Оцю шнягу про замерзання ґрунту я вперше почув ще 2014-го. Був пізній листопад, я на два-три дні потрапив до Бремена. Там і нагодився певний російський історик – як мені попередньо дала знати його німецька колеґа, незалежний, нережимний і незапутінський. За вечерею ми встигли обговорити кілька гарячих (такими вони здебільшого й лишаються донині) тем і головно – чи буде велике вторгнення. Я стверджував, що радше нє, бо кремлівський мрійник фактично вже досяг чого хотів завдяки мінським вересневим угодам.
На це історик відповів багатозначним «так-то воно так, але» з майже видимими трьома крапками в кінці фрази. Я не міг відмовити йому рації: будь-яке твердження щодо кремлівського мрійника слід обов’язково закінчувати словом «але».
Ніхто ж-бо не знає.
Ніхто не може знати.
Та він і сам не знає.
Ще не знає.
Або вже знає.
Все він уже знає.
Головне: він знає, що він ще не знає.
Ну й так далі.
Скільки разів і від скількох політиків, експертів та інших ЛСД (лідерів суспільної думки) протягом останніх кількох місяців ми почули ті самі слова про неможливість залізти йому в голову й побачити, які в нього плани? Я, щиро кажучи, не рахував, але це повторювалося так часто, що стало нав’язлою в зубах банальністю. Не залізете йому в голову? Дуже шкода. А ми так вірили, що ви давно в ній.
Утім назад до бременської розмови в листопаді 2014-го. Згадані три крапки після «але» раптом отримали продовження у формі дружньої перестороги. Історик заявив: «Ви, українці, мусите вважати: йде зима, вдарять морози, за кілька тижнів – десь у грудні-січні – ґрунт промерзне до необхідної для танків твердості. А скільки там у вас кілометрів від Харкова до Росії?» І щоб закріпити успіх справленого на мене враження, запечатав: «Готуйтеся зустрічати в Харкові танки – найближчим часом, уже цеї зими».
Взагалі-то я мав би знайтися з відповіддю, що танками начебто в усі пори року цілком незле воюється. Дочекатися лютих морозів аби що? Аби двигуни перестали заводитися? Чи осінньо-весняне бездоріжжя (у росіян є гарне слово распутица) справді до такої міри паралізує рух і дух бойових машин, що аж морозів муситься дочекатись – і не перших якихось ненадійних морозів, а тривалих і тріскучих двадцятиградусних, січневих?
Я не знайшовся, бо це було щось зовсім нове для моїх уявлень про сучасні методи ведення війни і відчутно не вписувалося в дотеперішнє відчуття постійної загрози. На гадку спадали хіба що якісь провалені (в дослівному сенсі, бо як не під лід, то в болітну трясовину) середньовічні кампанії з їхньою залежністю від Божої ласки та погодно-кліматичних обставин, коли півмільйонні армії тижнями вичікували (при цьому морально розкладаючись), наприклад, цілковитого замерзання річки, щоби по кризі рушити врешті на розташовані з протилежного боку ворожі позиції. Не забарилися всілякі «пси-рицарі», льодові побоїська, загрузлі в підмосковських торфовищах з легкої руки Івана Сусаніна необережні поляки, заметені снігами жалюгідні рештки наполеонівської непереможної ґвардії та інші продукти «історичної» кіномітології. Все це ожило так виразно, що я дався переконати ледь не у фактичній невідворотності зимового наступу «генерала зими» на Харків.
Позаяк його тоді не відбулось, я невдовзі встиг те бременське попередження призабути. Зима 2015-го приносила реальні, а не фентезійні потрясіння: ДАП, Дебальцеве, Мінськ-2. Морози ж натомість не зашкалювали, і ґрунт, судячи з усього, так і не промерз до необхідного кремлівському мрійникові ступеня. В цьому сенсі таки цілком непогано жити за часів глобального потепління.
Усе дуже виразно згадалося рівно сім років по тому, в листопаді 2021-го, разом із першими (здається, від Bloomberg) новинами про нарощування, перекидання, накопичення, скупчення і розгортання – словом, про всі ті передвоєнні неприємності, в яких ми, намагаючись не надто звертати на них увагу, сяк-так живемо відтоді от уже три місяці. За цей час, крім абсолютної лідерки журналістських симпатій – «тривожної валізки», до нас успішно повернулися й деякі інші мотиви семи-восьмирічної давнини – бомбосховищ (точніше де їх шукати), евакуації посольств, «невидимої китайської руки»… І звичайно, мотив очікування – так, того самого. Очікування «танкових» морозів.
Отже, чекаємо. Цьогорічна зима, як і тоді, переважно навіть не середньої міцності, середньодобові температури коливаються навколо нуля, слобожанські ґрунти промерзати на користь ворога категорично відмовляються. Вторгнення обіцяють аж на 20 лютого, і сьогодні вже неможливо сказати, котрого року. Коли врахувати, що, крім глобального потепління, на нашому боці ще й вантажні літаки з магічними джавелінами, то справи йдуть зовсім непогано.
04.02.2022