Мій давній приятель, поет Петро Коробчук, заїхав зі свого Луцька до Рівного на відомі уродини, що святкувалися минулого понеділка. Бо минулого понеділка було 24 січня. А 24 січня – вся країна колись відзначатиме цей день – народився Олександр Ірванець. І ми його вшанували в рідному Рівному нашим хоч і вузьким, зате тісним і теплим колом.
І в тому колі – Петро Коробчук. Він таємниче відводить мене вбік і ще таємничіше анонсує щось ніби недавню свою знахідку з часів нашої молодості, яка, до того ж, і стосується передусім особисто мене. Я не встигаю й подивуватись, як він видобуває із внутрішньої кишені складений увосьмеро пожовклий аркуш найзвичайнішого стандарту А4 й, розгортаючи його, каже, що це мій вірш. Чи я пам’ятаю такий? Бо він такого мого вірша ніде й ніколи не зустрічав. У жодній збірці чи публікації. Але от знайшов у себе вдома рукопис.
Намагаюся що-небудь роздивитися в тому уродинно інтимному освітленні поки що не бомбосховища, а підвального кафе. Світла замало, й жодного рядка не прочитати. Крім заголовка, який виведено більшими літерами. А також те, що рука не моя. Цей вірш тонко заструженим олівцем писала інша рука. Й мені це письмо знайоме з далекого 1985 року, коли я почав отримувати листи від Ірванця, а він від мене.
Вже наступного дня, повернувшися додому, я згадую про доставлену мені Петром дивну поетичну пам’ятку. Витягаю той самий пожовклий аркуш і читаю з нього вірш, який починає мені поволі згадуватися. Щось таке було, писав. Але чому не віддав до публікації?
Нє, я, звичайно, далекий від думки, що всі мої юнацькі й пізніші вірші десь так чи інак було неминуче надруковано. Не всі – і слава Богу, що не всі, кажу я сьогодні. Однак цей вірш власноруч переписав Ірванець! І це, мабуть, означає, що він достатньо добрий, аби його не встидатися.
Ми листувалися в ті роки. Ходили на пошту, купували конверт, клали поруч перед очима лист від друга – й відповідали на нього, на його жарти, виклики чи запитання. Пишучи, звісно, рукою. Із Фра до Рівного лист ішов днів три, до Львова – часом два. З Рівного до Луцька міг і за день дійти. Свої листи до друзів я переважно вишкрябував за робочим столом у газетному цеху друкарні: поки ту кляту газету підпишуть у світ, можна хоча б епістолярієм натішитися. Коли перед тим я служив у війську, грубезні листи від Миколи Рябчука дуже мене рятували. Аж так, що одного разу начальник секретного відділу вирішив один такий грубезний лист перлюструвати. І зачитався поезією, хоч нічого в ній не зрозумів. Але це інша історія.
Що ж до цієї, то вона, як мені тепер здається, вельми проста. Якось я вчергове написав до Ірванця й додав до листа свій найновіший вірш. Той переписав мій вірш для Коробчука і вклав у конверт зі своїм листом до нього. Отримати його безпосередньо від мене Петро не міг, бо ми, здається, на той час іще з ним не зналися. Хоч багато всякого попереду – і воно збудеться. А дещо й не збудеться. Хоч там як, а варто оцінити: ми тоді не лише обмінювалися власними віршами, ми ще й поширювали в такий спосіб вірші одне одного.
Минає всього лише років 35 – і мій вірш, переписаний Ірванцевим добре вигостреним олівцем, повертається до мене. То чому б його тут не викласти повністю, якщо вже він так довго чекав цієї нагоди? Тим більше, що й часи цілком відповідні. І завжди такими будуть – раз уже дав Бог у них жити.
ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ
Звалища, полишені скніти,
засклені старанно й системно.
Не ходіть в історію, бідні діти,
не ходіть в історію – там темно.
Можуть посадити на палю,
чи ввігнати в плечі стилети…
Стережуть історію – недосяжну кралю –
іронічні й голі скелети.
Зливою нудної тиради
заколише серце історик,
а минуле просить
у нас
поради:
гляньте – череп! Може, він Йорик?
Є щось вічне тут, на сім світі
грубих дотиків, глини й плоті? –
черепки, не знати ким зужиті,
і тарелі, викувані в злоті, –
все – крихка, скалічена фактура:
тріщин і трагедій не загладиш!
При столі овальному (короля Артура)
дрімле і сопе дідусь-доглядач.
Отакий він собі – вірш, який повернувся. І все в ньому, здається, непогано. Навіть сьогодні мені здається, що непогано. Хоч категорично не подобається останній рядок. Бо що таке «дрімле»? І що за благодушний «дідусь-доглядач»? Знаємо ми цих музейних вертухаїв!
Цей рядок я не можу так залишити.
І за якийсь час у мене вимальовується дещо оновлене закінчення:
Все – крихка, скалічена фактура:
тріщин і трагедій не загладиш!
При столі овальному (короля Артура)
бдить музейний (табірний) наглядач.
(знимка Влодка Маковецького)
28.01.2022