Коли ми з Юрком трохи підросли, тато – за своєю програмою нашого всебічного розвитку – вирішив нас присадити на якесь системне колекціонування. Мабуть, він вважав, що будь-яка колекція може стати повчальним і пристрасним аналогом долі. Вибрати щось відповідне своє. Вникнути у всі тонкощі справи. Вигадати концепцію-сюжет. Займатися пошуками, які дають мету. Радіти знахідкам. Фіксувати кожен елемент добудови, поставлений у чітко відповідному місці. Виплекати наповнену залежність, яка би автоматично звільнила від усіх інших залежностей. Щось берегти, зуміти забрати у випадку чого на ковчег потопу. У разі втрати – зуміти витримати, пережити і навічно вмурувати у діряву стіну пам'яті і цілу химерію конструкції, і кожну найдрібнішу деталь.
Нам з братом тато вибрав філателію. Ми отримали марківник, визначилися з тематикою, через неділю ходили за новими придбами у спеціалізовану крамницю. Монгол шуудан одним словом. Уявляв собі, що таке життя на тлі радянської дійсності може бути цілком повноцінним. Але трохи пізніше, десь у старості. Разом з тим зауважив, що мене більше манять сірникові етикетки, які також продавалися у тому ж склепі. Совєти знаходили різні способи для заколисування і випускання пари. Але це було опущення. Після благородних поштових марок, про які навіть Цвайг, здається, писав, не кажучи вже про значно пізнішого Грабала, заловитися на сірникові породи псів. Але тато купив. Однак у марківник ми їх не вклали. З того часу я почав звертати увагу на те, що намальовано на сірникових коробках. Як філіал основної вимушеної пристрасті.
Тато вважався нумізматом. В нього справді було безліч різних монет, поскладаних у власноруч вирізані і склеєні багатошарові плитки з фанери, лакованого шпону і червоного сукна. А після його смерті я зрозумів, що татові не вдалося бути чистим нумізматом, бо у душі його жила невизначена остаточною манією тяга попросту до набирання систематичних рядів привабливих з якоїсь причини предметів. Там були ключі, авторучки, запальнички… І, о Боже, сірники. Достатньо коробочок, щоби схопити задум визначальних параметрів добору.
Я вловив натяки ескізу і без наполегливості, але невідступно почав поповнювати саме цю колекцію. Особливо любив бари у різних містах Європи, в яких були власні сірники. Зважав на етикетки, на форму пачки, на вираз деревної сутності у самих сірниках. Кольори дерева і сірки. Що ж – чарівний світ допасованості випадкового досвіду. Також химерна річ: невідомо, чия це лінія, чиє життя – може, так розгортаються пожежні рукави спадковості. Тоді що є гідрантом, що брандспойтом, а що очікуваною несподіваною пожежею, заради якої рихтується вся ця вишукана лапідарність інженерії.
Їх була вже ціла шухляда. Заглядав до неї кілька разів за чверть століття. І ще кілька разів переживав, коли мала дитина щось витягала з купи, порушуючи ланку хаотичного ланцюга. Така філуменія; любов до світла, як кажуть латиняни. Якось недавно треба було здобути вогонь заради тепла в домі. Запальнички поздихали. Довелося брати із колекційного матеріалу. І показовим став абсурд – із купи дров зі сіркою не наважуєшся вибрати нічого, щоби потратити за призначенням. Сірники перестали бути сірниками. Любов до освітлення на мить замінилася потягом до просвітлення.
З того дня я оголосив колекцію завершеною і закритою. Захотів повернути сірникам життя, як у Ахілеса – коротке, але яскраве. Незважаючи на заслужене місце у моєму сірниковому колумбарії. Собі також влаштував певне різноманіття. Кожного дня у кишені і під рукою інша неповторна пачка сірників. Кожна у призначений їй день цілий день розповідає мені щось про себе і про мене, яким я був тоді і там, де з ними перестрівся, полонивши у клітку концепту. Тепер вони світять. А я любуюся їхнім освітленням. Справжнісінька філуменія. І відпадає потреба інстинктивно скуповувати сірники. Дай Боже, аби встигнути начіркатися тими, що поназбирувалися. Ще й такими гарними.
20.01.2022