У світі День Валентина — свято передусім молодих і дуже молодих. Тих, хто найбільше поривається досліджувати й пізнавати світ, почуттєвий зокрема, власним досвідом. Ритуалізованість і комерціалізованість цього свята створюють ілюзію простих і зрозумілих правил захопливої «любовної гри». Не дивно, що більшість юні лякає перспектива залишитися поза красивою презентаційно-гормональною грою.
Щолютого друзі-американці, батьки молодших школярів, засипають стрічки соцмереж жартами щодо заповнених ними від імені свого дитятка валентинками для однокласників-однокласниць. Там заведено, аби всі в класі отримали однакову кількість подарованих привселюдно листівок. Не важливо, будуть вони підписані однаково чи по-різному — важливіша кількісна справедливість. Бо якраз це є помітним для всіх.
Тим часом в окремих школах Великобританії керівництво забороняє учням святкувати День Валентина, пояснюючи своє рішення саме емоційною незрілістю дітей, їхньою неспроможністю адекватно впоратися з почуттями.
Для українських школярів обмінюватися валентинками також давно не новина. Навіть обмінюватися ними з вчителями у молодших класах — норма. Коли я кілька років тому проводила англомовні години для дітлахів в одній із львівських бібліотек, ми також обмінювалися листівками, і це додавало добрих емоцій усім. Я й зараз всміхаюся, пригадуючи кумедні й теплі дитячі побажання.
Проте коли я сама була школяркою, не все відбувалося так однозначно позитивно. Моє покоління було природно спраглим дуже малозрозумілого почуття (через відсутність досвіду і адекватних пояснень старших) закоханості й ще менш збагненних вимірів і форм її проявів, коли на нас звалилося зненацька це модне яскраве свято — День Валентина. Друковані валентинки вже з’являлися в продажу десь під кінець молодших класів, але традиція дарувати їх почала масштабніше проникати в шкільне життя на кілька років пізніше — на межі тисячоліть. Спершу навіть не обмінюватися віч-на-віч посланнями, а, щоб додати новим емоціям більшої гостроти, надсилати їх через «пошту святого Валентина». Для цього десь за тиждень-два до свята у шкільному холі на першому поверсі у вигідній (особливо для тих, хто прагнув відправити свою валентинівську пошту непоміченим для інших) темній місцині дорогою до їдальні вивішувалася дерев’яна скринька зі скляною передньою стінкою, куди вкидалися валентинки зі зазначенням класу й імені адресата чи адресатки, в чиї руки листівка мала потрапити саме 14 лютого. У перший рік запровадження нової традиції спровокувало нечувану бурю школярських емоцій. Учні всіх класів говорили тільки про скриньку й про валентинки, щоперерви знаходячи привід пройтися тим темним закутком, перевірити, наскільки побільшало в скриньці червоних і рожевих сердечок та посердечених прямокутничків. А якщо пощастить, то й прочитати за склом чужі любовні таємниці з тих послань, що не мали конвертика й привідкрилися всередині скриньки, більша частина поверхні якої була декорована тематичними малюнками, але крізь нічим не заліплені прозорі просвітки можна було розгледіти трохи нутрощів «Амурового куферка».
З нинішніми масштабами святкового обміну любовною кореспонденцією тієї скриньки якраз вистачило би для одного класу, тоді ж у ній легко вмістилися валентинки всієї школи з майже тисячею учнів.
Валентинки отримали не всі. Лякала новизна, лякали почуття, не кажучи вже про можливість їх продемонструвати. Свою валентинку точно могла би отримати значно більша кількість школярок, якби хлопчики не насміхалися один з одного за саме лише вимовлене вголос бажання підписати листівку для когось із дівчат. «Валентинку Ірці? Зі сердечками? Фу! Міську, ти слабак?» — на засніженому шкільному подвір’ї хлопці штурхали в плече свого однокласника. Ясна річ, що Місько валентинки від Ірки, подружки якої саме проходили повз зграйку штурхальників і наступного ж ранку барвисто їй все переказали, теж не отримав. Часи мозкового черва «Бандітского Пєтєрбурга» по телевізору після вечірніх новин — апологія чоловіка, навіть маленького, який безвигідно-щиросердо не плаче, не танцює і не дарує валентинок.
Що ж було робити дівчатам, які щодня проходили повз ту сенсаційну скриньку з надією, що святий Валентин буде не менш добрим за святого Миколая і вділить кожній із них її порцію любові й уваги?
Я вирішила не покладатися на хлопців і знайшла певний спосіб отримати валентинку — через ту шкільну святкову пошту послати її самій собі. Для правдоподібності треба було її підписати іншим почерком. Тож я звернулася по допомогу до мами. Мама написала в картонному сердечку щось на позір незграбне й підписала трьома таємничими ініціалами (тоді модно було хизуватися, чиї ініціали складають найоригінальніший набір звуків, а чи й слово). Вкинувши валентинку до скриньки, я вже не дуже переймалася здогадами, хто кому з наших надішле любовні послання, а думала — скільки ще дівчат вдалися до такої витівки і кому вони довірили таємницю, кого попросили підписати свої рожеві чи червоні сердечка: маму, тата, сестру, бабусю? Кому не треба було пояснювати важливість отримання привселюдної валентинки, яку принесуть на одній з перерв учні чергового в той тиждень класу. Мені тоді досить було покласти на стіл листівку, яку я купила в газетному кіоску за 50 копійок, розказати про цю непересічну подію — найпершу пошту святого Валентина в нашій школі — і мама, підморгнувши, взялася писати. Досі вдячна їй за розуміння, відсутність повчань і коментарів у той момент. Бо за 20 років з того часу я отримала чимало листівок у формі серця від різних людей у моєму житті, але та валентинка собі, підписана мамою, назавжди залишиться особливою.
14.02.2022