У грудні 2020 року, вийшов у світ роман «Радіо Ніч» Юрія Андруховича. Під час першого фестивалю-воркшопу Українського ПЕН для молодих авторів «Прописи», що відбувся 9–12 вересня 2021 року в Івано-Франківську, учасники фестивалю Орися Грудка та Ростислав Кузик поспілкувалися про музику, втечу, цифровий світ та процес роботи над романом з його автором Юрієм Андруховичем. І трохи — про поезію, перформанси, ставлення до екранізації, музикування та подорожі.
Юрій Андрухович, автор роману«Радіо Ніч».
Орися Грудка: Однією зі спроб визначити жанр роману «Радіо Ніч» був «акустичний» роман. Музика тут справді задає тон, зокрема пісні з радіоетеру Ротського можна розглядати як ще одну сюжетну лінію — наприклад, якщо окремо читати тексти згаданих пісень, які стають ще одним ключем до роману. Чи є цей роман акустичним аж до такої міри, що народився із музики, чи вона з’явилася у романі пізніше?
Юрій Андрухович: Якби я хотів з перших речень бути патетичним, то, мабуть, сказав би «До цього роману я разом із музикою йшов усе життя». Але це буде трохи поверхово і не зовсім так. У будь-якому разі страшенно давно щось таке літало, а саме, як зробити так, щоб літературний текст міг ще й звучати, а головними героями у ньому стали музичні композиції, які я слухаю. Або які слухав і перестав, але багато років по тому вони мені страшенно дорогі, бо слухаючи кожну з них, знову опиняюся в тому часі. Другим чинником було те, що до цього треба було дозріти самому й отримати власний досвід роботи на музичній сцені з музикантами. Ця робота — це не тільки виконання перед публікою, а передусім багато проведеного разом часу. Це репетиції (між якими музиканти мають звичку між собою сваритися), це пересування у турах на десять і більше міст. Коли концерти майже щодня, це, чесно кажучи, поганий графік — неможливо щодня виступити з тією самою якістю. Але у всякому разі час з музикантами протягом двох тижнів за цього дуже інтенсивного графіку у тому ж бусику, в тих же готелях і барах складається у певний досвід. Його, певно, і досі в мені не накопичилося достатньо. За рахунок подальших виступів, ще якихось знайомств з музикантами, «Радіо Ніч» можна було років через 5–10 написати в цьому сенсі глибше, тобто він би був ще акустичнішим. Однак, вже здобутого досвіду виявилося достатньо, щоб знайомі музиканти, які це читали, не впіймали мене на якійсь профанації. Музика давно почута й полюблена і та, яку відкрив для себе просто під час писання цього роману, переплелася з музикою, яку я вже навчився створювати сам поруч зі справжніми музикантами. Суть справжніх музикантів полягає у тому, що поруч з ними навіть не-музикант — такий, як я — з роками може стати музикантом.
У романі немає жодного рядка, який не був би під музику написаний.
Орися Грудка: Кажете, що через певний час могли би ще краще написати роман, і мимоволі уявляється вірш з назвою на кшталт «Ротський повертається», як повертався у вірші Стас Перфецький. Чи можливе надалі і повернення Ротського?
Юрій Андрухович: Текст роману свідчить про неможливість повернення Ротського. Ротський начебто перебуває в дуже таємній в’язниці. Різниця між таємними і нетаємними в’язницями полаяє у тому, що з нетаємних, навіть хоч як би їх пильнували, хоч якось іноді комусь вдається втекти, а з таємних не вдається нікому втекти, бо ніхто на світі навіть і не знає про існування таких в’язниць. На додачу Ротський має, здається, довічне ув’язнення і сидить у камері-одинці. Єдиний шанс у тому, що він абсолютно переконаний у своєму безсмерті, тож можливо якісь шанси ще будуть.
Мені насправді не дуже цікаво розвивати цей сюжет з поверненням Ротського, тому що я закрив цього героя. Хай він там собі перебуває, де перебуває; а де — ми до кінця не знаємо. Може, це взагалі суцільна галюцинація.
Я думаю, що це доволі таки радикальний шлях людини, яка не дуже такого собі шукала, але виявляється, що Ротський постійно ходить по якійсь грані, і це для нього не є життєвою програмою, утім, він виникає там, де є комусь потрібним. Так, як це сталось на революції.
Ростислав Кузик: Повернімося ще до теми музики. Мені «Радіо Ніч» видається спробою діджиталізації, певної інтермедійності. Чи цей роман є спробою переведення тексту в медійність, чи це подолання тексту, а чи введення інтермедійної складової в поле тексту?
Юрій Андрухович: З одного боку, Ротський загнаний в обставини, коли він оголошує війну «цифрі». Він не грається в ці ігри, які пропонує цифра, бо йому треба сховатися і це головна його мета. Через цифрові технології ми вже насправді сховатися не можемо. Пам’ятаю, які були мобільні телефони станом на 2000-й рік — це був просто трохи зручніший телефон, з яким ти можеш спілкуватися приблизно так само, як зі звичайним телефоном, просто на вулиці. Пам’ятаю, як у 2000 році у Парижі знайомий документаліст сказав мені, що рік чи два тому йому подарували один з перших мобільних, і в нього сяйнула невтішна думка: ось і настав той момент, коли я втратив особисту свободу. Отримав таку штуку, за допомогою якої мене знайдуть будь-де на цьому світі. Я вже не зникну. Тоді ще неможливо було про це знати, але він вже прочитав це. Десь так і з Ротським — він мінімізує всі свої контакти з діджитальним світом, але не може жити без музики, її постійно слухає і вона створює канал його спілкування з цифрою. Це той мінімальний компроміс, на який пішов автор, щоби плейлист Ротського став доступним читачам роману, щоб вони ще краще зрозуміли цю людину. Тут є QR-код на задній обкладинці, і за допомогою цієї клятої цифри ви отримаєте доступ до 15-ти композицій. Я щодня перевіряю на Ютюбі список Ротського, і щодня зростає кількість переглядів — не лавиноподібно швидко, на цей період трохи вляглося, але є десь 50–75 переглядів на добу. Це зовсім ніяк не рекорд, але кількість переглядів щодня росте. Після презентацій книжки є стрибкоподібне зростання.
Орися Грудка: Чому саме втеча є головним вектором роману? Втікає Ротський одразу від двох злочинних організацій — так би мовити глобальної і державної, і та й інша використовує цифрові технології, аби його спіймати.
Юрій Андрухович: Втеча, погодьтеся, це вічний мотив, як і подорож загалом. «Одіссея» — базовий твір світової літератури, і відтоді «одіссею», одним з варіантів якої є втеча, маємо в усіх великих літературах. Мені подобається втеча ще й тим, що це пошук себе. Мені нецікавий герой, який себе знайшов і йому нічого не потрібно. Мені цікавий герой, який, власне кажучи, до останньої сторінки так і не знає, хто він, і не може себе знайти, але робить усе для цього можливе і йде назустріч спокусам. До якоїсь міри це також Фауст у стосунках із Мефістофелем.
Ротському постійно трапляється хтось, хто йому щось пропонує. Мефістофель виникає щоразу інший. Треба сплатити якусь ціну, щоб отримати щось у цьому житті. Ротський розуміє, що він ніколи не віддасть чогось головного в собі, але заради цього треба втікати.
Ростислав Кузик: Плейлист «Радіо Ночі», в якому 15 композицій, жанрово в певних рамках, але в двох героях роману — Субботніку і вóроні — мені відчитується лінія, яка веде до дещо іншої музики, власне, рок-музика. У Субботніку я відчитую для себе Black Sabbath, і це виглядає як перехід у важчі жанри музики.
Юрій Андрухович: Я не мав цього на думці, але це цікаво. Це був мій особистий відбір, що саме складе музичну канву в романі і, на жаль, місця для важкої музики і металу не знайшлося. Оскільки Ротський — клавішник, важка музика трохи невідповідна і залишається м’який музичний саунд. З іншого боку, ніч в етері триває вісім годин. Ми маємо у книжці тільки 15 композицій, це, можливо, трохи більше години. Половину часу Ротський, можливо, розповідав свої історії, але доволі багато цієї музики напевно залишилося поза етером, вона не згадана, але вона могла звучати цієї ночі. Для особливих прихильників роман може бути такою собі розвагою: довпорядковувати цей плейлист тими композиціями, які їм здаються такими, що були би там на місці.
Орися Грудка: Окрім етерів, які йдуть окремо від основного тексту, всередині роману є і п’єса, і загалом чимало сюжетних ліній. Суто за цими формальними ознаками, це, мабуть, ваш найскладніший роман. Як вам було працювати з впорядкуванням цього вигадливого сплетіння тем і жанрів у цілісну історію?
Юрій Андрухович: Я навіть побоююся, що я перестарався з цим, але в кожному разі я старався. В деталях не можу розповісти, але в мене ще жодного разу з жодною книжкою не було стільки попередньої роботи — аж до малювання олівцем в блокнотах стрілочок і таке інше. Жодного розділу я не почав писати, поки не мав докладного конспекту, і коли я вже знав, що має в цьому розділі відбуватися, відпускав це все, і пишучи давав волю підсвідомості. Було несподіванок багато і для мене самого.
Ростислав Кузик: Нещодавно ви брали участь в дискусії про поетів. Хто впливав на вас, коли ви були молодим автором? Від яких авторів-поетів ви відштовхувалися?
Юрій Андрухович: Доволі легко відповісти, бо це не буде аж такий довгий перелік імен. На щастя або на жаль — я не знаю. Але що було дійсно щастям — це те, що ми вдома користувалися таким рідкісним в наших умовах виданням, як альманах, який видавало раз на рік Українське суспільно-культурне товариство. Цей товстий альманах нам поштою пересилали родичі з Польщі. Він включав в себе все на світі — історичні нариси, сільськогосподарські поради, садівництво. А ще там була поезія — та, яку в Україні на той час опублікувати було неможливо. Я сам тоді почав якісь вірші, які нікому не показував —переховував той альбомчик, а повернувшись зі школи щось чергове записував. Хоч нікому не показував, але вирішив, що, в принципі, я на світі поет найкращий. Про це ніхто не буде знати, бо я нікому віршів не покажу, але те що я тут пишу — ні з чим не порівняти; воно найвище, що може бути — можливо, не в світі, але в кожному разі в українській поезії, а якщо не в Україні, то в місті Івано-Франківську уже точно. І тут раптом трапляються в альманасі вірші поета, про якого я те саме можу сказати: «О, ще один такий». Це був Богдан-Ігор Антонич, який у свої неповні 28 років ще далекого 1937 року помер. Ця публікація спонукала мене шукати інших авторів у цих зарубіжних виданнях і викликала довіру до інших поетичних публікацій.
Цей «Український Календар» сформував мої уявлення про те, що в українській поезії є. З нього я довідався про Ліну Костенко, Миколу Холодного, Ігоря Калинця — тих, кого в нас не друкували. Довкола цих імен будувалися мої уявлення про те, що було найкращого в українській поезії. А зі світової в нас переклади публікували переважно російською.
Орися Грудка: Чи ви уявляли собі екранізацію свого роману, і чи хотіли би побачити свій роман на екрані?
Юрій Андрухович: Я звичайно екранізацію собі уявляю, але паралельно уявляю всю її неможливість. Я думаю, що тут існує один цікавий парадокс: що кращий роман як літературний твір, то гірший буде цей фільм. Прекрасні, самодостатні екранізації можливі у випадку посереднього роману. Не знаю, чи існують винятки. Є маса фільмів, після яких хочеться прочитати відповідний роман, за яким цей фільм знятий, і бачиш що це роман не геніальний. Як мені пояснив один кінопродюсер, робота письменника над текстом — як робота хірурга зі скальпелем (чи то нейрохірурга з мініскальпелем), а робота режисера — це робота первісної людини з кам’яною сокирою.
Орися Грудка: З чим би ви порівняли роботу з перформансами?
Юрій Андрухович: Перформанс — широке поняття; це просто виконання будь-чого. Ідеться про те, що мій потяг до музикування не зміг реалізуватися у моїх стосунках з якимось інструментом. Я нічого цього не опанував і навіть не починав, але на певному рівні завжди дуже хотів брати участь і в творенні музики, і у виконанні. Таким чином ми себе знаходили — я і музиканти "Карбідо", і ще у багатьох спільних проєктах. Це паралельна лінія у творчості, яка була одним із мотивів написати такий акустичний роман, бо акустичне в моєму житті почало відігравати вирішальну роль.
Ростислав Кузик: Коли ми говорили про музику, ви казали, що вчитеся від музикантів теж за всі ці роки взаємодії. Всі ваші альбоми створенні у колаборації з кимось. Чи можливо, що пройде певна кількість років, і ми колись дочекаємося сольного альбому Юрія Андруховича?
Юрій Андрухович: Ніколи не кажи ніколи, я дякую за цю ідею. В кожному разі я маю намір опанувати нарешті хоч один музичний інструмент, і минулого року мені "Карбідо" подарували таку малесеньку губну гармоніку, тож я готовий брати уроки гри на ній.
Орися Грудка: Часто письменників питають про книжки, які на них впливали. Але є речі поза межами письма, які на письмо впливають, як-от слухання музики чи, наприклад, прогулянки. В «Таємниці» ви говорили, що прогулянки і були тим часом, коли ви писали вірші.
Юрій Андрухович: Прогулянки і загалом пересування. Пам’ятаючи про своє фізичне тіло, дуже варто його пересувати у просторі, оскільки у часі пересуватись нам аж так не вдається. У часі ми переміщаємось, але за визначеним маршрутом, і не ми насправді цим керуємо.
Будь-яка форма подорожі — це абсолютно творчий акт, який також дуже важливий для писання. Зміна того, що бачиш за вікном, спостерігання з вікна потяга — у моєму випадку це надзвичайно активний стан. Я страшенно багато встигаю чогось іншого у пересуванні, самі ідеї знаходять мене звідкілясь там.
Я дуже радий, що теперішній спосіб життя розглядає подорож як щось позитивне. Бо ми насправді походимо з вами з культури, традиційної української культури, де цінністю було залишатися вдома. І людина до мандрівки могла бути тільки вимушена якоюсь бідою, гіркотою існування, а не просто мандрувала заради пізнання світу. Колись мій товариш Неборак розповідав, що прочитав в Івана Вишенського щось на кшталт «не дай Боже тобі взагалі покидати дім — будь завжди вдома, бо коли ти виходиш у дорогу, там найлегше дияволу тебе піймати». Ну, добре, стаєш легкою здобиччю, — це цікаво. Те, що поступово молодші покоління українців відходять від того, що їздити — погано, коли вони невимушено їздять заради самопізнання і задоволення пізнавання світу — це дуже позитивно.
Текст підготувала Орися Грудка.
03.02.2022