Людяність

Інструкції, поради, слова тривоги та спокою. В кожного своє уявлення про війну і боротьбу за безпеку. Хтось рятується макаронами, запасається продуктами, купує зброю, хтось репостить pray for Ukraine. Війна – це не тільки про власне життя, а боротьба за свою землю, державу, ресурси, насамперед за тих, кого любиш. Важливо усвідомити – сам війну не пройдеш. Страшно у війні залишитися самому, можна здуріти в прямому сенсі від страху і самотності.

Колись із моїм другом художником, ветераном війни на сході, готували військову виставку. Сотні портретів бійців, зруйновані міста, церкви, терикони, тополі, натюрморти з соковитими яблуками та бойовими гранатами. Красиве і трагічне життя фронтової зони. Серед картин був портрет – на простій фанері обличчя дуже агресивного чоловіка. Безжальний погляд, грубі риси обличчя. Донині пам'ятаю.

– Хто він?

– Полонений сєпар.

– Даємо на виставку?

– Так, доглядав його.

Мовчання.

То була коротка, але важлива розмова, яка відкрила для мене інший, надважливий бік війни. Людяність. Завжди залишатися людиною, не втратити її навіть впритул до ворога. Яка тонка межа.

Навик людяності – бездоганна зброя у війні. Вища надможливість боротися і виживати. Рухати життя своє та тих, хто поряд, уперед, не здаватися. І коли сьогодні так багато людей шукають шляхи виживання, намагається збудувати власну фортецю безпеки сила всередині нас, унікальна зброя, яку так важливо не спопелити страхом – здатність любити і поважати життя кожного.

Моє особливо близьке відчуття війни прийшло в липні 2014 року. Перед львівським госпіталем вперше побачила молодих хлопців без рук, без ніг. Окрім шоку, щось прозвучало всередині – «війна реальна». Трохи згодом довелося зайти у гнійну хірургію київського госпіталю і побачити не рани, а зруйновані тіла. Можна було закритися і сказати «це не моя війна», але спрацювала людяність, яка закладена, мабуть, ще десь з дитинства, коли носила їсти бідним перед Святвечором, коли слухала розмови стареньких людей про важке життя, коли на моїх очах близькі проявляли повагу та підтримку до потребуючих, хворих. Більшою мірою людяність закладається добрим вихованням. Розумію, що це навіть не моя заслуга, а тих, хто показав приклад.

І коли війна відкрила для мене своє справжнє обличчя, зник страх, прийшло бажання діяти, підтримати. Так і почалося моє кількарічне щоденне волонтерство.

Можливо, для когось зараз настав ось той перший момент відчуття справжності війни. Важливі роздуми, важкі запитання, які переважно не мають єдиної відповіді – і не будуть мати. Відповіді приходять і зникають. Те, що було актуально сьогодні, завтра може щезнути в одну секунду. Дратівливе відчуття неспокою/тривоги розгойдує душу, розпорошує увагу, нівелює все, що важливе, стирає сенси і плани. Війна руйнівна, вона ставить під сумнів усе, що зараз здається стійким, – але вічними залишаються наші живі відносини, які ми будуємо одне з одним, закладаємо фундаменти через вчинки, слова, обійми. Підтримуємо, допомагаємо, єднаємося, спільно копаємо великий окоп/прірву для ворога.

Не єдиний, але можливий для кожного вихід у війні – це проявити людяність/любов/доброту, взяти частину відповідальності на себе, не тільки очікувати, а діяти. Коли? Час відкриває можливість для кожного – і не одну.