ЛАУДАЦІЯ
на честь номінанта ордена «За інтелектуальну відвагу» Капітули журналу «Ї» Тараса Компаніченка
Спочатку була нота, яка випурхнула несподіваним звуком з уст того, хто захотів розповісти якусь важливу історію або захопливу пригоду так, щоб її краще запам'ятали. Уже потім з тих звуків складуться слова, які об'єднаються у мову, романи, поезії, лаудації. А спочатку був звук, і звук той став гармонією, а гармонія перетворилась на мелодію, а мелодія – на музику, а тоді музика стала душею людини, а душа – її правдою.
Про Тараса Компаніченка потрібно говорити під музику, бажано у протяжному ритмі українських дум. Його образ надається до такої фентезійної (або, якщо хочете, казкової) репрезентації. Ми можемо навіть уявити себе не у стилі black-tie та вечірніх платтях, а у грубому тканому одязі, розташованими півколом довкола кобзаря. І нам, тим, хто тут зібрався, легко це уявити, тому що для нас Україна – це не засіб, а спосіб. І вже зовсім елементарно: не форма, а сутність. Однією з таких сутностей України є музикант, композитор та співак Тарас Компаніченко.
Українська музика у колективній пам'яті людства та й самих українців прописана не класичними формами, як німецька чи італійська, не джазовими стандартами, як американська, а народною піснею. І нехай нашу пісню в інших країнах знають ще недостатньо добре і світ не розрізняє тонкої структури нашого мелосу, проте навіть сприйнята огрубіло своє належне місце у вічності вона уже зайняла. Переконаний, що якщо українці і дали щось вартісного світові, то це народна музика, і що дещо з неї точно заслуговує на визнання культурного надбанням людства. Можливо, це буде козацька музична лірика, яка є емоційним ядром української пісні і яка вслід за поезією Тараса Шевченка сформувала наш емоційний код.
Репертуар Тараса Компаніченка у самих назвах музичних творів звучить немов пригоршня призабутих скарбів, імена яких відвикли промовляти наші пересохлі від смакових спрощень уста: думи, канти, псалми, плачі, балади, романси, лицарські та богомільні пісні. Створені у пізньому середньовіччі пам'ятки духовної і світської музичної лірики частково дійшли до наших днів в усній традиції та дідівських піснях, і коли ця традиція засинає – а вона повільно, але неухильно засинає, – ми так само повільно втрачаємо відчуття глибини своїх коренів, нам стає достатньо легкої народної музики або ж сучасного етно-гламурного ф’южну, де би він не маскувався – у джазі, поп- чи навіть рок-музиці. Тарас не дає нам смертельно заснути. Кожним проєктом, кожною концертною з’явою він штурхає нас і змушує концентрувати вже відвиклу від автентичних звуків минулого увагу.
Тож не тільки козацька традиція бентежить творчу душу Тараса. У своєму репертуарі він сягає доби середньовіччя з його лицарською лірикою і простягає свою увагу до двадцятого, посіченого поразками, сторіччя, записуючи повстанські пісні доби УНР, і аж до нашого часу, створюю героїчні пісні про воїнів чергової українсько-російської війни, ніби обертаючи увесь часовий горизонт у вдячні синівські обійми, ніби беручи під покрову рук музиканта всю українську музику. Пише Тарас Компаніченко і власні твори, але майже завжди на слова поетів минулих епох, ніби намагаючись своєю музикою розпізнати внутрішній світ Дем’яна Наливайка, Йоаникія Галятовського, Івана Величковського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Степана Руданського, пробуючи дотягнутися до того часу, замкнути його у петлю безконечності і тим самим подолати лінійність його проминання. Коли ж він говорить власним словом і мелодією, то все одно повторює на сучасний лад головну сенсовну ідею давньої духовної музики, яка полягає у тому, що людина народилася згори і повинна відчувати відповідальність за цю землю.
Усі, хто доторкаються до старовинного українського співу, обов'язково трансформуються не тільки внутрішньо, але й зовнішньо. Їхні обриси ніби зависають між теперішнім та минулим в імпресіоністичній розмитості схожостей. Ми читаємо живе обличчя, а бачимо барокову ікону – і навпаки, входячи у старовинний храм, аж оглядаємося на живого, настільки образи зі стін зливаються з тим, хто щойно перехрестився при вході. Щось архетипічне є в образах українських кобзарів. Ніби сама пісня, тональність її репертуару стешують з облич зайве – або ж накладають додаткові риси, де необхідно. Якщо бути уважним, то кобзаря можна навіть впізнати і без інструменту. Таким легко впізнаваним кобзарем, з високою адгезією до чужої пам’яті, є реальний, а не концертний портрет Тараса Компаніченка. Та ви й самі можете зараз бачити невербальну мову рис його обличчя, які увібрали вібрації струн старосвітської бандури.
Незважаючи на широку славу «Хореї козацької», яку ми спостерігаємо протягом останніх років, незважаючи на проєкт «Ковчег», який став новітньою інтелектуальною альтернативою традиційним яскравим, але часто плосковимірним фольклорним проєктам, мені здається, що найголовніше було зроблено раніше: значно раніше, у вісімдесятих, ще у сутінках радянських нетрів, коли молодий киянин, виходець з родини депортованих козаків, вирішив зайнятися бандурою – марґіналізованим та хуторянським інструментом, як це здавалося російськомовному масиву радянських українців. Грати на бандурі у Києві в той час було майже так само дивно і відважно, як і навчатися в україномовній школі, в яку віддали сина освічені та патріотично налаштовані батьки-шестидесятники, в колі яких малий Тарас вперше почув слова «самостійна Україна», і які дружили з дисидентами і тією творчою інтелігенцією, яка тихо і відважно творила альтернативну українську культуру.
Гру Тараса Компаніченка чули студенти на граніті у 1990 році, тому що він не міг не бути разом з ними. Його спів задавав ритм Помаранчевому майдану і, звичайно, він дав десятки концертів під час Революції Гідності. «Усе моє життя проходить під акомпанемент революцій, повстань, бунтів», – говорив сам Тарас. Він переконаний республіканець і від молодих років демонстрував активну політичну позицію. Він, молодий музикант і патріот, рано зрозумів, що в недержавній Україні культуру не можна відділити від політики, що неможливо заховатися у чисте мистецтво для того, щоб уникнути ціннісних відповідей. Тому ще у 1988 році дев’ятнадцятирічний юнак очолює молодіжну філію Української Гельсінської спілки та знайомиться з ключовими фігурами нашого відродження: В'ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Євгеном Сверстюком, Миколою Матусевичем, Михайлом Горинем.
Разом з цим на початку 1990-х молодий Тарас починає робити свої перші бандури, водночас реконструйовуючи кобзу Остапа Вересая, старосвітську бандуру та колесну ліру.
Відтоді, навіть випереджаючи дорослішання інших націєтворчих процесів, Тарас Компаніченко витесував нашу музичну незалежність – можливо, навіть музичну унікальність. Бо у небагатьох націй старовинна музика до сих пір зберігає сакральний характер. А Тарас став одним із небагатьох посланців у часі, які теплими пригоршнями доносили не тільки кров, біль, сльози, але й сміх, силу, свободу – всі ті пристрасті, призначені людині Богом, які переживали наші предки.
Проте найбільшим фундаментальним проєктом Тараса Компаніченка стала «Хорея козацька». Її поява у 2005 році і дозрівання до сьогодення – це музичний п’єдестал під пам’ятник усім українцям, які творили і розвивали нашу духовність. Це лабораторія восьми музичних алхіміків, якщо розуміти цих музикантів як екзальтованих містиків, – або ж, якщо розуміти їх як прискіпливих дослідників, експериментальний цех з відтворення старовинних інструментів: старосвітської бандури, кобзи, лютні, вандерфогеля, віоли, фіделя, скрипки з бароковими смичками, дуди, флейти-траверс, сопілки, корнета та колісної ліри.
Нехай пізно, але українці таки мали своїх рапсодів. І якщо традиція середньовічних гуслярів чи лірників майже втрачена, то кобзарська – вижила. Її знищували майже з такою ж завзятістю, як і живих людей – носіїв національної пам’яті. Вона і зараз під загрозою забуття. Адже що не вдалося репресивній радянській системі, то продовжує модерна доба глобальних цінностей, яка не добачає культуральних меж у мікроструктурі опорних цінностей народів. Отже, Тарас Компаніченко захищав нашу кореневу пісню не лише від безпам’ятства пострадянського хаосу, але й тепер, коли національне стало модним трендом, продовжує повертати втрачене послідовно і з непохитною вірою, немов археолог на пагорбі Гіссарлик у пошуках чергової Трої, відкриваючи своєму залюбленому у національний орнамент народу нові коштовні окраси – глибокі шари української пісенної лірики: сліпецької, старцівської, дідівської. Але ця його праця – не наслідок застиглої музейної любові до української музики. Тарас рано усвідомив, що бандура в його руках «не просто музичний інструмент, а річ, через яку можна реалізовувати ідею європейськості української пісні, показати, що українці і в пізньому середньовіччі були носіями тотожних європейських ідей».
Можливо, саме за це до Тараса прийшло звання народного артиста, яким його нагородила держава у 2019 році. Але я впевнений, що він смиренно прийняв цю найвищу відзнаку, тому що для нього, як і для нас, ця перемога – успіх не лише однієї людини, але усіх тих, хто на його довгому творчому шляху вірив та підтримував музиканта, хто вірив і здобував ту Україну, яка сама керуватиме власною долею, хто не сумнівався, що «мова – це маркер українськості, а пісня – душа, через яку мова має здатність об’єднувати», й усіх, хто продовжує співати разом українську пісню, тому що «співання разом – це унікальна духовна практика, яка створює таке потрібне нам сьогодні відчуття плеча ідейно близької людини».
Саме за це ми Вам дякуємо, Тарасе!
Лаудацію відчитано 18 грудня 2021 року при врученні Тарасові Компаніченку ордена «За інтелектуальну відвагу» Капітули незалежного культурологічного часопису «Ї» – «за відновлення сенсів, звуків та образів»
Знимка Габора Сарваша
20.12.2021