Ніколи не думав, що писатиму текст із таким заголовком. Тим більше із власного дому, у своїй країні...
Понеділок, 28 лютого, останній день зими. Але не останній день війни.
Ось і знову ми творимо історію, як 18 років тому, як 9 років тому. Якась така циклічність відслідковується: 2004-2013-2022. Два Майдани, а тепер ось і війна. І всі три рази дії народу України були – всупереч Росії. Ось тому й об’єдную я ці три дати. Повстання – воно і під час війни повстання, загальнонародний протест, цілковите неприйняття позиції і дій країни з північного сходу. Тільки тепер Майданом для нас вже стала вся Україна.
Аби ж це востаннє. “Бог трійцю любить”, кажуть у нас, а в поляків є прислів’я “do trzech razy sztuka”. Ще у 2004 році, вже у грудні, коли призначили переголосування другого туру президентських виборів, для своєї мінірубрики на 5 каналі, у тодішній програмі Ромка Чайки “5 копійок”, я склав вірша, де були такі рядки:
Хтось втомився, хтось вже знемагає,
Але буде все у нас гаразд,
Бо й в казках добро перемагає
Остаточно лиш на третій раз!
А зараз пишу ці нотатки з Ірпеня, де перебуваю з дружиною Оксаною, її мамою, 91 рік, і котом Басьо, 3 роки. Кіт і мама слабо розуміють, що відбувається, а ми з Оксаною час від часу трохи психуємо (закреслено) хвилюємося і почергово заспокоюємо одне одного.
У четвер, 24 лютого, під ранок нас розбудили звуки розривів. До Гостомеля від нас по прямій 5-6 кілометрів, і з балкона (ми живемо на 6 поверсі) було видно спалахи і відблиски. Вибухи зі сполохами то накочувалися хвилями, то стихали. Так і по сьогодні. Хоча кількість залпів зменшилася, але вони все ж повторюються по кілька разів на годину.
Скільки ж усього сталося за ці чотири дні! В середу, в останній передвоєнний вечір, ми з Петром Залмаєвим пили каву в товаристві кількох прекрасних дам. Петро має американського паспорта, і я запитав його, чи збирається він виїздити до США через небезпеку війни. Бородань Залмай-ага тільки всміхнувся: я журналіст, я лишаюся. Ми кілька разів виходили покурити у внутрішній дворик кафе на Рейтарській, було волого і досить тепло, як на кінець лютого. Хотів почати наступне речення фразою “ніщо не віщувало”, але затнувся – ні, якесь передчуття все ж було, висіло у повітрі. І передчуття це виявилося небезпідставним.
Гостомель, Буча, Ірпінь – це тепер українські “місця бойової слави”, чи навіть і без лапок і з великої – Місця Бойової Слави.
У Бучі на постаменті стояв старенький БТР, пам’ятник землякам, полеглим в Афганістані. Окупанти здалеку, не розібравшись, все ж зауважили військову техніку і сміливо вступили з нею у бій. Витратили значну частину боєзапасу, а пізніше нарвались на справжні бронемашини ЗСУ – і, звісно ж, програли поєдинок. Отака вона, війна в Україні. Навіть пам’ятники на нашому боці.
Ще вчора ліг телефонний зв’язок – мабуть, пошкодили тутешні вишки “Київстару”. Інтернет поки ще є, і я сподіваюся, встигну відіслати цей текст до “Збруча”.
Сьогодні зранку у дворі й на вулиці було чимало руху – понеділок, початок тижня. Комендантська година тривала до восьмої ранку, і вже одразу по восьмій двір наповнився мешканцями і просто перехожими – двір у нас прохідний. Двірничка Надя чисто вимела асфальт, сміття також вивезли – комунальні служби працюють.
В Ірпені працюють поодинокі крамниці, черги до них достатньо довгі, але ні сварок, ні скандалів, ані інших конфліктів не спостерігається. З північного сходу, від Гостомеля й Бучі, часом долинають вибухи. Кілька разів було чути звук літаків у небі – сильний, різкий і швидкий. А вчора на в’їзді з Бучі в Ірпінь біля ТЦ “Жираф” був справжній бій, чулися постріли, і в тому напрямку бігли хлопці у цивільному, але з автоматами – мабуть, тероборона.
Ще ближче за нас до епіцентру боїв мешкає подружня пара – Сергій Прилуцький і Олена Степаненко, із малим сином Адамом. Буча поряд з Гостомелем, 2-3 км. Вдалося додзвонитися до них, ще коли працював телефон, вони вже були поза домом. І це добре, бо квартира їхня у новобудові, на високому поверсі, огляд з вікон гарний – але й вірогідність того, що у вікно прилетить якийсь боєзаряд, також висока. А в самому Гостомелі мешкає подруга моєї дружини архітекторка Оксана Білоус, і вже кілька днів контакту з нею немає. Серце стискається від тривожних припущень...
В Ірпені від обстрілів постраждала й нова висотна забудова, і приватний сектор, там чимало пошкоджених будинків, окупанти стріляли по вікнах, відбирали у людей автомобілі, щоб ними їхати на Київ. Але мости через річки Ірпінь та Бучанку підірвані, ми зараз ніби на острові. Тож куди вони доїхали – загадка.
Війна війною, а наш кіт – тварина розбалувана, і тому харчами перебирає, лишає чимало корму на своєму блюдечку, коли вже наїсться, а потім вимагає свіжого. Підсохлу і звітрілу котячу їжу я виношу дворовим котам – вони не такі перебірливі. Вчора пізно, вже як почалась комендантська година, я виніс їм, як ми з Оксаною жартуємо, “передачку від Басьо”. Місто було цілковито темне, ліхтарі у дворі та вздовж вулиці не вмикаються останні кілька діб. У вікнах будинків теж майже не було світла – багато людей залишило Ірпінь. В нашому під’їзді з 36 квартир світилося тільки у нас і ще в двох, на четвертому і на восьмому поверхах. З глибини двору прибігло двоє котів і заходилися біля висипаного мною корму.
Я витяг сигарету, припалив її і сів на лавці біля під’їзду. Поки допалив – заримував дві строфи. Це, звісно, не високий стиль віршування, але все ж обнародую:
Я вже старий, та не хворий і не інвалід.
Тож не старайся, враже, й мене не залякуй!
Рускій воєнний літак, корабель, вертоліт!
Тобі вже й без мене сказали: пішов ти нахуй!
Поки що я ще не взяв до рук автомат.
Але скажу я вже зараз, відверто, без страху й
Сорому за нецензурну лексику (мат):
Рускій воєнний!
Іди з України нахуй!
28.02.2022