«Вы, украинцы, ещё должны объяснить и доказать миру, зачем вы»
Оглядаючись на минулий рік чи й ті тридцять років Української Незалежності, що минули, хотів би разом з вами поміркувати про те, що з усіма нами як спільнотою – а відповідно, і з кожним з нас – діється.
І тут сам себе ловлю на тому, яку словесну формулу я абсолютно симптоматично вживаю для окреслення цього процесу – його я одразу ж окреслив як «те, що зі мною/нами діється» – тобто я одразу ж вдався до пасивної форми дієслова. Не «я дію», «ми діємо», а «зі мною/нами діється» (за яким, як покажу пізніше, ховається «зі мною/нами діють»). І ця форма дійсно визначає те, що відбувається з нами ось вже тридцять років поспіль – «з нами дійсно діється»… І ми, чи не кожен з нас, за цим тільки пасивно спостерігаємо.
Особливо це помітно в так званих «історичних ямах», «історичних заводях», у яку ми впали сьогодні. Суспільство вкотре втекло у розчарування, збайдужіння, заціпеніло. Йому майже байдуже до того, що «діється».
При цьому воно вдає, що все «нормально». Воно вдає, що «не розуміє», що те, що «діється» визначає не лише те, «що є», але й те, «що буде», ба більше – навіть те, «що з нами було» – «як німець … історію нашу нам розкаже». Бо «те, що діється» не може не визначати проєкції як минулого, так і майбутнього – таким чином «те, що діється» оправдує, вводить у правду саме себе. Не даремно ж путін зробив себе чи не найбільш обговорюваним нами «істориком» України…
І знову ж, коли я кажу «суспільство втекло у розчарування, збайдужіння, заціпеніло», то і це не зовсім точно. Точніше було б окреслити цей процес так – «суспільство ввели у стан втечі у розчарування, збайдужіння, заціпеніння». Хто ввів чи що ввело – то инша справа і не предмет цього різдвяного розмірковування. Звісно, є внутрішні і зовнішні як суспільні, так і політичні чинники, якими й користуються спритні маніпулятори. І саме ними, тими не залежними від політичних спекулянтів, наші внутрішні вади й стають надефективними знаряддями в руках все того ж путіна, і не лише одного путіна.... А тому суспільство раз за разом вкидують то у стимульовані і закономірні гіперочікування, то в гіперрозчарування. А все тому, що саме воно в очікуванні на «халяву» активно «підігрує» цим маніпуляторам.
Однак до чого призводить той стан анабіозу, який, маскуючись відстороненістю від своєї/нашої долі, видає себе за ледь не елітарний цинізм – «а мені/нам все одно». А призводить він до того, що особистість чи спільнота перестає бути творцем своєї долі. Вони просто пливуть по життю, такі собі ледь благородні бодлерівські flaneur’и. Хоча насправді їх просто ведуть, ведуть «нізвідки», бо вони відмовилися від свого минулого, у «нікуди», бо вони не сформували своєї мети. Тому й сьогодення наше, у тих турботах про хліб насушний, насправді зводиться до нікчемності – і у метафізичному сенсі нас просто немає… Нічого, опріч хліба насущного, нас не цікавить… Це і є формула нігілізму, в який нас загнали…
Маємо знати, що особистість чи спільнота, які відмовляються від активного формування своєї долі, перестають існувати у відповідності зі своєю, а не чиєюсь, правдою/сутністю – у випадку особистості, чи перестають бути «історичними» – у випадку спільноти. Що таке «справжнє, тобто відповідне своїй сутності/правді існування» особистості та «історичне» – з усвідомленим минулим, твореним наживо сьогоденням і спроєктованим майбутнім – буття спільноти хай кожен продумає сам для себе.
І у цій нашій нужденній і нікчемній ситуації якось навіть не випадає говорити про те, що вищою формою реалізації як особистості, так і спільноти мало б стати сягання висот метафізичних – тих, що понад нашими сьогоденними клопотами, тим хлібом насущним. Бо тільки це стремління до осягання мета-фізичних висот єдине і вводить у правду, о-правдує все це наше існування і як особистостей, і як спільноти. Якщо ми не стремітимо до нього, цього понадсвітового, то тоді навіщо існуємо – щоб щороку «заготовлювати», а потім з ледь не релігійним трепетом споживати ту метафізичну бульбу? Навіщо вдосконалювати себе, навіщо єднатися у спільноти, як не для того, щоб сягнути чогось вищого, що ще не є у світі, що ми окреслюємо то як майбутнє («бутнє», яке ми матимемо) чи метафізичне (те, що ще є «поза» світом, в якому ми живемо).
Але чи це про нас? Про кожного з нас індивідуально і про нас як українську спільноту? На жаль – ні. Ми борсаємося на межі свого існування і неіснування – і як спільнота, і як особистості.
Ті, хто постійно заганяють нас у безнадію і заціпеніння, зводять наше життя до виживання у його найпростіших формах – до все тієї ж сакраментальної картоплі. Ми не конструюємо новітніх ракет, як Ілон Маск (Elon Reeve Musk, 1971), не рятуємо планету від глобального потепління, не шукаємо універсальної вакцини від COVID-19, ба гірше, ми не читаємо своїх Сен-Жон Персів (Saint-John Perse, 1887–1975), втілених Творцем світу для нас у Олегові Лишезі (1949–2014)… Ми борсаємося…
Так маються справи. Однак чи вони повинні матися так? Не думаю. Бо це шлях до зникнення нас як спільноти і до заникання кожного з нас як особистості. В умираючій спільноті і особа реалізуватися не зможе…
Звісно, виглядало б смішним закликати вас/нас кожному стати Ніколою Теслою (Никола Тесла / Nikola Tesla, 1856–1943) чи Альбертом Швайцером (Albert Schweitzer, 1875–1965). Однак завдання взяти долю в свої руки, як на мене, є якнайактуальнішим нашим завданням. І це є не лише завданням для нас персонально і для нас як української спільноти, але й для людства у цілому. Бо більша частина його так само перебуває чи то у тумані, чи то у дурмані, не має ні мети, ні волі, щоб її осягати, а тому й не має долі…
Ми повинні опанувати своєю долею. Ми мусимо стати народом історичним, народом, який творить свою історію.
Але ж не так все похмуро, заперечите ви. І частково матиме рацію. Кілька проблисків історичності українського народу, звісно, було – це всі три наші революції часів Незалежності. Однак це тільки проблиски, спалахи. Долю треба «брати» у руки на стале. І не випускати з рук. Ми ж як народ значною мірою незрілий, дітвацький, раз за разом випускаємо стерно своєї долі з рук, являємо і собі, і світові крайню дитинність. Тому для того, щоб стати народом історичним, тобто відповідальним за свою долю, терміново потрібно стати народом зрілим – коні Хроноса не чекають на якийсь заблукалий у мряках український народ – таких народів було тисячі і тисячі… І ми нічим не є унікальними. І попри всю трипільську мегаломанію, зрілості ще не сягнули…
Вже не згадуючи того, що нам дуже і дуже далеко до того, щоб остаточно, тобто мета-фізично оправдати (звірити з правдою, привести до правди) своє існування як спільноти… Бо на запитання – а для чого має існувати українство як спільнота – посутньої, не дітвацької відповіді я не чую. Хіба що тому, що ми такі красиві та співочі… Може, комусь з нас цього і достатньо… Але чи достатньо світу, якому ми так і не пояснили, «навіщо ми»…
Що такого особливого ми несемо світові і самим собі, що маємо так пильнувати себе як спільноту? Якщо самі собі не дамо відповіді на це запитання, тобто вчинимо щось, що стане посутнім і для нас самих і для світу, то тоді мусимо погодитися з філософською тезою, що «никакой разницы нет» і просто перестати бути самими собою, не чіплятися за те українство… Розчинитися у московському чи англо-саксонському морі… Багато хто на своєму персональному рівні так і вчинив – дезертирував з українського проєкту… Ба, більше – дезертирували цілі реґіони – це теж гірка правда… Не обманюймося карнавальності поставлення істотного запитання «А какая разница?» – це запитання, здивуєтесь, дуже глибоке. Воно зачіпає найглибші сенси існування нас як особистостей, які ми бачимо в єдино можливому українському контексті, і нас як спільноти, яку ми теж бачимо як українську. І на це філософське запитання «А какая разница?» ми всі повинні відповісти. І це не жарт… Тому що ми такі красиві та співочі – не пройде… Ми повинні дати світу щось набагато посутніше – маємо задемонструвати буття собою...
Колись Борис Акунін, кинувши оком на мою домашню бібліотеку, яка між иншого складалася з відомих йому книжних серій – в його французькому домі стоять ті самі академічні видання, від 8-томного Шекспіра 1957 року до 5-томного Сервантеса 1961 року – майже бавлячись кинув мені фразу «вы, украинцы, ещё должны объяснить и доказать миру, зачем вы»… Сказано було зичливо… Бо й українського 6-томного Шекспіра 1980-х запримітив… За що я й долив йому нашої паленки…
19 грудня 2021, Львів
26.12.2021