо пройшли досередини. Звісно ж, їм ніхто нічого не сказав, навпаки, черга приязно закивала головами. Позад мене стояло вже людей понад 50.

Хлопці вийшли з кількома коробками тютюнових виробів, та коли я нарешті увійшов досередини, прилавок з куривом був повний, навіть моїх ментолових слімів було два ґатунки. Тож я купив собі блок, до нього ще три пакети соків, мінералку і дві запальнички. Загалом асортимент у крамничці був дещо ширший, але нам нічого особливо поки-що не треба, харчами ми запаслися на добрих тижнів два. Навіть хліба ще є достатньо, а крім того Оксана знайшла десь серед припасів велику пачку справжньої сухої маци, подаровану колись єврейськими друзями. (Вона із салом дуже смакує!) Тож я вийшов, пропустивши наступного щасливчика, і поза довгим хвостом черги пішов додому.

Саме як я переходив нашу вулицю Грибоєдова від базару, щось гучно вибухнуло десь не над Гостомелем, як звично, а високо в небі, чи з боку лісу, чи це так вже відлуння принесло.

Я дійшов до квартири, вивантажив із сумки трофеї, знову ввімкнув комп’ютера і за пару хвилин дізнався, що це над Ірпенем збили російський літак, СУ-30, “сушку”.

На годиннику була лише 10 година ранку.