Останнє засідання ОДКБ ознаменувало собою початок кінця цієї організації. Зрештою, а чи існувала вона реально, чи народилася вже мертвою 20 (30) років тому?
У середу, 23 листопада, у столиці Вірменії відбувся саміт Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Саме в Єревані наразі дислокується її найвищий орган – Рада колективної безпеки. І саме Єреван учинив гучний демарш в організації.
Коротко нагадаємо історію створення ОДКБ. Після розпаду СРСР пострадянські незалежні держави – Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан – підписали в Ташкенті 15 травня 1992 року договір про колективну безпеку (ДКБ). Його мета – уникати збройних конфліктів між собою та захищати одні одних від зовнішніх ворогів.
Наступного року до ДКБ долучилися Азербайджан, Грузія і Білорусь. Вступ Баку і Тбілісі не може не дивувати, адже саме тоді Азербайджан зазнав поважних поразок у боях з Вірменією за Нагірний Карабах. Грузія теж потерпала від фатальних невдач у війні за Абхазію. Причому причина цих обох поразок була одна й та ж: потужна підтримка Росією ворожої сторони. Причому не лише зброєю та логістикою, а й безпосередньою участю російських вояків у конфлікті. А зрозуміло, що саме Москва не просто відігравала провідну роль у ДКБ, а фактично вся організація створювалася під неї, під її, як ми вже знаємо, реваншистські інтенції.
Не дивно, що коли 1999 року обговорювалося продовження дії договору, Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовилися підписати відповідні протоколи і припинили участь в договорі.
Тих п’ятеро країни, що залишилися, на засіданні ДКБ, яке відбулося 14 травня 2002 року в Москві, ухвалили рішення про перетворення ДКБ на повноцінну міжнародну організацію — Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ). 2006 року до ОДКБ долучився Узбекистан. Це сталося на тлі погіршення відносин Узбекистану зі Заходом після подій в Андижані, тоді під час операції силовиків проти протестувальників загинули щонайменше 187 людей. Проте 2012 року Узбекистан призупинив своє членство в ОДКБ, й одекабістів знову стало п’ятеро. Так залишається і донині.
Що доброго за ці 20 (чи навіть 30 років) свого існування здійснила ця організація? Та нічогісінько. Москва хотіла створити з ОДКБ такий собі «Варшавський договір-2», який би міг протистояти НАТО, посилювати впливи Кремля у світі, підтримувати амбіції російського керівництва на світове лідерство. Утім виявилося, що організація не здатна дати собі раду навіть на власній території.
Яскравим доказом цього стало збройне протистоянні Вірменії й Азербайджану. Впродовж усієї гарячої фази війни за Нагірний Карабах восени 2020 року ОДКБ «курило в кутку» й 44 дні спостерігало, як Баку займається «шмаганням вірменських немовлят».
Ще кричущіша ситуація виникла з ОДКБ цьогоріч. У середині вересня спалахнув застарілий конфлікт уже між двома дійсними членами ОДКБ – Киргизстаном та Таджикистаном. Ці дві країни мають 984 км загального кордону, близько половини якого досі не демарковано. У бойових сутичках на кордоні, які тривали п'ять днів, загинули 62 громадяни Киргизстану і 59 громадян Таджикистану.
А що в цей час ОДКБ? Знову «курила». Хоча ні, Рада організації оприлюднила заклик мирно врегулювати протистояння і на цьому заспокоїлася.
Єдиний випадок за всю 20-літню (30-літню) історію організації, коли вона продемонструвала свою силу, – це казахстанський прецедент. У січні 2022 року Рада колективної безпеки ОДКБ вперше (і поки що востаннє) у своїй історії задіяла колективні миротворчі сили. Реагуючи на масові протести, які почалися після різкого підвищення цін на скраплений газ і переросли в протистояння протестувальників з правоохоронцями на вулицях казахстанських міст, президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв п’ятого січня звернувся до Ради ОДКБ по підтримку, щоб «надати допомогу у подоланні терористичної загрози». Фактично військовики країн-членів організації були використанні з поліційною метою, що аж ніяк не відповідає статуту й програмним цілям організації, яка мала б захищати своїх учасників від зовнішнього вторгнення.
Після цієї короткої ретроспективи повернімося до актуальної історії – тобто до саміту ОДКБ в Єревані. А точніше – до скандалу, який виник на цьому засіданні. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян відмовився підписувати декларацію за підсумками саміту, а також документ про спільні заходи щодо надання допомоги Вірменії. Свою відмову він пояснив відсутністю в ОДКБ чіткої політичної оцінки «аґресії», як він висловився, Азербайджану проти територіальної цілісності Вірменії.
Варто також зазначити, що сам саміт відбувався на тлі вуличних протестів у Єревані. Їхні учасники вимагали від влади вийти з ОДКБ. Вони вважають, що ця структура нефункціональна, вона не зробила жодних практичних кроків, коли Вірменія потребувала захисту під час загострень конфлікту з Азербайджаном.
Вірменія рік головувала в ОДКБ. І таким чином вона йде з головування, гучно гепнувши дверима.
Чи вийде Єреван з організації взагалі? Можливо. Бо який сенс витрачати зайвий час, кошти, організаційні ресурси на структуру, яка не приносить тобі жодної користі.
Це вчасно зрозуміли в Тбілісі, Баку і Ташкенті. Усвідомили, що ОДКБ створюється фактично Кремлем не для того, щоб захищати країн-учасниць від зовнішнього вторгнення чи щоб уникати прикордонних конфліктів. Головна її мета – допомагати Москві у протистоянні зі Заходом. А ще: оберігати від падіння дружні до Кремля режими, як це власне й було реалізовано в Казахстані в січні цього року.
Як стверджують експерти, головним тригером у розвалі ОДКБ стане поразка Росії у війні з Україною. Москва всіма силами намагалася затягнути країни-учасниці воювати проти українців, але отримала відкоша навіть від такого свого вірного васала, як Білорусь. Тож військова поразка й тиск Заходу, можна припустити, дуже швидко переконає учасників ОДКБ полишити цю нікому не потрібну структуру.
