Поки ми остаточно не досвяткували цьогорічний празниковий сезон, згадаю-но я ще деякі різдвяні моменти з часів, коли в офіційних календарях жодного Різдва ніби й не існувало. Тому-то й Різдво з 1986-го по 89-й роки я здебільшого вимушено проблавучив на роботі, себто у стінах обласної друкарні, де гибів над випуском певної газети, що її найкращим застосуванням уже й тоді було пускання на самокрутки або застеляння підлоги на час ремонту.
Винятком, напевно, став рік 1987-й: у ньому Різдво випало на середу, а я по середах мав вихідний. Тож і плекаю дотепер велику надію, що Різдво 87-го я відзначив достойно. Чи принаймні вчергове не шміруючи рук об друкарські відбитки згаданого органу преси.
Натомість 7 січня 1986-го був вівторок, 1988-го – четвер, а 1989-го – субота. Дні, коли я неминуче мордувався на випуску. Моя посада (якщо в її випадку це слово доречне) так і називалася – випусковий газети. Робота ця вважалася нічною, хоча це не зовсім так: запрягатися в неї я мав із 14-ї, а завершував лише після остаточної здачі під прес останньої газетної шпальти. Це могло трапитись о годині 21-й, могло близько опівночі, а могло й о п’ятій ранку. Отже, насправді йшлося про млявоплинну роботу з невнормованою кількістю робочих годин.
Різдво 1989-го згодом виявилося моїм останнім Різдвом у друкарні. Й от про нього в мене є невеличка історія.
Але спершу – передісторія до неї. День 4 січня я, скориставшися тим, що була середа, провів у Києві, де запізнав АД, мого трохи не ровесника й кінорежисера. Він палахкотів бажанням зняти фільм про дідівщину в радянській армії, правдивий і гострий. Мої «армійські оповідання», тоді ще не опубліковані, загальним накладом один примірник машинопису циркулювали деякими київськими домами й середовищами, і час від часу до мене доходили відгуки. Оповідання резонували й відповідно поширювалися далі. Так вони дісталися до АД. Той, прочитавши, розшукав мене й запропонував писати сценарій фільму. Тому в ніч на 4 січня я й подався до Києва.
Протягом перших годин знайомства ми з АД встигли майже в усьому порозумітися. Військову службу він і я пройшли фактично в той самий час. У нього і в мене набралося повно спільних спогадів, хоч я свої півтора року віддав родине, не покидаючи меж Прикарпатського округу, АД ж відтарабанив свої десь далеко в тайзі. Географічна віддаль, утім, не визначала нічого, і в нас неодноразово виникало відчуття цілковитої впізнаваності – ніби ми насправді з одної частини.
Тоді ж ми домовилися, що наш майбутній герой (я згодом назову його Романом Біликом), молодий (у специфічно армійському значенні) солдат-українець, зазнаватиме безкінечних цькувань і знущань не лише, як усі салабони, за своє салабонство, але й індивідуально – за своє українство, для увиразнення якого завжди говоритиме тільки українською. І жодна спроба збити його з цієї внутрішньої настанови, зламати, залякати, принизити не дасть нічого. Такий-от буде в нас герой – твердий і зібраний, у чомусь навіть героїчний, якщо дозволите тавтологію.
Але що, крім цього? Як нам побачити його опукліше? Хто він? Який?
На цих відкритих запитаннях ми з АД розпрощалися пізно ввечері посеред вокзального перону в Києві. Склавши докупи куртуазні здібності двох молодих чоловіків, ми успішно переконали так само двох, із вигляду трохи старших за нас, провідниць пустити мене до їхнього вагону без квитка. Як ви розумієте, квитки з Києва в західному напрямі на передріздвяний час були давно розкуплені. Коротше кажучи, до Фра я їхав на верхній полиці провідницького купе під нічні перешіптування добрих напарниць про те, що «ти давай пали в пічці як треба, шоб нам пасажира до раня гет не застудити».
Така-от поки що передісторія. Саму ж історію, може, вдасться викласти стисліше.
Подальші два дні я переважно шукав героя. Що за ознаку мав би він нести? Писати вірші? Співати? Єднатися з природою? Постійно втікати в уяву, сновидіння, галюцинації? Мої творчі муки й вагання попустили тільки 6 січня на Святвечір. Я відчув, що він уже йде до мене. Але я його ще не бачив.
Розв’язка настала на Різдво 7-го. Пополудні я прийшов до друкарні й запрігся у випускові справи. Вони просувались як завжди, тобто так собі, темп усіх процесів був радше середній, хоч усім хотілося здати чимшвидше до біса, себто до друку, всю ту дурню й розійтися по домівках ще нині. В одній із пауз (у брудному й майже безсніжному, а до того ж і зле освітленому місті вже запала вечірня півтемрява) я виглянув із вікна, що виходило на тодішню вулицю Чапаєва. Внизу розташовувалась автобусна зупинка, і на ній я побачив їх. Усю групу.
1989-й – рік масового прориву багатьох заборон. Серед них і заборони на появу в публічному просторі різдвяних вертепів із усією традиційною перебиранкою. Нарід сповнився на той час відвагою, достатньою, щоби ставити владу перед доконаним фактом, а вертепи ставали модними й повсюдними.
Один із таких вертепів я й запримітив на тій зупинці. Там були всі – Пастушки, Тріє Царі, Козак, Чорт, Ірод з Охоронцями, Мошко й Сурка, і всі, хто мав ще в ньому бути. Й коли над’їхав автобус, усі вони, всім вертепом, до нього якимось дивом запакувалися – разом із усіма причандалами, навіть Смерть із косою в той переповнений автобус якось пролізла. І тільки він не вмістився.
Ні, він дуже намагався, але позаяк заходив після всіх, останній, то автобусні двері защемили прекрасні білі дуги його крил. Автобус рушати з крилами не збирався, якийсь час постояв, тоді двері знову роззявилися, й Ангел зійшов назад на тротуар. Усі поїхали далі без нього, а він так і завмер на тій зупинці – зі своїми некомпактними завеликими крилами, зовсім сам у цьому світі й місті, де навколо стрімко темніло.
Я зрозумів, що от і побачив героя. І сказав собі: «Є».
Коли за якийсь час я вдруге підійшов до того вікна, його на зупинці вже не було. Дочекався ще одного автобуса? Побрів куди очі бачать?
Я вирішив, що він полетів.
(у колажі вгорі використано картину Юрка Коха «Тінь ангела»)
14.01.2022