Протестну акцію в Алмати розстрілювали російськомовні військові.

У придушенні протесту 6 січня на центральній площі в Алмати провідну роль могли зіграти армійські підрозділи, які, ймовірно, були перекинуті в Казахстан з Росії, пише «The Insider». Бійці підрозділів без розпізнавальних знаків, що розстрілювали присутніх на площі беззбройних протестантів, не знали казахської мови і стріляли на знищення без попередження.

Про це розповів в інтерв'ю «Сибирь.Реалии» (проєкт «Радио Свобода») один із негласних лідерів протестної акції на центральній площі Алмати, 64-річний політичний активіст і правозахисник Мейрхан Абдуманапов.

— Як і коли почалися протести для вас, в який момент ви опинилися на площі?

— На початок протестів в Алмати, тобто 4 січня, на площу я потрапити не зміг. В Казахстані у силовиків поширений такий «превентивний» метод – в день мітингу до всіх активістів приїжджає поліція і блокує їхні будинки.

Якщо активіст виходить на вулицю – його моментально затримують і відправляють у відділок. І там, не оформляючи жодних документів, тримають добу, поки демонстрація або акція не закінчиться. А опісля відпускають без складання протоколу. Неначе нічого не було.

Третього числа вранці до мого будинку під'їхало відразу чотири поліцейських машини. Поїхали вони тільки пізньої ночі, коли в Алмати вже почався кіпіш. Втім, я дізнався про те, що машин немає, тільки п'ятого, після того, як прокинувся і подивився у вікно.

– Ви живете не в самому місті?

— Так, я живу в фабричному селищі, розташованому десь за 40 з гаком кілометрів від Алмати. Як тільки я прочитав в інтернеті, що люди йдуть до площі Республіки, зразу спробував дістатися до міста. Але зробити це відразу мені не вдалося. Місто на той час вже виявилося закрите для в'їзду.

Всі односельці, які працюють в Алмати і вранці вирушили на роботу, через пару годин змушені були повернутися додому, бо їх просто розвернули. Втім, після обіду, вже після того, як влада відключила інтернет, дістатися до міста виявилося простіше. І я прорвався.

— Коли ж ви все-таки дісталися до площі Республіки, що ви побачили?

— Коли я дістався до площі, там було вже дуже багато людей, ціле море, а акімат міста, тобто адміністрація, горів. Я спитав: «Хто це зробив?» Мені відповіли – «невідомі люди». «Нам треба було, щоб акімат був цілий, щоб зробити там штаб, – кажуть. – Але якісь люди під виглядом демонстрантів підпалили». Причому у паліїв було все готово заздалегідь, в тому числі і паливо.

Потім зупинити натовп було неможливо. Пішли захоплення одне за одним. На площі, якщо дивитися на південь, з правого боку перед акіматом знаходиться офіс телебачення «Казахстан-1». Я почав радити використати його, але дуже скоро з'ясувалося, що і його теж розгромили: зайшли «молодчики», в ультимативній формі зажадали, щоб їх випустили в ефір, їм відмовили – і провокатори з битами і арматурою почали громити канал, розбивши все обладнання.

З півдня від площі є ще один комплекс: «КТК», комерційне телебачення, на нього теж вже встигли вчинити напад. «Бачиш дим? – кажуть. – "КТК" теж розбили, вкрали на мільйон обладнання і підпалили».

— Хто були ці "молодчики"?

— Ніхто не знає. На площі було стільки людей, що зрозуміти, хто саме чим зайнятий, було неможливо, активісти і знайомі трималися одне з одним, групами, але розпізнати, звідки прийшла та чи інша група, було неможливо.

Причому події розвивалися стихійно. Єдиної організації не було. У якийсь момент на площі, наприклад, не знайшлося жодного мікрофона або гучномовця, щоб уможливити виступ.

Народ до акімату, колишнього Будинку уряду, з'їжджався не просто з усієї Алмати, а й з сусідніх міст, кожен добирався самостійно. Кожна група була зайнята собою, ніхто нікого фактично не чув і не слухав. Навколо шум, гам, всі радіють.

— Захоплення будівель ви спостерігали самі?

— Ні. Але мені тут же розповіли, що чиновники і поліція з акімату втекли по підземних переходах, коли повсталі увірвалися туди, там навіть світло було вимкнене. Нікого. У будівлі залишилося лише кілька солдатів.

Ще п'ятого, коли люди йшли до площі від вулиці Момишули і Абая, група із 25–30 молодиків пішла громити вітрини і перевертати машини, поліцейські почали стріляти гумовими кулями, кидати світлошумові гранати. І надалі поліція поводилася з людьми досить жорстко.

Коли хлопці, що були в акіматі, здалися, декого з них побили – гарячі голови, розлючені, але більшість хлопців самі демонстранти встигли захистити, сказавши: «Не чіпайте їх, це наші хлопці, просто вони на службі».

Взагалі з розгромом телебачення, на мою думку, демонстрантів позбавили засобів зв'язку. Комусь дуже хотілося нас виставити варварами.

— Що відбувалося далі?

— Одночасно з цим по всьому місту зникла поліція. Вони просто розійшлися і замкнулися по домівках. Давши цим карт-бланш всяким пройдисвітам і криміналу.

Річ у тому, що, відключивши інтернет, влада паралізувала не тільки банківські сервіси, ЗМІ, а й звичайні міські служби. Без інтернету системи охорони і сигналізації у всіх магазинах просто відключилися – тоді ж мародери і кинулися громити вітрини і витягувати дорогу техніку. Демонстрантам це було не потрібно.

— Все, що надалі відбувалося на площі, ви спостерігали самі?

— Так. Я приїхав вже після всіх захоплень і залишався на площі до самого кінця. Ніч з п'ятого на шосте видалася тривожна. На місці залишилася десь десята частина. Решта розійшлися по домівках. Ми всі чекали штурму, тому побудували із загороджувальних щитків паркан. Але нічного штурму так і не сталося.

— Коли відбулося загострення?

— Приблизно о 9-й годині ранку 6 січня на площі з боку вулиці Фурманова – перейменованої на вулицю Нурсултана Назарбаєва – з'явилися військові вантажівки, машини і кілька бронетранспортерів з кулеметами нагорі. Звідти вийшли солдати з автоматами і по всьому периметру оточили площу.

Тоді вісім чоловік, найстарших за віком, в тім числі і я, від імені мітингувальників вийшли до них наперед з білим прапорцем і піднятими вгору руками, щоб провести переговори.

Коли ми перейшли загороджувальні щитки, якими вночі самі й оточили табір, в нас почали стріляти. Це були попереджувальні постріли. Але поруч зі мною великий чоловік, років за 50, тобто молодший за мене, раптом впав. Куля йому влучила в ліве стегно. Ми до того моменту вже відступили назад, у бік загороджень. Але я не зміг кинути пораненого і повернувся. Насилу я його підняв і доніс до загородження, звідти ми його вже відправили в лікарню.

Стрілянина припинилася. Ми продовжили махати руками, пропонувати переговори. Нас через гучномовець попередили по-казахськи, щоб ми не підходили. У результаті через хвилин 10 або 15 – видно, радилися – до нас вийшов офіцер. Дали знак, щоб ми підійшли до щитків.

Він назвав своє ім'я та прізвище, яке я тепер не можу згадати. Командир і нас семеро. Він сказав: «Так, я все знаю, хто були ті погромники, це не з ваших. Ви можете продовжувати демонстрацію, єдина умова: якщо випадково серед ваших виявляться озброєні молодики, то ви їх виведіть самі, щоб їх не було, тому що якщо, не дай бог, вони кого-небудь серед моїх солдатів поранять, ми відкриємо вогонь у відповідь – за наслідки я не відповідаю».

Ми повернулися в табір. З кількох тисяч людей зброя виявилася тільки у п'ятьох. Насильно роззброїти їх ми не могли – ану вони почнуть чинити опір, ми ж без зброї. Ми попросили їх піти, і вони пішли.

— Як події розвивалися потім?

— З дев'ятої ранку до пів сьомої вечора все було спокійно. Вдень у табір почали приходити повідомлення: «Розходьтеся. У місто прибуло підкріплення: російські війська і частини ОДКБ, білоруські, вірменські і ще якісь, вони будуть розганяти силою».

Тільки мені особисто зателефонували з такою порадою п'ять осіб. І кожен раз співрозмовник стверджував, що інформація «з достовірних джерел»: «Нині ввечері або вночі будуть стріляти на знищення».

Ми взяли інформацію до відома, але не повірили. Деякі активісти, зрештою, все ж пішли і повели людей, які прийшли з ними. Наприклад, старий опозиціонер Жасарал Куанишалін, якого ми збиралися спочатку призначити главою штабу (він брав участь у ранкових переговорах), або такий відомий активіст, як Жанболат Мамай. Він закликав піти. Здається, його за це потім побили.

— Скільки всього людей покинуло площу?

— Я не знаю. Їхні прихильники почали вмовляти навколишніх: «Тут будуть стріляти, йдіть». Але я відповів, що нікуди не піду, бо це зрада. Як стемніло, о 18:30 чи 18:40, на площі дійсно з'явилися бронетранспортери з кулеметами. Спочатку зі східного, потім із західного боку. Стріляти вони почали на знищення без попередження. Люди кинулися врозтіч, я побачив, що дехто впав.

Я сам бачив своїми очима сім осіб. Когось поранило в руку, когось в голову. З них двох ми змогли вивезти, поранених, а інших ні. Двоє дівчат зовсім молодих і один хлопець, вони вже не подавали ознак життя. Ще один літній, важкий, живий, я спробував його підняти, але не міг.

Поки я намагався витягнути цього останнього, кілька куль потрапили зовсім поруч, дивом не зачепивши, і мені довелося лишити його. О 19:01 – ось у мене на телефоні виклик – я дзвонив з площі в "швидку", щоб вони забрали поранених, яких ми не змогли вивести.

Під градом куль ми змушені були покинути площу. По дорозі я побачив легкову машину. Там двоє молодих хлопців, один за кермом, другий – поруч. Машина заведена, видно, вони намагалися на машині виїхати, але лобове і заднє скло розстріляні, а хлопці мертві вже, без ознак життя.

Далеко від площі ми не йшли, сховалися у дворах. А за дві години повернулися подивитися, чи забрала "швидка" поранених, про яких ми їм сказали. Їхні тіла були на місці, тобто "швидка" так і не приїхала. Скільки всього людей загинуло тільки на площі, ми не знаємо.

— Що було потім?

— Тут знову почали стріляти, і нам довелося знову відступити. Тепер уже остаточно. Трубку "швидка" повторно вже просто не підняла. Солдати були всі без розпізнавальних знаків, у чорній з ніг до голови формі. Якщо вранці до нас зверталися лише по-казахськи, і на тому боці були наші, казахи, то через гучномовець ми чули тільки російську мову.

— Солдати, які брали участь у розгоні, говорили російською?

— Так. Цього разу до нас солдати зверталися лише російською. І загрозливим тоном: «Звільніть площу, розстрілюватимемо». Ні слова по-казахськи. З чого ми зробили висновок, що це були російські війська. Як нас і попереджали вдень.

Вдруге ми вирішили покинути площу через вулицю Желтоксан, це із західного боку від площі, і спустилися до вулиці Абая, пішовши по ній знову ж таки в західному напрямку.

Всю дорогу ми чули грім пострілів. За спиною. Хто куди стріляв, ми не знали. На вулиці нікого не було, тільки машини зі скрученими номерами. Я так розумію, це ті, хто крав бензин із заправок і лазив по магазинах. Але ми намагалися не заїжджати на вулиці, де багато супермаркетів.

— В результаті ви покинули місто?

– Ні. Покинути місто я не зміг. Коли ми досить швидко опинилися на околиці, постріли стихли, ні мародерів, нікого на шляху особисто ми не зустріли. При в'їзді в мікрорайон Калкаман, на західній околиці, дорогу перекрили якісь молоді казахські хлопці. Вони стояли і не знали, чи їхати їм у центр, чи тут чекати; що це були за хлопці, я не знаю, але жодних «бородачів», ваххабітів серед них не було.

Вночі до свого селища потрапити мені не вдалося, транспорту не було, тож я пішов пішки до брата, який живе у місті. Весь ранок мені дзвонили знайомі, які шукали своїх родичів, що були на площі та перестали відповідати на телефони. Асета Абішова, Бекен Бейсалієв та інших.

Як мені розповіли, частина людей, які були на площі, сховалися в колишньому кафе та зуміли пересидіти там ніч. Вранці вони вийшли звідти з піднятими руками, але їх вже не розстрілювали. Дали піти з майдану.

— Де ви тепер?

— Тепер, щоб дістатися інтернету, я біля кордону з Киргизстаном. Я говорю з киргизької сім-карти. Дістався сюди на попутці, спіймав машину, на всьому шляху стоять військові патрулі, шмонають машини, шукають зброю, перевіряють документи.

Усі мітинги в Казахстані мають дозвільний характер, їх потрібно узгоджувати за п'ять днів, а в тому випадку, якщо влада його не погодила, учасникам загрожує за 488 статтею нашого кодексу 10–15 діб арешту. Або штраф. Ця стаття давно стала стандартним репресивним інструментом у руках влади.

Влада ніколи не дає дозволу і завжди розганяє. Ось і цього разу ще до початку основних подій владі вдалося «закрити» багатьох місцевих лідерів та популярних активістів, тож до початку алматинських подій багато хто з них уже опинився під адміністративним арештом.