Історія про кожного з нас

У чернівецькому видавництві «Наші книги» вийшла друком документальна сага «Вернон Кресс. Життя під прикриттям», заснована на численних історичних джерелах, значну частину яких уперше введено в культурний обіг. Автором документального роману є чернівецький журналіст, історик Юрій Чорней.

За визначенням автора, це документальна сага, покликана заперечити безликість історії. Інтелектуальний трилер, дійовими особами якого є колишній чернівчанин, уродженець австрійського Інсбрука Петер Демант (1918-2006), події та люди епохи, в яку йому судилося жити. Історико-біографічний нонфікшн поєднує ретельне документальне розслідування життєвих таємниць героя, якнайтісніше вписаних у контекст епохи, і життєпис однієї людини, несподівано стає біографією міста, країни, цілого покоління. (Не)вигадане життя під прикриттям Вернона Кресса – це історія буремного і трагічного ХХ століття в подіях одного людського життя, той людський вимір минулого, яким часто невиправдано нехтують.

Нині на Zbrucі короткий (хоч як для кого) спойлер від самого Юрія Чорнея.

Юрій ЧОРНЕЙ,

журналіст, літератор, історик. Автор документального роману "Вернон Кресс. Життя під прикриттям"

Історія Петера Деманта, життя якого тісно пов’язане з Україною від років дитинства у Чернівцях до депортації з міста загалом типова для багатьох мешканців Західної України, долі яких відкоригувало ХХ століття. Незбагненним чином у ній поєдналися такі сторінки минулого, як сталінські репресії, ГУЛАГ, так і Голокост.

Подібні до Деманта чернівчани, згідно з твердженням іншого відомого мешканця міста Ґеорґа Дроздовського, були носіями того «поміж простором і часом, що продовжує жити як спомин, допоки хтось його береже як свою дорогу реліквію». Сучасники, знайомі з Петером Демантом – творцем документальних романів «Зекамерон ХХ», «Перше життя», збірки спогадів «Мимохідь» (свої твори «старий австрієць» підписував псевдонімом Вернон Кресс), добре відчували цю його особливість. Можливо, тому запевняли: їхній автор належить до іншої, далекої доби і тільки дивом потрапив у наші дні.

Чернівці, в яких Європа починалася і закінчувалася

На цей світ Петер Демант прийшов 2 серпня 1918 року в одній із найстаріших імперій світу, коли самій Австро-Угорщині залишалося існувати лічені місяці. «Невигадану повість» про своє «перше життя» письменник розпочинає словами: «Коли я народився, на Заході ще вирувала Перша світова війна, а в Росії уже прийшли до влади більшовики».

Останній рік Першої світової батьки майбутнього хроніста ХХ століття (дивна сімейна пара – затятий габсбурзький патріот і водночас русофіл Зиґмунд Демант та англоманка Паула Швайцер, вправна тенісистка, наїзниця віденської школи верхової їзди, якій відомі австрійські письменники присвячували свої твори) зустріла на лінії фронту. Готуючись до появи дитини, Деманти перетнули Альпи, переїхавши з прифронтового Штерцинґа до Інсбрука, де хлопчик побачив світ і був охрещений Петером.

Паула Швайцер у намисті, подарованому їй поетом Петером Альтенберґом. Фото з книги Heinz Lunzer, Victoria Lunzer-Talos. Peter Altenberg. Extracte des Lebens. Einem Schriftsteller auf der Spur. – Residenz Verlag, Salzburg 2003.

Перед одруженням Паула Швайцер належала до відомого літературного салону, була знайома з важливими учасниками тодішнього культурного життя Австро-Угорщини, яке визначали Карл Краус, Густав Малер, Артур Шніцлер, Густав Клімт, Адольф Лоос. Близьким другом молодої жінки став поет, майстер малих форм Петер Альтенберґ.

«Поет і жінка є крайніми протилежними космосами, найбільшими життєвими суперечностями», – записала до свого щоденника Ольга Кобилянська, читаючи у Чернівцях тексти Альтенберґа, якого сучасники називали «найбогемнішим із богеми», «віденським Діогеном», живою пам’яткою літературного Відня. «Нотатки літератки» з Буковини датують лютим-квітнем 1917 року. Зв’язок між Паулою і поетом Альтенберґом, якого номінували на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури, сягнув тоді піку.

Сторінка щоденника Ольги Кобилянської зі згадкою про Петера Альтенберґа. «Нотатки літератки» з Буковини датують лютим-квітнем 1917 року. Чернівецький літературно-меморіальний музей О. Кобилянської.

Зиґмунд Демант, старший за майбутню дружину Паулу, теж був не чужим у світі віденської богеми. Серед героїв найтитулованішого Ротового роману «Марш Радецького» зустрічаємо полкового лікаря Макса Деманта. Згідно з деякими джерелами, прототипом персонажа був Петерів батько – Зиґмунд Демант.

Восени 1918 року стало зрозуміло: війні не довго тривати. «Впала не тільки імперія: загинув світ. Здавалося, ніби з кінцем цісарсько-королівської Австро-Угорщини згасло світло, яке досі золотило наші дні, – передавав сприйняття тих подій Реццорі. – Все це зачепило не тільки нас. Почалася нова світова епоха».

Не знайшовши застосування своїм знанням та досвіду у повоєнній Австрії, офіцер Зиґмунд Демант із трьома зірочками на стоячому комірці мундира переїхав з родиною до Румунії, яка 1918 року отримала частину спадщини Габсбурґів (зокрема Буковину).

Після переїзду родини Демантів до Чернівців нові земляки часто були «приємно здивовані», зустрівши «саму Паулу Швайцер» у цій глушині. Адже так багато чули про неї від віденських літераторів, які високо цінували її художній смак. Новини з віденських літературних салонів у Чернівцях обговорювали постійно. Зацікавленість чернівчан австрійською публіцистикою засвідчує Роза Ауслендер: «Карл Краус мав у Чернівцях велике коло захоплених шанувальників: їх можна було зустріти зі "Смолоскипом" у руці на вулицях, у парках, у лісі або на березі Прута», – розповіла Ауслендер у «Спогадах про одне місто». Не дивно, що після виходу чергового номера Чернівці буквально «червоніли» обкладинками часопису.

Після 1928 року, коли сукні знову стали довгими, жінкам не рекомендувалося скакати в сідлі чи грати в теніс. Проте «чортова австрійка», як називали фрау Демант чернівецькі обивателі, не мислила життя без цих занять. Так само, як і без плавання, альпінізму чи катання на лижах. Довго по тому, як господиня дому дозволила собі без панчіх не просто вийти у місто – ледь не першою в Чернівцях, а й вирушити так на тенісні корти, її вчинок обговорювався як неморальний.

«Гер майор» теж був колоритною постаттю у Чернівцях, не без претензій на зовнішній ефект, театральність та буфонаду (що, поміж іншими рисами, передалося й Петеру – відомому сину пана майора). У місті було чимало колишніх австрійських офіцерів, проте Зиґмунд виділявся вже тим, що його згадав Йозеф Рот у «Марші Радецького». На згадку про роки, проведені у російському полоні, «гер майор» навіть кота назвав екзотичним для австрійців ім’ям Васька. А чай розпивав з самовара – чи не єдиного на всі Чернівці – з цукром «у прикуску». Компанію йому зазвичай складав чернівецький товариш, який теж побував у російському полоні. Щоправда, свою улюблену пісню «Червоний сарафан» Зиґмунд Демант слухав німецькою: «Näh nicht, liebes Mütterlein, am roten Sarafan».

Зиґмунд Демант у румунській військовій формі з сином Петером. 1921 р. Оприлюднено на сторінці російської Вікіпедії в статті про письменника.

Видається, що саме в Чернівцях, де у 20-30-х роках минулого століття ще зберігалися дух і культура старої Австро-Угорщини, батьки майбутнього письменника комфортніше почувалися. Принаймні, віденка Паула Демант, яка попервах не розмовляла румунською. «Бо після настання темного дня і його темнющої години Буковина ще довго не переставала бути Австрією», – як образно висловився Ґеорґ Дроздовський.

Історичний анекдот про те, як гонорові чернівецькі посли на початку ХХ століття просили цісаря Франца Йосифа змінити закінчення у назві Czernowitz, оприлюднив історик Сергій Осачук. Хіба можна серйозно сприймати місто, назва якого перекладається ледь не буквально «чорний жарт» – журилися депутати міської ради. (Німецькою «Witz» означає жарт, слов’янське ж «Czerno» іноземці часто розуміли як «Schwarz»). Ось і надумали батьки міста: несерйозне закінчення Witz передати Тернополю, натомість собі випросити у цісаря античне Polis. Занедбаному галицькому містечку, мовляв, байдуже, як називатися, хоч би й Ternowitz, зате як шляхетно зазвучала би назва Czernopolis.

Площа Васіле Александрі (колишня Єлизавети, нинішня Театральна) і приміщення «Театру Націонал» у Чернівцях. Міжвоєнний період. Фото з відкритих джерел.

Перший тролейбус на території Західної України з’явився не у Львові, а в Чернівцях. Пробна поїздка відбулася у січні 1939 року. Фото з відкритих джерел.

Німців, за даними перепису 1919 року, на Буковині проживало майже 70 тисяч. З них у Чернівцях – 16 відсотків. Це саме про таких буковинців, як Зиґмунд Демант, Ґеорґ Дроздовський колись написав, що змушені співати румунський монархічний гімн «Traiasca Regele» («Слава королю»), вони насправді мали на увазі «Gott erhalte» («Боже, бережи»). «Ми говорили Фердинанд, Кароль і Міхай, а мали на увазі Франца-Йосифа», – наполягав «старий австрієць» Дроздовський.

Будинок номер 19 (перший праворуч) на вулиці Янку Флондора, де жили Деманти. Фото з особистої колекції Едварда Туркевича.

У Німецькому домі розміщувалися впливові німецькі товариства краю. Фото з особистої колекції Едварда Туркевича.

Виглядало на те, що саме у мультикультурній столиці Буковини, де пліч-о-пліч мирно співіснували щонайменше шість національностей, сім’я нарешті знайде свій тихий осідок. «За кілька миль від "кордону Європи" австрійці вибудували зразковий форпост, позаяк реклама необхідна також і державі… На дальніх кордонах Австро-Угорщина була не проти створити собі репутацію прогресивної (бодай у порівнянні з Туреччиною) держави», – пояснить пізніше феномен Чернівців Петер Демант (Вернон Кресс) – автор спогадів «Перше життя» про міжвоєнні Чернівці.

За майже півтора століття австрійського урядування на Буковині тут народилися, жили і померли кілька поколінь. Місцевий люд вільно розмовляв національними мовами, але об’єднала усіх державна німецька й висока віденська культура. І все це на сході, за зеленими карпатськими горами – природною перешкодою в Центральній Європі. «Росія і Балкани (Румунія, Греція, Болгарія) належали до Європи лише як географічні назви», тож закінчувалася і починалася вона саме в Чернівцях, де імперія «не дозволяла собі принизитись дерев’яною забудовою», – свідчив Вернон Кресс.

У бурхливі двадцяті місто налічувало майже сто п’ятдесят тисяч мешканців. У якому кожен, згідно з влучним спостереженням Реццорі, кожного певною мірою знав. (Перепис 1930 року зафіксував у Чернівцях 112 427 мешканців. Для порівняння: на початку ХХ століття – у переддень Першої світової війни – у Відні мешкало від мільйона семисот тисяч до двох мільйонів людей).

У дні дитинства Петер зустрічав на вулицях Чернівців старих, ще цісарсько-королівських чиновників, які спеціально відрощували характерні пишні бакенбарди та з’єднані з ними вуса, щоби бути схожими на кумира своєї молодості старого імператора Франца-Йосифа. «Один з таких стариків, з якими випала нагода поспілкуватися, навіть пам’ятав "сорок восьмий рік" – час революції майже в усій Європі».

Завдяки високим жорстко накрохмаленим комірцям із загнутими кінцями, ці колишні статські, санітарні чи комерційні радники навіть у старості зберігали горду поставу й ходили, задерши догори голову. Край цієї частини гардероба в прямому сенсі душив свого власника, щойно той намагався опустити голову. Недарма молодше покоління городян називало такий комірець «батьковбивцею».

Німецький ліцей №2 ім. Куза Воде (згодом гімназія) для хлопців, де вчився Петер, був прописаний за однією адресою з гімназією «Великого Воєводи Міхая» на вулиці Macedoniei, 8. Вдячний учень завжди виділяв вчителя німецької літератури Франца Ланґа серед решти своїх наставників. Незадовго до розпаду Австро-Угорщини родина Ланґів переїхала до Чернівців, де батько очолив німецьку гімназію. Сім’я не була заможною.

«Вчили нас по-старому: строго й сумлінно», – згадував Петер. Крім класичної, учнів навчали також рідної німецької і румунської літератури. Гостюючи на початку 90-х років ХХ століття у США, Демант неабияк здивував декана німецького факультету одного з місцевих університетів. В австрійському клубі м. Тусон (Арізона) він, за власним зізнанням, «трусонув старовиною» і «напевно, вперше після четвертого класу гімназії (1932 рік) процитував відомі магічні заклинання з Мерзебурга – першу відому з часів язичництва літературну пам’ятку старонімецькою мовою».

Натомість процитувати Пушкіна за іншої нагоди не зміг. Зробити це його попросив лікар, який на радянській каторзі перевіряв психічний стан в’язня. І не тому, що не хотів: «Один! Два! Один! Два! Один і ваш палець… Ні, Пушкіна я напам’ять не знаю, у гімназії його не проходили, а з наших і англійців – будь ласка…»

Те, що улюблений, за спогадами Кресса, учитель Ланґ виявився ідеологом німецького національного руху –неймовірно цікава деталь. (Автором книжки: Buchenland Hundertfünfzig Jahre Deutschtum in der Bukowina Statement of Responsibility: herausgegeben von Franz Lang Authors: Lang, Franz (Added Author)). Врешті, зважаючи, що син цього самого учителя Ланґа з Чернівців став асом люфтваффе, інакше й не могло бути.

Син чернівецького гімназійного професора Ланґа Фрідріх, старший за Деманта на три роки, згодом прославився як «один з найрезультативніших льотчиків німецької штурмової авіації», – пише історик Ігор Піддубний. Свої випускні іспити Фрідріх склав 1932-го, на чотири роки раніше за Деманта – і вже незабаром проходив льотну підготовку в Бреслау. Упродовж Другої світової льотчик з Чернівців здійснив 1008 бойових вильотів, був відзначений Залізними хрестами 2-го та 1-го класів, Лицарським хрестом та іншими нагородами. Після війни майор Ланґ у 1950 році переїхав до Бремена, де жили його батьки. Разом з іншими німецькими переселенцями вони залишили Чернівці восени 1940 року.

Набуті знання та вроджене відчуття художнього слова дозволили майбутньому Вернону Крессу отримати у п’ятому класі відзнаку за найкращий твір німецькою мовою з-поміж написаних учнями зі всієї Румунії. Недаремно викладач німецької літератури доктор Ланґ відгукувався про здібного учня як про «окрасу нашої німецької гімназії». У нагороду за свою вправність чернівецький ліцеїст Петер Демант одержав книжку з автографом посла Німеччини у Румунії графа фон дер Шуленбурґа. (Того самого, який потім був послом у Москві, коли почалася радянсько-німецька війна, і якого стратили 1944 року після невдалого замаху на Гітлера).

Чагарники напівдикого саду незабаром перетворилися на місце для ігор в індіанців. Петер Демант (перший ліворуч). ДАЧО. Фонд №Р-2945.

У дитинстві хлопець не розумів, що таке захворіти. Загалом, культ здорового способу життя – загальноєвропейська тенденція 20-30-х років. «Ця епоха могла би називатися епохою "Wandervögel"», – твердить Чеслав Мілош у «Родинній Європі». Свої юні літа польський поет-нобеліант, старший від Петера Деманта на сім років, прожив у протилежному кутку Східної Європи. Але в такому ж екзотичному, як і Чернівці, місті Вільно.

Згадана молодіжна організація «Перелітні птахи», філія якої була і в міжвоєнних Чернівцях, пропагувала серед своїх членів не лише культ здоров’я і сили, а й повернення до природи та минулого. Розплідником націоналізму найнижчого штибу була гімназія. Театралізовані дійства за мотивами давніх німецьких легенд демонстрували вже не тільки у закритих залах Німецького дому, а просто на чернівецьких вулицях. Німецька молодь багатонаціонального міста не гребувала з’являтись на людях в уніформі зі свастикою.

Проте участі у спільних походах, маршах, розмахуванні німецьким чорно-біло-червоним прапором Петер не брав. Через таку самостійність у поглядах однокласники спочатку остерігались його. Проте швидко визнали за ним право на власну позицію й особливий статус у класі. Головно, через нагороди і становище батька.

Деякий час Петер Демант і майбутній Пауль Целан ходили коридорами однієї школи. Гімназію «Великого Воєводи Міхая», яка славилася ліберальним ставленням до школярів-євреїв, Пауль Анчель відвідував від 1935 до 1938 року. Петер Демант тоді саме закінчував німецьку «Гімназію для хлопців імені Куза Воде», яка ділила приміщення з гімназію «Великого Воєводи Міхая» на вулиці Macedoniei, 8. Пауль і Петер не тільки навчалися поряд, а й цілком могли перетинатися на перервах. Звісно, якщо випускник звертав увагу на якогось молодшого гімназиста.

Значення унікальних свідчень Вернона Кресса про тодішню чернівецьку атмосферу, в якій формувався талант майбутнього автора «Фуги смерті», вповні оцінила Барбара Відеманн. Німецька дослідниця, упорядниця творів і авторка книг про Целана щедро користалася консультаціями Петера Деманта.

Петер Демант (перший ліворуч) з друзями десь у Чернівцях. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Після румунізації чернівецького університету в країні не залишилося жодного німецькомовного вищого навчального закладу. Німецькомовна молодь Чернівців, яка воліла продовжити навчання рідною мовою, шукала собі місця за межами Румунії. Опановувати обраний батьками фах юний чернівчанин вирушив восени 1936 року до німецько-чеського технічного інституту у Брно.

1938 року Демант поміняє Брно на Ахен. Втративши внаслідок Мюнхенської змови європейських держав з Гітлером Судети, чехи, зрозуміло, у відповідь зовсім не запалали симпатією до німців. Атмосферу передвоєнної Праги відтворив чеський письменник Богуміл Грабал. Очевидно, що ставлення до німецькомовних студентів, які в середині 1938 року ще залишалися в Чехословаччині, було не набагато кращим. Від’їзд Петера Деманта із Брно був неминучим.

В Ахені Петер Демант ближче пізнав природу нацизму. Наслідки подій так званої «Кришталевої ночі» – організованого державою погрому – чернівчанин побачив наступного ранку. В усій Німеччині тоді горіли синагоги, будинки євреїв, магазини… Багато років по тому, коли австрійський журналіст Олександр Ґрасмук (Grasmuck) із Ґраца розпитуватиме вже 86-річного письменника про події «Кришталевої ночі», саме лише припущення, що той міг бути членом НСДАП, неабияк обурить старого. «Хочете знати, як виглядає людина, обличчя якої розбили об дзеркало, а потім з помешкання на другому поверсі – крізь зачинене вікно – викинули вниз головою на бруківку? А я, на жаль, і не таке бачив», – засвідчив через пів століття Вернон Кресс.

Навесні 1939 року йому залишалося вчитися один семестр. Під час проходження обов’язкової військової служби у румунській армії молодого офіцера викликав полковник і запропонував негайно вирушити до Бухареста у розпорядження генерального штабу, де його призначили перекладачем англійського радіо. Перекладати з англійської, а не рідної німецької, доручили свідомо: щоб не підігравав, бува, одноплемінникам.

Цей чарівний світ минулого зник, щойно пролунав перший постріл Другої світової війни, а потім перший радянський танк заїхав на центральну площу столиці Буковини. «Час між двома світовими війнами безпощадно стер багату культурну традицію Австро-Угорщини, яка знайшла прихисток на Буковині. Залишились – у жалюгідному стані – тільки старі будинки», – був переконаний Демант.

Досі достеменно невідомо, чому після 28 червня 1940 року цей австрієць із румунським паспортом у кишені залишився з радянського боку кордону. На те, щоб владнати службові справи в Бухаресті і примчати до Чернівців, у «перекладача радіобюро генерального штабу» було лише кілька днів. Австрійський науковець Курт Шарр, земляк і добрий приятель письменника, припускає: те, що його рідне «містечко на пагорбах» має стати частиною Радянського Союзу, перекладач генерального штабу міг довідатися з повідомлень закордонного радіо. Якщо Петер Демант був розвідником, у чому його згодом підозрювали, то став ним саме тоді.

Петер Демант. 1939 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Повернувшись з Бухареста до Чернівців, молодий чоловік влаштувався лаборантом до щойно створеного радянською владою Чернівецького обласного краєзнавчого музею. У цей час радянська влада не лише не перешкоджала переселенню буковинських німців до Райху, але й усіляко його заохочувала. Проте можливістю виїзду Петер Демант не скористався. Якщо на робоче місце він діставався не манівцями, то щонайменше двічі на день проходив повз приміщення готелю «Пансіон-Сіті» (нині міська стоматологічна поліклініка на вул. Університетській, 34). Саме в цьому готелі упродовж двох місяців – від 15 вересня до 15 листопада 1940 року – був розташований штаб німецької переселенської комісії.

Доля Зиґмунда Деманта була не менш трагічною, ніж у його відомого сина. Якщо Петера Деманта перед початком радянсько-німецької війни 1941 року заслали до Сибіру, а 1946-го ув’язнили у таборах на Колимі, то його батька Зиґмунда Деманта вже румуни спочатку інтернували в чернівецькому гетто, а 1942 року депортували до Трансністрії.

У Державному архіві Чернівецької області вдалося відшукати справу 1942 року, в якій, зокрема, є список осіб, до яких мала претензії румунська сигуранца. Фігурантів перевіряли на предмет можливої співпраці з радянською владою в 1940–1941 рр. У списку «De evreii suspecti» під 17-м номером записаний Зиґмунд Демант 55-ти років. Розмістили депортованих другої хвилі, в тому числі батьків Пауля Целана, у Тростянецькому районі Вінницької області. Частину передали німцям і переправили через Буг для використання на важких роботах. Згодом тих, хто вижив, розстріляли.

Це доволі незвичний, але промовистий для історії Чернівців випадок: представники однієї чернівецької родини стали жертвами одразу двох тоталітарних режимів – комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського, що вкотре доводить їхню однакову людиноненависницьку сутність.

Публікація про роботу музейного лаборанта Петера Деманта в друкованому органі чернівецьких обласного і міського комітетів КП(б)У та облвиконкому. Газета «Радянська Буковина» від 20 квітня 1941 р.

Сибір. Колима

У ніч із п’ятниці 13-го на суботу 14-го червня 1941 року його, як і тисячі інших буковинців, депортували в іншому напрямку з чернівецького вокзалу. Cпільну постанову бюро Чернівецького обкому КП(б)У та Обласного виконавчого комітету «Питання проведення (13.06.1941 р.) виселення у віддаленні місцевості Радянського Союзу сімей зрадників батьківщини, поміщиків, фабрикантів, активних діячів контрреволюційних партій, великих торговців та інших контрреволюційних та кримінальних елементів по Чернівецькій області» ухвалили 8 червня 1941 р. Новопридбані території СРСР (Прибалтику, Східну Польщу, Західну Україну, Північну Буковину і Бессарабію) за якихось два-три дні зачистили від сотень тисяч «підозрілих осіб».

Чернівчан повезли до Томської області, звідки ріками транспортували до місць заслання. Спочатку до Обі, а потім ще далі – до глухої північної тайги. Тридцять кілометрів до Обі довелося йти пішки – місити сільські дороги ногами, вбраними у літні міські туфлі. На Обі на групу чернівчан чекав пароплав. У містечку Парабель усіх пересадили у трюм вантажної баржі. В трюмі було тісно, місця всім бракувало, тому люди сиділи, притиснувшись одне до одного. На берег випускали по черзі роздобути у місцевих мешканців якусь поживу для всіх. Більшість переселенців, абсолютно не підготовлених до життя в умовах холоду та голоду, опинилася у Васюганській тайзі.

Пам’ятний Хрест жертвам комуністичного режиму, яким буковинська громада вшанувала депортованих радянською владою у ніч з 13 на 14 червня 1941 року. Християнське кладовище на вулиці Зеленій у Чернівцях. Фото автора.

Пам’ятаючи успішний батьківський досвід утечі з російського полону, Демант спробував вирватися на волю. На різкому повороті, коли сплуталися ряди колони, якою переселенців гнали на роботу, стрибнув у кущі. Після втечі з поселення настав час піврічного блукання тайгою, найбільшими у світі васюганськими болотами. Часто від голодної смерті рятували лише сирі гриби. Попри бабусину науку відрізняти їстівні від отруйних, одного разу таки помилився і мало не помер. Про людожерство (звісно, не з особистого досвіду), із яким під час мандрів теж зіткнувся, розповідав неохоче.

Попереду на сибірського блукальця чекали неочікуваний арешт, прострілене під час затримання коліно, річне сидіння у підвалі сільської КПЗ (камера попереднього ув’язнення), згодом – тюрмі районного відділу міністерства держбезпеки у Колпашово (нині Томська область). Звідси доля проклала дорогу ще далі – на Колиму.

«З усіх висунутих мені звинувачень реальну основу під собою мало єдине, – визнавав Демант згодом. – Довідавшись про існування німецьких "душогубок", які насправді були радянським винаходом, що його німці просто перейняли у НКВС, – при свідках заявив: найкраще застосування для німецького "технічного вдосконалення" – запросити на прогулянку в ній улюбленого вождя світового пролетаріату і ту частину його "ленінського центрального комітету", яка поміститься в одній машині...»

Військовий трибунал Томського гарнізону з вироком не забарився: 12 вересня 1946 року засудив Деманта за «розстрільною» статтею 58-1-«а», 17, а також ст.ст. 58-8, 58-10 ч.2, 58-11, 58-14 КК РРФСР («зрада Батьківщині (шпигунство), терористичні акти, антирадянська пропаганда, організований контрреволюційний саботаж») до 10 років виправно-трудових таборів, ще «п’ять дали по рогах» (поразка у громадянських правах на 5 років).

Новий 1947-й рік Демант зустрічав уже на Колимі. До системи ГУЛАГ він потрапив на піку її розвитку. «У двадцять вісім я потрапив у нове коло пекла – яким я був наївним, вважаючи, що немає гіршого місця за сибірські табори. Колима швидко переконала мене у зворотному, – записав він 1995 р. – Проте й тут я, щоправда, ціною свого здоров’я та частково й характеру, зумів вижити там, де навіть більш за мене звиклі до таборів падали штабелями. Про все це я написав книгу, залишив записи».

Боротьба політичних за виживання і війна між кримінальниками були визначальними рисами табірного життя повоєнної епохи. Політичні в’язні в таборах, засуджені за ст.58, становили на той час від чверті до третини всіх в’язнів. Найпотужніші групи цієї категорії в’язнів формувалися за національним чи земляцьким принципом. Тому групи прибалтів і західних українців домінували в таборах. Деманту пощастило потрапити під негласний захист української групи. Далі йшли поляки й чеченці.

Якщо політичні можуть об’єднуватися для боротьби зі злодіями у законі чи «суками», то те ж можуть зробити проти влади. Наприкінці 40-х різні національні групи остаточно перебрали на себе роль злодіїв у виконанні в таборах поліцейських функцій, іноді навіть боролися між собою за контроль над таборами. Солженіцин констатував, що саме ОУНівці, переважно західні українці, яких чимало потрапило до таборів після війни, «для всього цього руху повсюдно зробили дуже багато, та це вони й зрушили воза».

До кінця 30-х років Колиму остаточно перетворили на «валютний цех країни». Останнього щасливого для Петера Деманта 1940-го року на території «Дальстроя» видобули рекордну кількість хімічно чистого золота – 80 тонн. Більше, ніж на всіх інших копальнях СРСР разом взятих.

Наприкінці Другої світової війни – у травні 1944 року – на Колиму приїздив віцепрезидент США Генрі Воллес. Він мав на місці пересвідчитися, що золота тут багато, і допомогу Радянському Союзу за ленд-лізом можна продовжити. У триденній поїздці гостя супроводжував начальник «Дальстроя» Іван Нікішов. Щоб ввести в оману американця, по всій Колимі спилювали вишки. Коли американець відвідував копальні, навіть особисто спустився до котроїсь шахти, зеків ховали подалі від очей, а роль гірників виконували перевдягнуті наглядачі. Віцепрезидент США не зрозумів (або вдав, що не розуміє?), що насправді побував у велетенській тюрмі.

«Цар» «Дальстроя» Іван Нікішов з віцепрезидентом США Генрі Воллесом у Магадані. 1944 р. Фотографія University of Iowa. Libraries. Special Collections Department.

Колишньому чернівчанину Петеру Деманту теж судилося стати добувачем колимського золота. У післявоєнний період, за висловом Солженіцина, рабство «стало продуманою системою», а засуджені – трудовими солдатами соціалізму. Саме тоді на колимського раба перетворили Петера Деманта. За дуже приблизними оцінками, які наводить Енн Епплбом, 1947 року в таборах померло майже 67 тисяч людей. Демант теж ледь не став одиницею цієї страшної статистики. Загалом від 1929 до 1953 року табори забрали життя понад 2,7 млн людей.

З золотої копальні до Магадана Деманта повернули 23 серпня 1947 року напівмертвим, ледве ноги волочив. Сходів боявся цілих пів року. Вже й після того, як набрав нормальну вагу. Не вірив, що колись знову стрибатиме, підніматиме бодай мінімальний вантаж. В таборі для інвалідів, куди його доставили просто із золотої копальні, в’язень пробув майже рік.

6 червня 1949 року колишнього чернівчанина етапували на копальню «Дніпровська». Офіційно «Дніпровська» вважалася копальнею, хоча основний відсоток її продукції давали рудні ділянки, де добували олово. Копальня і рудник лежали високо в горах. Ця копальня і рудник вважалися спеціальним табором – до копальні були приписані зеки одинадцятого відділення Берлагу. Згідно з документами – особливо небезпечні злочинці з України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонії, усі зі статтею 58.

Залишки збагачувальної фабрики на копальні «Дніпровська», на якій видобували олово для всієї країни. Фотографія Євгена Радченка

Руїни збагачувальної фабрики на копальні «Дніпровська», на якій видобували олово для всієї країни. Фотографія з виставки «Відрядження в один кінець…» Володимира Оглобліна, Володимира Манькути та Андрія Ларіонова у Чернівцях.

Залишки вишки на копальні «Дніпровська». Фотографія з виставки «Відрядження в один кінець…» Володимира Оглобліна, Володимира Манькути та Андрія Ларіонова у Чернівцях.

Залишки вузькоколійки на копальні «Дніпровська», на якій від 1941 по 1955 рік добуто 750 т олова. Станом на 01.01.1950 р. у таборі при копальні утримували 1196 політв’язнів, у тому числі Петера Деманта. Фотографія з виставки «Відрядження в один кінець…» Володимира Оглобліна, Володимира Манькути та Андрія Ларіонова у Чернівцях.

Копальня «Дніпровська». Фотографія Євгена Радченка.

Демант був переконаний: від божевілля сталінських таборів його врятували оптимізм, спогади й закладена мамою, бабусею та культурним середовищем старовинних Чернівців енергетика. Його рятувало «улюблене містечко на пагорбах, яке було не просто містом, а цілим світосприйняттям». На величезне значення сімейних традицій у процесі збереженні в’язнями душі й совісті в умовах «всесильного табірного механізму» вказував Шаламов. «Для табірного розпаду, табірного знищення, нехтування людини потрібна підготовка чимала, – писав автор "Колимських оповідань". – Розтління було процесом, і процесом тривалим, багаторічним. Табір – фінал, закінчення, епілог».

Життєва сила Деманта трималася на традиціях родини, на тому, що радянським громадянином він став порівняно недавно. Колишній чернівчанин Петер Демант так само, як героїня документальної розповіді Шаламова, «не лише не втратить віру в людей, але відновлення цієї віри, повсякденний доказ віри в людей зробить своїм життєвим правилом: "заздалегідь вважати, що кожна людина – хороша людина. Доводити слід лише протилежне"».

Саморобний табірний пісенник і блокнот з конспектами лекцій про англійську літературу, які Петер Демант читав другові. Джерело.

Сторінки із саморобного табірного пісенника і блокнота з конспектами лекцій про англійську літературу, які Петер Демант читав другові. Джерело.

Вирватися на волю з-за колючого дроту колишньому чернівчанину вдалося лише після смерті Сталіна. Та й то не одразу, а через кілька місяців – 25 серпня 1953 року. З Чернівців Деманта вислали, коли йому не було й двадцяти трьох, а з табору звільнили через 23 дні після того, як виповнилося тридцять п’ять. «Знайшов своє фото 1953 року – ще без бороди, збільшене, ретушоване, – занотував 1966 року мученик. – Я геть голомозий – так, 13 років минуло, ще й яких».

Петер Демант у рік звільнення з табору. Фотографія на документи. Літо 1953 р. ДАЧО.Фонд №Р-2945

«Колимський громадянин»

На відміну від інших іноземців – в’язнів ГУЛАГУ, вважалося, що буковинець Петер Демант – радянський підданий. Громадянство СРСР він нібито набув у Чернівцях 1940 року, як решта буковинців. Прагнучи чимшвидше закріпити за собою територію Північної Буковини, нова влада наділила її мешканців правом обирати і бути обраними до рад усіх рівнів. «Указом Президії Верховної Ради СРСР з 8 березня 1941 року признано всім особам, що перебували до 28 червня 1940 року на території північної Буковини, совєтське горожанство», – написав А.Жуковський в «Історії Буковини», посилаючись на «Ведомости Верховного Совета СССР», №13, 1941 г., Москва.

Згідно з паперами, від 26 серпня 1953 року до 25 квітня 1956 Демант перебував на поселенні під наглядом органів Міністерства державної безпеки. Це крім призначеної трибуналом 1946 року поразки у громадянських правах. Ще не звільнивши, держава подбала, щоб Демант не міг залишити Колиму.

1955 року місцем постійного проживання нового «колимського громадянина» стало поселення міського типу Ягідний (згодом – Ягідне). «Стороннім могло видатися, що, нарешті звільнившись, почував себе чи то як Бог, чи то як Шукшин у "Калині червоній" – фільмі недоречному і знятому з величезним незнанням суті справи. Насправді то було продовження УСВИТЛівських часів – заслання… (Російська абревіатура Управление Северо-Восточных исправительных трудовых лагерей, – авт.). Але, як невиправний оптиміст, вважав, що це лише проміжна зупинка на життєвому шляху, хоча на цьому полустанку довелося чекати не мало не багато – 24 роки!»

Будинок, в якому жив колишній чернівчанин. Селище Ягідне. 60-ті рр. ХХ ст. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Позбавлений всюдисущим КДБ можливості працювати за спеціальністю, цей поліглот, що провчився кілька семестрів у технічних вузах Європи, змушений був більшу частину життя трудитися вантажником у торговій конторі управління робітничого постачання (російською – управление рабочего снабжения, скорочено УРС) у Ягідному. Робота виявилася значно важчою, ніж в останні табірні роки. «Нам не довіряли більш складної праці або просто не бажали давати шансу для того, щоб ми вижили, хоча своїми знаннями і досвідом ми могли принести значно більше користі для держави, – пояснив своє становище Петер Демант. – Фактично це було продовження покарання, незважаючи навіть те, що з мене, наприклад, звинувачення давно зняли».

За роки роботи, підрахував якось Демант, на власних плечах він переніс приблизно 75 тисяч тонн вантажів. Цього вистачить, щоби заповнити трюми трьох морських кораблів. Та не одну тільки важку й чесну працю лишив по собі цей чоловік. Про двадцять три роки вантажницького, і не тільки, життя на Колимі Вернон Кресс розповів у документальному романі «Мої три пароплави. Записки старого вантажника».

Свої тисячотонні подвиги Петер Демант здійснював упродовж двадцяти років. 50–60-ті рр. ХХ ст. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Вантажити доводилося за будь-якої погоди. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Вантажник-бібліоман

Для внутрішньої еміграції офіційна робота вантажником пасувала чи не найкраще. «У світі бруду, що його оточував, тільки ізгой міг почуватися відносно незалежним. Саме тому віддав перевагу професії вантажника», – підтверджує вдова Петера Деманта. Некваліфікована праця на нижніх щаблях соціальної драбини дарувала свободу або принаймні її ілюзію. Для суспільства вантажники існують десь у паралельному вимірі: майже на задвірках системи. Заклопотане облаштуванням власних справ, керівництво мало цікавилось, чим живуть чорнороби.

Спуск на лижах 3 березня 1957 року закінчився серйозною травмою. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Найкраще виховання – власним прикладом. Фотографія з книги Сущанский С. И. Штрихи к портретам: Документальные очерки о литераторах Магадана и Магаданской области. – Магадан: Охотник, 2020. – 580 с.

Праця вантажником дозволяла частіше вибиратися в мандри. У спортивних довідниках чернівчанина Петера Деманта вказують як засновника альпінізму й гірського туризму на Колимі. Як мандрівник і першопрохідник він відбувся ще за життя. Підкорення мешканцями Ягідного на чолі з Демантом піка Абориген – вищої точки Верхньоколимського нагір’я – збіглося з першим на Колимі обласним зльотом туристів. Сходження на Абориген – одне з перших історичних досягнень спортивного туризму на велетенському Північному Сході Росії.

Загалом вантажник сім разів підкорив Абориген, провів туди сотні туристів, навіть дітей. Відкритий ним прохід – і зараз найпопулярніший маршрут, що веде на цю гору. А починається він на перевалі, який носить ім’я Петера Деманта. Колишній чернівчанин першим пройшов тут наприкінці 50-х. Перевал Деманта, розташований за кілометр на південний схід від піка Абориген, використовують для масових сходжень на гору під час традиційних зльотів туристів.

Під час подорожі Середньою Азією відбулося найважливіше в житті Петера Деманта знайомство – із журналісткою Іриною Вєчною. Вантажник саме приїхав у першу довгу відпустку на «материк». Москвичка Ірина Вєчная у Бухарі була проїздом, дорогою до місця зустрічі будівельних бригад, які десь у пустелі Кизил-Кум під Ургенчем мали стикувати дві гілки газопроводу Бухара-Урал. Насправді випадкова зустріч перевернула життя обох: московської журналістки та колишнього чернівчанина і в’язня ГУЛАГу. Нехай навіть попервах виглядала як звичайна прихильність двох європейців, які опинилися десь далеко за межами звичного світу. Щось у незвичному чоловікові зачепило-таки доньку російського генерала й змусило продовжити випадкове знайомство. Однак і через три десятиліття письменник вважав їхню зустріч у Бухарі «незабутньою». Незабаром ця жінка стала його дружиною. Проте у Москву до дружини він переїхав тільки багато років по тому.

Батько Ірини Вєчної став генерал-майором ще у червні 1940 року. Водночас із іншими радянськими офіцерами, тим-таки Андрієм Власовим – майбутнім командувачем «Російської визвольної армієї». Це було перше присвоєння нових («старих») військових звань. Список і фотографії перших радянських генералів, через примху Сталіна, надрукували в газетах. Був серед них і Петро Вєчний. Це був так званий сталінський «другий ешелон», який висунули на заміну вирізаним командармам-комдивам-комбригам. Червона армія тоді якраз «визволяла» Чернівці. Майбутній зять радянського генерала – молодий чернівецький австрієць Петер Демант, що залишився в окупованому місті, зробив перший крок у напрямку до ГУЛАГу.

«Оптиміст». Фотографія Федора Редліха.

Ще один світ, куди завжди можна було втекти від невтішної дійсності, знаходився на відстані витягнутої руки. Формувати власну бібліотеку Демант почав за першої можливості. Після офіційного відбуття покарання, проте ще працюючи на «Дніпровській», витрачав крихітні заробітки на книги. Одна з переваг роботи вантажником – можливість купувати, після розвантаження, цікаві книжки. У Радянському Союзі – неабиякий дефіцит.

Отримавши дозвіл відвідувати Москву, колишній чернівчанин щороку навідувався до книгарні «Дружба». Тут за пів ціни і навіть дешевше продавали книги з країн так званої народної демократії – яким давнім видається цей вислів – переважно з Румунії і НДР. Купував і пудами відсилав на Колиму. Заповнював етажерку за етажеркою: зайняв спочатку кімнату, потім їдальню… На 13-й сторінці кожного видання ставив підпис і рік придбання. Мова видань не була перешкодою. Спраглий друкованого слова вантажник-професіонал читав одинадцятьма мовами. Скуповував літературу німецькою, румунською, англійською. Зовсім скоро книгозбірня цього вантажника-бібліомана стала одним із кращих приватних зібрань Колими.

Після табору надолужувати довелося справді чимало. Фонд №Р-2945.

Демант завжди знаходив час для читання. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

«Зекамерон ХХ століття»

Ще перебуваючи на Колимі, колишній чернівчанин відновив зв’язок із минулим – улюбленою сестрою Ерні, чернівецькими друзями дитинства Конрадом Делігдішем, Гертою Гаусліг. Попервах лише епістолярний, звісно.

Із часом викристалізувалося бажання розповісти про пережите. Власне, написати книгу про табірні поневіряння, висловити світу свою правду про безневинно заподіяну кривду мріяв ледь не кожний освічений зек.

Після ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 року), на якому Хрущов виголосив доповідь «Про культ особи та його наслідки», суспільна атмосфера ніби сприяла намірам. Книга справді могла стати рятувальним кругом, справою, заради якої варто було жити. «Писати я почав дуже пізно і поміж справами, більше для того, щоб відновлювати душевну рівновагу, розхитану важкою, виснажливою фізичною роботою», – зізнався значно пізніше.

Нагода по-справжньому випробувати перо випала у лікарняній палаті в Ягідному, де довелося лікуватися від пневмонії. Медична частина розташовувалася в колишньому табірному бараці «Терапія». І саме в ньому народився майбутній «Зекамерон». Демант згадав про аркуші з планом табірних спогадів, віддруковані років десять тому на машинці. І вони полилися з нього: в середньому 12-15, траплялося, й 30 сторінок на день…

Проте за часів Брєжнєва тема репресій і таборів у Союзі знову стала табу. Не те що писати – говорити про це було заборонено. «Узявшись 1969 року за перо, щоби закарбувати побачене у колимських таборах, і описавши його, ясна річ, так, як повертався язик, невдовзі був змушений гірко про це пошкодувати. Рукопис довелося на довгі роки покласти не до сумнозвісної шухляди письмового столу, а до справжньої схованки. Інакше б він не вцілів після неодноразових відвідин різних добродіїв, які його – без жодного ордера – шукали посилено, але марно».

Писався «Зекамерон» ночами, поки не звалить тривожний сон, щоби через три години знову підставити спину під ящики і мішки. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Від середини сімдесятих колимський романтик у Ягідному майже не жив. Більше часу, ніж раніше, проводив із дружиною у Москві. До Ягідного повернувся у червні 1978 року, щоби остаточно ліквідувати своє господарство. На Півночі йому більше нічого було робити. Ліквідовуючи господарство, продав видання, що були у бібліотеці дружини. Але все одно привіз до Москви кілька коробок з книжками. Контейнер з речами, серед яких знайшлося також місце для льодоруба, морем відправив на «материк». Через ту ж бухту Нагаєва, де 32 роки тому вперше ступив на колимську землю безправним в’язнем.

Чернівці змінилися не лише зовні

Попервах Демант почувався самотньо у велетенському мегаполісі. Залежне й невизначене – так тоді уявлялося – життя московського пенсіонера несподівано набуло змісту завдяки посиленим літературним заняттям. Подарований дружиною Іриною Вєчною велетенський стіл – з двома рядами шухляд, які зачинялися секретними замками, з десятьма поличками і навіть облаштованими тайниками – на довгі роки став для письменника центром його всесвіту.

Саме за цим письмовим столом, на якому ще вмістився рядок часто вживаних книг, довідників, словників тощо, народився письменник Вернон Кресс. Тут велися щоденники, народжувалися листи, друкувалися рукописи. Були відредаговані головні книги Петера Деманта: три частини «Зекамерона XX», «Перше життя» і «Мої три пароплави. Записки старого вантажника», історичні романи «Дзеркало тітки Сари» й «Золото Монтани», збірка повістей, оповідань і новел «Сибірські міражі», а ще – книжка нарисів, спогадів, роздумів та есе «Мимохідь». Збірка подорожніх записів «Перед завісою» побачила світ вже після його смерті, але частково теж творилася за цим столом.

Перші роки в Москві, крім облаштування побуту, минули переважно в гонитві за новими зустрічами, враженнями, пригодами. Траплялося, щойно повернувшись із однієї поїздки, одразу вирушав в іншу. Враження від нових знайомих і побачених місць швидко заміщав ще новішими. Чому влаштував цю гонитву? Можливо, через шалене бажання повернути вкрадене таборами життя, про яке говорила Євгенія Гінзбурґ?

Знайомі по Гурзуфу художники Роман Сац і Віктор Євсеєв з Мінська на тлі портрета Петера Деманта. 1987 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Петер Демант на виставці художника Віктора Євсеєва у Москві. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Картина «Автобус» художника Віктора Євсеєва, на якій письменника Петера Деманта зображено у центрі людського натовпу. 1975 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Проте найбільше мандрівника вабили Чернівці, де на нього ніхто не чекав і, напевно, не пам’ятав. З цього міста походило те найкраще, що робило його тим, ким він був: виховання, ідеали, переконання, погляди на світ і людей… До Чернівців він справді повернувся. І не лише як турист. Зустрічей Петера Деманта з містом дитинства та юності було кілька. Перша, кваплива, наприкінці 50-х, під час першого виїзду за межі Колими, наступна – більш тривала – влітку 1980-го.

На момент другого приїзду до міста дитинства Вернон Кресс уже створив первісний начерк книги «Перше життя». Документальну повість, що стала освідченням у любові до рідного міста, гімном молодості і Чернівцям, автор остаточно завершив у середині 90-х. На кращі часи чекала у сховку надрукована на машинці і переписана рукою дружини відверта епопея про життя в’язнів сталінської системи ГУЛАГ – «Зекамерон ХХ».

Чернівці змінилися не лише зовні. Змінилися городяни. «Мешканці міста – яскраві, гамірні, представники багатьох національностей у минулому, стали сірими та одноманітними – нудне провінційне містечко, яке до того ж опинилося у тупику: поблизу кордону, але практично без транзитного сполучення, – знаходимо у "Першому житті" слушне навіть на нинішні дні спостереження. – Нема більше Панської – витрусили її душу, хоча старі будинки всі на місці. Та це тільки фасади! Знищили її своєрідну культуру, де кмітливість та гострота розуму буяли на такому рівні, що найтупіший колоніст із передмістя Роша міг дати фори будь-якому "кмітливому" берлінцю або, згідно з радянськими уявленнями, одеситу.

Місто наше назавжди втратило свої традиції, своє обличчя. Панська збереглася хіба що на папері або в серцях кількох давніх старців, які ще пам’ятають її зоряні – навіть не роки, а пів століття, – коли спомин про Австро-Угорщину ще не закотився!..»

Цей колишній чернівчанин знав, за чим жалкував. Дивовижна інтегрованість Чернівців до європейського світу була, напевно, чи не найбільшою особливістю цього форпосту цивілізації на Сході Європи.

«На першій дачі – найулюбленішій – Петер написав "Дзеркало тітки Сари" – без довідників і словників (ще до перших відвідин Америки), – згадувала вдова. – Виокремлювати Петера за друкарською машинкою з інтер’єру дачі та навколишньої місцевості – значить вихолощувати картину, вбивати казку». Фотографія з колекції автора.

Можливість писати без поспіху, тривалих перерв у роботі, в нормальних побутових умовах Вернону Крессу випадала не часто. Чи не першим таким місцем, де працювати було особливо затишно, стала дача в Бузланово. Тут письменник створив свій перший історичний роман: «Там, на крихітній веранді, і з’явилося за одне літо "Дзеркало тітки Сари", тоді ще під назвою "Під скрип коліс"».

Повернення Робінзона

Від’їзд із Ольденбурга. Вокзал. «Моя червона сумка». 25.07.1988 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Кінець 80-х для Деманта – час здійснення найзаповітнішої мрії: починається період його численних подорожей світом. Об’їздивши вздовж і впоперек увесь Радянський Союз як альпініст і турист – часто мандруючи пішки або сплавляючись ріками на човнах і плотах, письменник нарешті отримав змогу бувати за кордонами першої у світі Країни Рад. Лібералізація політичного режиму в СРСР відкрила пенсіонерові дорогу за межі «залізної завіси», за яку він необачно потрапив майже пів століття тому. Мандрівки дозволили заново відкрити загублений колись світ. Хоча завдяки книгам, журналам, кіно вже віддавна не почувався відрізаним від Заходу.

«Перша зарубіжна поїздка, – розповів колимському приятелю Рудольфу Сєдову, – відбулася 1987 року». Відвідав тоді НДР і Західну Німеччину на запрошення друзів. За якийсь час навідався до Угорщини, Франції, де взяв участь у святкуванні Дня взяття Бастилії. На початку 1990-го на власні очі спостерігав процес об’єднання Німеччини, а вже восени того ж року вирушив до Швейцарії та Італії. Ще за рік смажився під сонцем у Китаї.

1992-й виявився особливо насиченим: за два місяці, проведені у США, Демант об’їздив штати Аризона й Монтана, відвідав Сан-Франциско, Чикаго, Єллоустонський парк, побував у індіанців біля канадського кордону, на великих льодовиках.

Під час туристичних круїзів відвідав країни Скандинавії, Ісландію, Канари, Іспанію, Італію, Мальту, Єгипет, Ізраїль, Індію, Індонезію. Незабутні враження привіз із Непалу. Був у Африці, на Мадагаскарі, у Південній Америці, проплив Магеллановою протокою.

«Слухаючи Петера Зиґмундовича, я сам, що немало походив по землі, дивувався енергійності цього літнього невгамовного чоловіка, – розповів Рудольф Сєдов. – Чи розумно в такому віці постійно перебувати в дорозі? Немов прочитавши мої думки, він пояснив: "Я заповнював вакуум"».

Подорожі – це «втілення мрії дитинства, юності, цілого життя», яка, щоправда, збулася тільки «перед завісою». Та яка, зрештою, різниця. Чимало однолітків, яким випало менш бурхливе життя, не дочекалися й такої нагоди. Він же, нехай у старості, знову вільно подорожував.

Віднайдені одноплемінники вирішували за нього, куди водити, що показувати, із ким знайомити. «Ільзе дуже уважна, запропонувала відвідати Дрезден. Вимагає, щоб я з усіма був на ти, як із родичами. Я не проти, – записує у щоденнику. – Решта теж ставляться до мене прекрасно, навіть не знаю, що вона їм про мене розповіла. Усі читали книгу "Допоки несуть ноги" Йозефа Мартина Бауера про втечу німецького офіцера Форелля з колимського табору. Очевидно, ототожнюють мене із головним героєм…»

Знову і знову розповідав друзям Ільзе про Чернівці, Сибір, Колиму, золоту лихоманку – користуючись переважно «Зекамероном», відповів на питання про Північ. Гостинні господарі ніяк не могли відокремити його життя від пригод героя роману Йозефа Мартина Бауера «Допоки несуть ноги». Навіть запитували, чому в книзі написано так, а ви розповідаєте інакше.

Народження Вернона Кресса

1990 рік. Робота над текстом «Зекамерона ХХ» давно позаду. Майже двадцять років минуло, відколи гулагівський романтик зробив першозапис. У найскладніших умовах, перефразовуючи Шаламова, виконав громадянський обов’язок: «Нікого не зрадив, нічого не забув, нічого не пробачив».

В’язнів-українців на Колимі було так багато, що уникнути численних згадок про них не міг навіть австрієць. За що насправді змагалися українці, Демант дізнався лише в таборі. Час його власного ув’язнення на Колимі збігся із періодом, коли там з’явилося особливо багато зеків-українців. Після війни із Західної України до таборів відправляли колишніх українських підпільників. І це, як стверджують дослідники, значною мірою змінило самі табори. Колишні члени ОУН-УПА принесли із собою принципи самоорганізації, які докорінним чином вплинули на режим. А самих українців перетворили на одну з найвпливовіших етнічних груп в системі ГУЛАГу. Тому «Зекамерон ХХ» сміливо можна назвати також великою українською книгою про ГУЛАГ – навіть попри те, що написав її іноземець. Зрештою, тим ціннішими є зауважені цим стороннім спостерігачем деталі. Українського читача – серед іншого – «Зекамерон ХХ» мав би зацікавити саме цими сторінками, присвяченими землякам.

Колишній чернівчанин знав чимало мов, які вчив за всіма правилами, але російську, вивчену на засланні та в ГУЛАГу, пізнавати з чистого аркуша не захотів. Російською писав довгі речення, наче рідною німецькою, нанизуючи слова одне на друге, нагромаджував важкі фрази з допоміжними дієсловами наприкінці. Усі без винятку першодруки книг Вернона Кресса побачили світ у редакції дружини, професійної редакторки і журналістки Ірини Вєчної.

У виборі літературного псевдоніма Петер Демант залишився вірним романтизму, навіяному чернівецьким минулим. Чи не звідси зізнання: «відважного розбійника можу поважати за хоробрість, підступного комбінатора чи підлабузника – ніколи!»

Шануючи роман Вальтера Скотта «Роб Рой», однією із найпривабливіших героїнь якого є наділена усілякими чеснотами шляхетна панянка Діана Вернон – «з дитинства моя романтична любов і найулюбленіша героїня», узяв за літературне ім’я прізвище розумної, освіченої, сміливої і відвертої дівчини. До слова, решту героїв Вальтера Скотта, вважаючи їх нестерпно пихатими, відверто недолюблював.

«Друга частина псевдоніма, – зізнався в одному з щоденників, – це зіпсоване прізвище мого першого, вбитого зятя, – чоловіка сестри Ерні». Так з поєднання цих двох близьких образів і постав відомий нині Вернон Кресс.

Хоча політика перебудови колишньому в’язню ГУЛАГу загалом подобалася, він майже рік вагався: клопотати йому про реабілітацію чи ні. Адже написати відповідну заяву означало визнати правомочність суду, який позбавив його волі. А щодо цього у Деманта були застереження.

Під завісу 1991 року все-таки отримав довідку про реабілітацію. Зробив це більше за наполяганням дружини. 29 листопада 1991 військовий прокурор Іванов засвідчив своїм підписом: на підставі п.1 Указу Президента СРСР від 13 серпня 1990 року «Про відновлення прав всіх жертв політичних репресій 20-50 років» громадянина Деманта Петра Зиґмундовича, 1918 року народження, реабілітовано.

Раптом з’ясувалося, що жодного злочину проти народів СРСР і радянської влади колишній чернівчанин не скоїв. Процедуру реабілітації Демант відбув одним з останніх з-поміж усього колимського земляцтва Москви.

Довідка про реабілітацію громадянина Деманта Петра Зиґмундовича, 1918 року народження, на підставі п. 1 Указу Президента СРСР від 13 серпня 1990 року «Про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20-50 років». 29 листопада 1991 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Збори жертв ГУЛАГу на Луб’янці. Москва, 30 жовтня 1997 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Чому «Зекамерон ХХ» не вийшов стотисячним накладом?

Шанувальників документальної прози Вернона Кресса не раз заводило у глухий кут просте питання: чому оригінальний твір про сталінські табори не прозвучав на весь Радянський Союз, не прославив його автора? Як свого часу «Архіпелаг ГУЛАГ», «Колимські оповідання» чи «Крутий маршрут» зробили відомими їхніх авторів.

Чи один тільки масштаб творчості тут причиною? Табірна тема, за образним висловом Варлама Шаламова, «це така тема, де стануть поруч – і їм не буде тісно – сто таких письменників, як Лев Толстой». Адже були й інші, менші за масштабом фігури, проте їхня медійна відомість не йде в жодне порівняння зі скромною славою автора «Зекамерона ХХ».

Відповідь до простого очевидна: змінилися історичні обставини. На час виходу «Зекамерона ХХ» у московському видавництві «Художня література» цікавість до текстів на табірну тематику давно минула. І то незалежно від чеснот самої книги. Путч, заборона КПРС, розпад СРСР, масове зубожіння людей вкинули суспільство у шоковий стан. Навіть найталановитіша розповідь про поневіряння в’язнів ГУЛАГу вже мало кого хвилювала.

Поздоровлення автору і головній редакторці від московського видавництва «Художня література», яке планувало надрукувати «Зекамерон ХХ» 100-тисячним накладом. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Обкладинки видань творів Вернона Кресса.

Вихід книги друком у самому кінці 1992 року тільки посилив інтерес до персонажів «Зекамерона», документальності описаних подій. Завдяки «Зекамерону» читачі дізнавалися про долю родичів, яких десятиліттями вважали безвісти зниклими, траплялося, табірні діти знаходили батьків.

Петер Демант із «Зекамероном ХХ століття» у руках – першим виданням головної книжки свого життя. Березень 2001 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

«Зекамерон» «вузькоколійний» та український

Частину «Зекамерона», перекладену німецькою мовою, автор привіз до Німеччини навесні 1990 року. Залишив рукопис, який сам жартома називав «вузькоколійним Зекамероном», давній приятельці... Лише через півтора десятиліття переклад потрапив до рук науковця Курта Шарра. Радник з питань культури при посольстві Австрії в Росії Вероніка Сейр познайомила письменника (як останнього тірольця в Москві) із земляком, який нагодився до столиці.

Саме Курт Шарр повернув ім’я Петера Деманта історичній батьківщині й Чернівцям. Після чергової зустрічі повіз до Австрії сім книг письменника. Вже 2005 року, на запрошення мера Інсбрука, Вернон Кресс відвідав місто, де народився.

2014 року доктор Курт Шарр опублікував скорочену німецькомовну версію «Зекамерона ХХ». Книгу «Schaufeln – Schubkarren – Stacheldraht. Peter Demant – Erinnerungen eines Ósterreichers an Zwangsarbeitslager und Verbannung in der Sowjetunion» презентували на батьківщині письменника: в Інсбруку і в Чернівцях.

Доктор Курт Шарр (Scharr Kurt) представляє у Чернівцях видання своєї книги «Schaufeln – Schubkarren – Stacheldraht. Peter Demant – Erinnerungen eines Ósterreichers an Zwangsarbeitslager und Verbannung in der Sowjetunion», до якої увійшов «вузькоколійний» «Зекамерон ХХ» його друга Вернона Кресса. Муніципальна бібліотека ім. Анатолія Добрянського.

Доктор Курт Шарр представляє у Чернівцях книгу «Schaufeln – Schubkarren – Stacheldraht. Peter Demant – Erinnerungen eines Ósterreichers an Zwangsarbeitslager und Verbannung in der Sowjetunion». 2014 р. Фото з фондів Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.

За рік до того, 2013-го, чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» опублікувало український переклад не окремих новел, а всього документального роману. Кому, як не землякам, було подбати про те, щоби про талановиту книгу дізналися на батьківщині автора. Особливо, коли за ним не стоїть державна традиція, впливова етнічна громада, здатна перетворити навіть менш талановитий твір на літературну подію. Українською герої «Зекамерона» заговорили завдяки перекладацькій праці Оксани Пендерецької та редактора Олександра Бойченка. Українською твір звучить органічно, попри німецький синтаксис автора. Однак цікава ця книга про табори не лише чернівчанам. Хоча написав її австрієць, а більшість подій відбувається ледь не за Полярним колом (щоправда, є в ній європейські та сибірські екскурси в біографію автора), «Зекамерон ХХ» є великою українською книгою про ГУЛАГ.

«Перше життя» до «Маски скорботи»

1995-й став роком інтенсивної праці над текстом повісті, яка згодом стане «Першим життям». Образ уявного, втраченого «першого життя», прожитого до арешту, – типовий для табірної літератури. Для прикладу, відповідники знаходимо у «Крутому маршруті» Євгенії Гінзбург.

Створювати «невигадану повість» з чистого аркуша не було потреби. Окремі епізоди про Чернівці 20-30-х років ХХ століття Петер Демант записав ще на Колимі. Спогади про дитинство накрили з головою, щойно сестра надіслала до Ягідного фотографію чотирирічного хлопчика зі світло-русим чубом, який притискав до серця величезний складний ніж – подарунок Паулі Демант від італійського майора Квадроні. Відновивши у пам’яті обставини святкування дня народження, з нагоди якого йому дозволили побавитися з «його» ножем, автор поступово відтворив навколишню обстановку. Звідси був лише крок до зв’язної розповіді про перші роки дитинства.

Петер Демант. 1923 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

Обкладинки видань творів Вернона Кресса.

Влітку 1996-го магаданська адміністрація запросила колишніх в’язнів колимських таборів, дітей репресованих на відкриття пам’ятника жертвам ГУЛАГу. Офіційний Магадан зустрічав їх – вісьмох чи дев’ятьох старих, згорблених свідків минулого – як почесних гостей. На Днях пам’яті саме вони офіційно представляли багатомільйонну армію в’язнів Колими з центральних регіонів колишнього СРСР. Решта учасників – місцеві мешканці. «Маску скорботи» роботи відомого скульптора Ернста Нєізвєстного розмістили на крутій сопці, яка височіє над колишньою магаданською «інвалідкою» на п’ятому кілометрі.

Загалом навколо «Маски» розміщено одинадцять бетонних блоків із назвами найодіозніших таборів. «Не знаю, чи не з моєї легкої руки копальня "Дніпровська" так міцно вписана до історії краю? – міркував принагідно автор "Зекамерона ХХ", колишній чернівчанин Петер Демант. – Окрім мене та ще у С.Делмартіно (Краєзнавчі записи, 1992 р.), у нього нечітко і з помилками, я ніде в літературі не зустрічав згадок про неї».

Політв’язні Петер Демант і Пауліна М’яснікова на відкритті меморіалу жертвам ГУЛАГу на Колимі. Червень 1996 р. ДАЧО. Фонд №Р-2945.

«Долина смерті» – в минулому уранова копальня Бутугичаг. Петер Демант показує американським журналістам людську кістку, яка валялася під ногами. Червень 1996 року. Фото Мерва Штріклера. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Як стало відомо 2021 року, колишній табір ГУЛАГу – копальня «Дніпровська» – незабаром стане об'єктом культурної спадщини, яким проводитимуть екскурсії. Для потенційних туристів уже створено аудіогід, в основу якого покладено спогади в’язня сталінських таборів, колишнього чернівчанина Петера Деманта (Вернона Кресса). Проєкт вибудовується навколо шести унікальних об'єктів – бремсберга (конструкції для спуску руди з гори до підніжжя сопки), майстерні бляхаря, табірної вишки, копра над гирлом шахти (за допомогою нього піднімали з-під землі руду), компресорної та ділянки рудосортування.

Більшість оприлюднених за життя творів Вернона Кресса вийшли друком після 2000 року. Хоча працював він над ними переважно у 90-х роках століття минулого. Над деякими – тими ж таки «Зекамероном», «Першим життям», «Дзеркалом тітки Сари» – ще раніше. «Мимохідь» стала останньою книгою, яка побачила світ за життя Петера Деманта. Збірка не має наскрізного сюжету, але є, можливо, найважливішою для розуміння життя й творчості колишнього чернівчанина. У ній автор не тільки розмірковує про себе і час, ділиться секретами письма, характеризує власні твори тощо. На сторінках книги є згадки про факти, невідомі з жодних інших джерел, які часто заповнюють пробіли решти автобіографічних творів Вернона Кресса. Збірка містить нариси про студентські роки чернівчанина в Західній Європі, військову службу в Бухаресті, перші роки заслання в Сибіру тощо.

На старих батьківщинах

У 2004–2005 роках, в інтервалах між заморськими круїзами, Вернону Крессу судилася зустріч із батьківщинами. Позаяк перша з них існувала тільки у спогадах, а решта, внаслідок суспільних катаклізмів ХХ століття, сильно змінилися, доводиться говорити швидше про уявне повернення до країв дитинства та юності.

Першою батьківщиною, де побував навесні 2004 року, стала Румунія. Найважливішу подорож доля приберегла наостанок. Мера австрійського Інсбрука зацікавили розповіді географа Курта Шарра про останнього тірольця в Москві, і вона офіційно запросила його разом із дружиною Іриною Вєчною стати почесними гостями міста.

«Нарешті вдома». Скріншот з сюжету новин на місцевому телеканалі в Інсбруку (Австрія) про візит письменника Петера Деманта на історичну батьківщину. 2005 р.

На вулиці рідного Інсбрука на тлі міської візитівки «Золотого даху». 2005 р. Фото Вероніки Сейр. ДАЧО. Фонд №Р-2945

Щоденникові записи Вернона Кресса, передані на збереження до Державного архіву Чернівецької області, обриваються 20 вересня 2006 року. Письменник обмірковував запрошення відвідати святкові заходи з нагоди майбутнього 600-річного ювілею Чернівців (загалом на урочистості офіційно запросили 440 почесних гостей із 27 країн світу). До цієї події, яка мала відбутися за два роки, австрійські друзі Петера Деманта планували зняти фільм про старі Чернівці, гідом по яких мав стати письменник.

«Ще раз про Чернівці: Курт Шарр повідомив мені, що існує проєкт із тобою у Чернівцях… я справді приїду з великим задоволенням, про що одразу сказала Куртові і панові О., але я хочу приїхати не як приватна особа, а із завданням, – інформувала друга Вероніка Сейр 19 жовтня 2006 р. – Мені дуже хочеться зняти фільм за твоєї участі, та якщо з Чернівців не надійде запрошення, тоді, напевно, нічого не вийде. З Чернівців рукою подати до Відня, як щодо того, аби цього разу скуштувати торт «Imperial» у Відні?»

Отримавши запрошення завітати на ювілей Чернівців, як свідчить вдова, «він мріяв про це до останніх днів». Уславлене везіння, яке супроводжувало Петера Деманта, цього разу покинуло його. До міста дитинства та юності Вернона Кресса повернулися лише його книги.

Бібліотеку Вернона Кресса приймають в дар у Чернівцях. 2008 р. Фото з фондів Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.

Особиста книгозбірня письменника збагатила книжкові фонди Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. І хоча сам Петер Демант (Вернон Кресс), як і деякі епізоди його неймовірного життя, залишаються загадкою, цього не скажеш про книги. «Чернівцям бібліотеку подарувала не я, – уточнила Ірина Вєчная. – Місту заповів її чоловік, отримавши запрошення мера Чернівців Миколи Федорука відвідати дорогу батьківщину. Він мріяв про це до останніх своїх днів. У Берліні за кожний бібліотечний том готові були заплатити валютою, натомість Петер побажав залишити пам’ять про себе в рідних Чернівцях».

У понеділок, 11 грудня 2006 року, під час лікарського обходу Петер Демант ще дихав. Помер близько 12-ї години того ж дня в лікарняному боксі туберкульозної клінічної лікарні №3 ім. Захар’їна в Куркіно. Зароблений на підземних роботах у колимських шахтах силікоз легень нарешті його доконав.

Урну з прахом Петера Деманта захоронили навесні 2007 року. Дружина підпоховала її в могилу батька і матері: Новодівочий цвинтар, 5-та ділянка, 6-й ряд, місце 1. Іронія долі: знайти вічний спочинок колишньому чернівчанину і політв’язню судилося в «новітній усипальниці фараонів», як жартома визначала престижний московський некрополь донька генерала. Ще одна життєва ситуація, гідна їдкого пера Вернона Кресса. Доглядаючи могилу тестя, якого за заслуги перед радянською Вітчизною поховали на Новодівочому кладовищі у Москві, Демант виконував один і той же ритуал: клав букет на могилу Хрущова і плював на могилу Ульріха.

Підпис Василя Ульріха – одного з головних виконавців сталінських репресій на посаді голови Військової колегії Верховного суду СССР, який також керував системою військових трибуналів, стояв на більшості документів, якими мільйони в’язнів посилали на розстріл і в табори.

Знайти вічний спочинок письменнику Вернону Крессу судилося за кілька кварталів від свого мучителя. Але якщо обирати, де саме нас поховають, не може ніхто, то жити так, щоб після смерті на наші могили бодай не плювали – до снаги кожному.

Мер Інсбрука – рідного міста Деманта – прислала на його могилу, що на елітному Новодівочому цвинтарі в Москві, спеціального посланця з вінком.

Могила Петера Деманта (Вернона Кресса) на Новодівичому кладовищі у Москві. 2009 р. Фото Маргарити Фатєєвої.

Розповідь про масштабні події – війни, репресії, голодомор, геноцид, політичні катаклізми – з перспективи особистої історії, заснована на щоденниках, спогадах, листах дозволяє поглянути на минуле з нового, несподіваного і незвичного ракурсу. Особисте сприйняття відомих подій, долі реальних осіб раптом стають тим людським виміром світової, вітчизняної і міської історії, який змушує замислитися не тільки над минулим, його впливом на сучасність, але й інакше поглянути на своє власне місце у цьому світі.