Ундуля

Попри неодноразово доведену унікальність творчої особистості, Бруно Шульц – польськомовний єврей, який, від народження до раптової смерті від кулі нацистського офіцера, все життя мешкав у Дрогобичі – залишається і знаним, і незнаним українському читачеві. Мабуть тому, що традиція, сформована Шевченковими словами, «і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь», традиційно – перепрошую за необхідну тут тавтологію – трактується однобоко. Ми прохолодно ставимося до «чужого», вважаючи такими речі і мистецькі явища, які насправді є «своїми», бо виникли саме на наших теренах. Тож твори Шульца, попри їх рафіновану ефемерність, виплекані унікальним духом Галичини, сумішшю багатонаціонального і полікультурного ментального космосу, притаманного старим галицьким містечкам. Його оповідання можливо сприймати лише вразливою уявою, смакувати їх винятковістю; його графічні роботи просякнуті перверзійністю тогочасних суспільних поглядів і звичаїв, але дивний мікросвіт, створений письменницькою уявою, – все ж таки, невідривний від наших теренів. Можливо, саме тому багато хто в сучасній Польщі закидає Шульцу брак «правдивої польщизни».

Безперечно, національність письменника визначається мовою, якою написані його твори. І польські літературознавці – віддамо належну шану Єжи Фіцовському за його титанічну працю в дослідженні життя і творчості Бруно Шульца – від 50-х років ХХ століття докладають чимало зусиль, аби віднайти і описати кожну ціху його біографії, кожен рядок з листа чи виявити ще одну, незнану досі, світлину. Ім’я письменника занесене в число класиків, творчість яких вивчається в шкільному курсі польської літератури. Діє інтернет-часопис "Schulz/Forum", створюються суспільномережеві сторінки, де оприлюднюються знахідки, дослідження та рефлексії шульцознавців чи просто зацікавлених осіб; з визначеною періодичністю проводяться Шульцівські читання, фестивалі, конференції, в тому числі й у Дрогобичі. Мережа шанувальників письменника на сьогодні набрала міжнародного масштабу. Скажемо більше: Сенат Речі Посполитої (в царині культурного спадку) оголосив 2022 рік – роком Бруно Шульца, оскільки це рік двох ювілейних дат – 130-ї річниці з дня народження генія і 80-ї річниці з дня загибелі.

Але перейдімо до оповідання недавно знайденого в газеті бориславських нафтових урядників ("Swit") за 1922 рік під іменем/псевдонімом Марселій Верон, яке за всіма образними та стилістичними ознаками належить перу Бруно Шульца, і це можна вважати своєрідною сенсацією. Як слушно підкреслив у статті для газети «Kurier Galicyjski» сучасний польський письменник Петро Прокоп'як, визнання авторства дає спільноті любителів творчості дрогобицького генія ще одну ювілейну дату – 100 ліття початку літературної діяльності.  Припадає вона саме на 15 січня цього року.

Отже, йдеться про досі незнане – на разі, можемо вважати, дебютне – оповідання «Ундуля», яке, без сумніву, пов'язане з літературним доробком Бруно Шульца і фантасмагорією образів, і складним нашаруванням мовно-стилістичних засобів, притаманних його неповторному стилю викладення думки. Воно гармонійно вписується в канву реально-містичної субстанції, витвореної шульцівським світосприйняттям. «Ундуля» доповнює світ «Цинамонових крамниць» та «Санаторію під клепсидрою», а можливо, навіть є родзинкою, своєрідним смаколиком, серед оповідань Шульца, бо – нова, ще незнана широкому загалу, явлена літературному світу, як Венера Ботічеллі – тендітна і яскрава.

Світлана Бреславська

письменниця, перекладачка

Марселій Верон [Бруно Шульц]

УНДУЛЯ

Мусили вже спливти тижні, місяці, відколи я замкнений у тій самотині. Впадаю весь час заново у сон і знову прокидаюся, і марива яви сплітаються з витворами сонного затьмарення. Так спливає – час. Здається мені, що в цій довгій кривій кімнаті вже колись давно я мешкав. Часом впізнаю ті надмірно великі меблі, що сягають до стелі, ці дубові шафи, наїжачені пластами порохів. Велика багатогранна лампа із сірого олова звисає зі стелі, злегка погойдуючись.

Лежу в куті довгого жовтого ліжка, ледве заповнюючи його третину своїм тілом. Є хвилини, коли кімната, освітлена жовтим світлом лампи, кудись зникає з очей, і я відчуваю лише у важкому безсиллі думки потужний спокійний ритм подиху, яким розмірено підіймаються мої груди. У злагоді з цим ритмом відбувається дихання всіх речей.

Час сочиться слабким сичанням гасової лампи. Старе обладнання пострілює і потріскує в тиші. Поза мною в глибині кімнати спостерігають і змовляються тіні, шпильчасті, криві, поламані. Витягають довгі шиї і зазирають мені через плече. Я не відвертаюся. І для чого б то? Щойно погляну, знову всі будуть тихі і на своєму місці, тільки підлога десь заскрипить, стара шафа затріщить. Все буде стояти без змін, як раніше. І знову тиша, і стара лампа підсолоджує собі нудьгу сонним шипінням.

Великі чорні таргани стоять непорушно і дивляться бездумно на світло. Здаються мертвими. Несподівано ці плоскі безголові тіла починають бігти дивним краб'ячим бігом, навкіс розрізаючи підлогу.

Сплю і прокидаюся, знову засинаю, весь час терпляче продираюся крізь хвору гущавину марень і снів. Переплітаються, заплутуються, мандрують разом зі мною ці білуваті м'які хащі, як бліді нічні паростки картоплі у підвалах, як потворні нарости хворобливих грибів.

*

Може на світі вже весна. Не знаю, скільки днів і ночей спливло від того часу... Пам'ятаю цей сірий важкий світанок лютневого дня, цю пурпурову вакханалію. Крізь які бліді прогуляні ночі, крізь які місячні приміські парки не летів за ними, як нічний метелик, зачарований усмішкою Ундулі. І всюди бачив її в обіймах танцівників, зомліваючу і солодко перехилену Ундулю в чорному прозорому серпанку і трусиках. Ундуля світила очима за чорною коронкою віяла. Так ішов я за нею з пекучим солодким шалом у серці, поки затерплі ноги вже не хотіли нести далі, і карнавал виплюнув мене напівмертвого на якійсь пустій вулиці в густий передсвітанковий морок.

Потім ці мандрівки навпомацки, зі сном на повіках по якихось старих сходах, долаючи безліч темних поверхів, переправи через чорні простори стриху, повітряне спинання по галереях, що гойдалися в темних подихах вітру, поки врешті поглинув мене цей затишний відомий коридор, де я опинився біля входу до квартири мого дитинства. Натиснув клямку, і з млосним зітханням двері відчинилися всередину квартири. Огорнув мене запах цього забутого інтер'єру; з глибини помешкання тихо вийшла давня покоївка Аделя, нечутно ступаючи оксамитовими підошвами черевичків. Як же погарнішала за час моєї відсутності, якими перлово-білими були її плечі під чорною розстібнутою сукнею. Зовсім не була здивована моїм приходом через стільки років, сонна і нелюб'язна. Бачив ще її стрункі ноги з лебединими контурами, що віддалялися в чорну глибину помешкання.

У напівтемряві навпомацки знайшов незастелене ліжко і з сонно затьмареними очима заглибився обличчям в подушки.

Глухий сон перекотився через мене, ніби вантажівка, завантажена порохом темряви, і засипав мене мороком.

Тоді зимова ніч почала замуровуватися чорною цеглою небуття. Безмежні простори застигали в сліпу і глуху скелю, у важку непробивну масу, яка заповнювала простір між речами, і світ затужавів небуттям.

*

Як важко дихається в кімнаті, що застрягла в лещатах зимової ночі. Крізь мури і склепіння відчувається тиск тисячі атмосфер темряви. Повітря безплідне і некорисне для легенів. Полум'я лампи заростає чорними грибами. Пульс стає легким, поверхневим. Нудьга, нудьга, нудьга… Десь глибоко в монолітній масі ночі йдуть із ліхтарями самотні люди чорними коридорами зими. Здається, що до мене долітають їхні безнадійні розмови, їхні апатичні монотонні балачки. Ундуля, Ундуля спочиває у своєму запашному ліжку в обіймах важкого сну, що висмоктує з неї пам'ять всіх оргій і шалу. Інертне і м'яке тіло, вилущене з тісняви серпанку, трусиків і панчіх, темрява, як великий хутряний ведмідь, взяла під себе, замикає її в чотирьох своїх величезних лапах і збирає її білі оксамитні кінцівки в одну солодку і м'яку жменьку, над якою дихає своїм пурпуровим язиком. А вона нечутлива, з очима в далеких снах, безвладно дає себе пожирати темряві, і крізь її трояндові жили пливуть молочні ріки зір, випиті очима в ці запаморочливі карнавальні ночі.

Ундульо, Ундульо, ти – зітхання душі за країною щасливих і досконалих! Як розширювалася тим світлом моя душа, коли стояв я покірним Лазарем біля твоїх ясних порогів. Через тебе пізнав у гарячому тремтінні насолод мою злиденність і потворність у світлі твоєї досконалості. Як солодко було вичитати з одного погляду твоїх очей вирок, що засуджує мене назавжди, з найглибшою покорою послухатися жесту твоєї руки, яка відштовхувала мене геть від вашого застілля. Я би засумнівався у твоїй досконалості, якби ти була зробила інакше…

– Тепер час мені повернутися до реторти, з якої вийшов я схибленим і невдалим. Йду до кінця відстраждати помилку Деміурга, котрий сотворив мене.

Ундульо, Ундульо! Скоро і про тебе забуду, сну ясний про ту країну. Наближається остання темрява і огида реторти.

*

Лампа цідить нудьгу і сичить свою монотонну пісню. Так мені, ніби чув ту пісню колись давним-давно, десь на початку життя, коли хворим і втомленим немовлятком капризував і марудив протягом довгої плаксивої ночі. Хто покликав мене тоді і завернув, коли я навпомацки шукав зворотну дорогу до материнського пранебуття?

Як лампа коптить! Сірі рамена канделябра виросли, як поліп у стелі. Тіні змовляються і шепочуть. Безшумно пробігають таргани жовтою підлогою. Моє ліжко таке довге, що не бачу протилежного кінця. Безумовно, я є хворим, тяжкохворим. Яка гірка і повна огиди дорога до реторти.

Тоді почалося це. Ці монотонні безплідні діалоги з болем вимучили мене вщент. Сперечаюся з ним невпинно, що мене як чистого інтелекту він зовсім не стосується. І по мірі того, як все інше щораз більше баламутиться і плутається, відчуваю все виразніше, як виділяється він страждальницький з мене задивленого. Але водночас відчуваю легкий лоскотний жах.

Полум'я лампи горить усе нижче й темніше. Тіні витягають свої жираф'ячі шиї аж під стелю і хочуть його побачити, але я ретельно ховаю його під перину. Він – як малий безформний ембріон без обличчя, очей і рота – народився, щоб страждати. З життя він знає тільки всі види і деформації страждання, які пізнає, занурений у глибини ночі. Його почуття повернуті всередину і жадібно сприймають біль у його різновидах. Це він узяв мої страждання на себе. Часом є він лиш як великий риб'ячий міхур, надутий болем, з гарячими стражденними прожилками на оболонці.

Чому плачеш і капризуєш безугавно цілу ніч? Як маю полегшити твої страждання, малий синочку? Що маю зробити з тобою, що почати? Корчишся, надимаєшся, кривишся, не чуєш і не розумієш людської мови, і далі капризуєш, і мугикаєш свій монотонний біль всю ніч. Тепер ти як вузол пуповини, скручений і пульсуючий.

*

Лампа мусила згаснути в часі, коли задрімав. Темно і тихо. Ніхто не плаче. Нічого не болить. Десь далеко, далеко в глибині темряви, десь за стіною белькочуть ринви. Боже! це відлига!.. Простори стриху глухо гудуть, як скрині величезних музичних інструментів. На монолітній скелі тієї чорної зими мусила утворитися перша подряпина. Великі брили темряви розхитуються в стінах ночі і кришаться. Темрява ллється як чорнило тріщинами зими, жебонить у ринвах і водостоках. Боже, весна йде...

Там у світі місто повільно звільняється з кайданів темряви. Відлига виколупує дім за домом з цієї кам'яної стіни темряви. О, якби знову зачерпнути грудьми темне дихання відлиги, о, якби відчути на обличчі ті чорні вогкі полотнища вітру, що летять вулицями. Малі вогники ліхтарів на рогах вулиць втягуються у гніт і стають блакитними, коли пролітають біля них ці пурпурові полотнища вітру. О, якби зараз викрасти себе і втекти, залишити його тут самого назавжди з його вічним болем... Що за жалюгідні спокуси нашіптуєш мені у вухо, ти, вітре відлиги? Тільки в якій частині міста може знаходитися ця квартира? Куди виходить це вікно, забите віконницею? Не можу собі пригадати вулиці, на якій була квартира мого дитинства. О, якби тільки визирнути у вікно, зачерпнути дихання відлиги…

Переклад з польської – Світлани Бреславської.

Marceli Weron, Undula, „Świt. Organ urzędników naftowych w Borysławiu” 1922, nr 25–26 (15 stycznia), s. 2-5. Opracował Piotr Sitkiewicz. [Оповідання в газеті виявила Л. Хомич (Дрогобич)]