…і сповніть етер…

Є назви, сенс яких ніби вже визначило їхнє звучання. Серед них і ця, карельська, – Сандармох.

 

 

Щось лихе, гіпнотичне, зловісне.

 

Року 1931-го Валеріян Поліщук цього слова знати не міг. І навіть у листопаді 37-го він міг не знати, що так називається місце, в якому його за мить не стане. І капітан держбезпеки Матвєєв, який, кажуть, розстріляв його власноруч, – навіть він міг не знати, що  оцю лісову глуш, в якій він третю добу поспіль кладе трупом десятки й сотні ворогів народу, колись назовуть урочищем Сандармох.

 

Як же тоді в Поліщуковому радіозвіті зі Станиславова шістьма роками раніше змогла народитися фраза: «Хай живе майбутнє, що воно замінить Штренґа Влодарським, а чорний квадрат Сандармохом!»?

 

Валеріян Поліщук так само не міг знати, що Генрик Штренґ, один із лідерів львівсько-краківського мистецького об’єднання «artes», певного дня справді стане Мареком Влодарським. От лиш для цього мусить настати рік 1942-й, а Штренґові-Влодарському – вдатися втеча з Янівського концтабору. Надалі він житиме під новими іменем та прізвищем і навіть перепідпише ними свої давніші роботи.

 

Але що там окремі фрази! Приголомшує сам факт потрапляння офіційного, хоч і безпартійного, письменника з радянської України на станиславівську виставку 1931 року. В Польщі саме на повну грала біцепсами авторитарно-поліційна санація. Гість із червоного Харкова аж ніяк не міг побачити там «політичну перемогу польського бльоку лівих партій», що нібито «поклала кінець мілітарній диктатурі банкірів, поміщиків і ксьондзів». Який там кінець – усе майже навпаки!

 

Я пишу «майже», бо повноцінної диктатури все-таки не склалось, і група «artes» (Яніш, подружжя Сельських, Левицький, Ган, Осостович, Кшивоблоцький, Гординський, той же Штренґ та інші) – попри свою аванґардову, паризького штибу лівизну – все-таки мала змогу виставлятися публічно. З великими скандалами, звісно. Але виставлялась – у Львові й Тернополі теж.

 

Однак привезти до Станиславова енну кількість робіт з радянської України, зокрема «націонал-комуністичних» Бойчуків, а з ними Петрицького, Єрмилова й Косарєва – це вже справді зі сфери неможливого. Так, у Варшаві справді відбулася виставка Малевича, але ще за відносно вільніших часів – року 1927-го. До того ж і всіма наголошуване польське походження пана Казимира не могло не подіяти. Варшава приймала Малевича з такою душевністю, що той наповажно почав обдумувати перспективу переїзду і зміни громадянства. Трагедія в тому, що від обдумування він так і не перейшов до дій. Мине кілька років – і чекісти візьмуться за нього з особливою катівською насолодою. Майбутнє, згідно з Поліщуком, замінить чорний квадрат дірою неіснування.  

 

Хоч там як, але варто погодитись: поява кількох робіт Малевича на станиславівській виставці до якоїсь міри ще можлива. Всіх же інших – Богомазова, подружжя Бойчуків, Єрмилова, Косарєва, Петрицького – категорично ні. 

 

Але N, весь охоплений ревізіоністським синдромом, таку категоричну неможливість іґнорує. Він бачить ту виставку, він бачить їхні роботи на ній! Ба більше – він чує радіорепортаж Валеріяна Поліщука! Приймач N налаштований на власну, дуже особливу хвилю, а промовлене в етері року 1931-го, виявляється, все ще лунає і в пізніших часах. Принаймні до середини 1970-х, коли N уперше під’єднується до т. зв. «антени часу».

 

І тут пора нарешті спитати: чому саме він, Валеріян Поліщук, друг Тичини і Хвильового, винахідник «конструктивного динамізму» і «спіралізму»? Чому саме він вирушає до Станиславова на виставку?

 

Пояснень є декілька.

 

По-перше, його ім’я справді миготіло в паперах Всеукраїнської радіоуправи поруч із позначкою «вільний кореспондент». У «Літературному Ярмарку» він писав про себе, що буває «настирливим, ніби стиснений газ». Його було наділено впізнаваним радіоголосом, який, щоправда, не зберігся в жодному запису. Але це не завадило N розчути його з небуття.

 

По-друге, Поліщук був лідером невеличкого, проте голосного літературно-мистецького угруповання «Аванґард». Він активно, щоб не сказати войовниче, просував ідею технічної революції в мистецтві, на чолі якого ставив кіно і радіо. Маніфестував у часописі з тією ж назвою «Аванґард»: «Музика є третім велетенським мистецтвом нашого часу, що виросло у зв’язку з ростом радіотехніки. Впливаючи через радіо на мільйони, вона повинна витягнути їх зі звукової обмежености. Композитори, сповніть етер звуками, не менш різноманітними і прекрасними, ніж звуки не організованого музикою життя. Ускладніть ритми і напишіть та ударте в нові інструменти аж за межі джазу й терменвоксу!» 

 

По-третє, Поліщук любив Захід і радо мандрував у той бік. Капітан держбезпеки Матвєєв у Соловецькому лагері ще не раз пригадає йому всі ті еротичні пригоди (Німеччина, Норвегія), всі ті «пружаві і м’ягкі вміру ноги, що не випинають м’язів з під виточеної круглости, захованої в панчохи», всю скандинавську «малину в сметані». Капітан з особливо мстивою втіхою власноруч продірявить йому череп посеред карельського лісу – вже хоча б за те, що сам ніколи в житті не зазнав ні таких мандрівок, ні пригод.

 

Ще того ж року радянська влада відзначить титанічну – 1111 мерців протягом чотирьох діб! – розстрільну працю капітана Матвєєва цінним подарунком у вигляді радіоли з набором грамплатівок до неї. Ця деталь була б несуттєвою, якби в ній не радіола.

 

Але знову до Поліщука, бо є й по-четверте: він вірив у те, що «Революція – мати робітників і художників», а також прокладав у мріях «вісь антифашистського аванґарду Харків – Варшава – Берлін – Париж».

 

Ну і, здається, по-п’яте: нав’язливе бажання зазнайомитися з письменницею Деборою Фоґель, про вплив якої на той-таки «artes» і передусім – на того-таки Штренґа (згодом Влодарського) Поліщукові стало відомо ще в Харкові. Закордонне відрядження до неї?  Чого ще міг бажати «настирливий, ніби стиснений газ» поет?

 

Як бачимо, підстав, аби означити «спеціяльним кореспондентом» саме Поліщука, в N було достатньо. Це його радіоголос, попри деяке спотворення та завади на лінії, N упізнав і видобув із лабет небуття. Свій репортаж про «неможливу виставку» Валеріян Поліщук передав до харківської студії з телефонного апарату в готелі «Варшава» (нині «Дністер»), де, цілком імовірно, й замешкав.

 

У мить, коли капітан держбезпеки Матвєєв уже наготується стріляти, Валеріян Поліщук вигукне ті самі слова, на яких шість років тому обірвався його радіозвіт: «Смерть усім нам у підвалах, катівнях, застінках! Смерть усім нам – шпигам і їхнім аґентам!.. Смерть усім, кого роз’їдають темнóти – чорні плями живуть всередині нас…»

 

Бідолашний N до кінця днів малюватиме чорні плями всередині людських істот – чи то щоби звільнитися, чи, може, застерегти.

 

 

Проєкт Микити Кадана за участі Юрія Андруховича «Ревізіоністський синдром» буде експонуватися в Івано-Франківському краєзнавчому музеї (Ратуша) до 29 грудня.

 

17.12.2021