Перший білоруський

Для мене очевидно, що все це – фрагменти одного пазла. Тільки не маю поняття, як їх правильно поскладати. То хай складаються самі – як їм самим завгодно. От хоч би й так.

 

 

11 вересня 2001 року, крім того, про що світ уже, певно, не забуде до свого кінця, відбувалося й багато такого, до чого світові взагалі нема діла. Зате мені є. Зокрема, моя бабця за лічені хвилини до атаки на північну вежу нью-йоркського ВТЦ отримала в Києві американську візу. Відразу по тому всі посольства США надовго припинили прийом відвідувачів, але бабця встигла. Я її тоді до Києва не супроводжував, бо саме на той день газета «Молодий Буковинець» в особі Богдана Загайського великодушно позичила мені свого верстальника Ігоря Стусика. А позичила вона мені його, бо заздалегідь було домовлено, що саме того дня у Чернівці приїде Володя Єшкілєв. І то не з порожніми руками, а з повними. Повними всіляких залізнично-транспортних картинок, які спільно з текстами, відібраними недавно прилетілим з Америки Юрком Андруховичем, мали перетворитися на перший – паперовий – «Потяг 76». І перетворилися. Перетворювали ми їх весь той день, не розгинаючись і не відволікаючись на новини, тож про теракти довідались аж увечері, коли зайшли перекусити до якогось бару з телевізором. До речі, вірш Андруховича SevenEleven з тієї причини й опинився на постскриптумній сторінці першого «Потяга», що був написаний і доверстаний пізніше. А загалом: «На Захід… На Захід… На Захід», – такими маланюківськими словами сформулювали ми ідею нашого «Потяга».

 

У прямо протилежному напрямку і в цілком інакший спосіб у розпал літа того ж 2001 року вирушив німецький журналіст Вольфґанґ Бюшер, чий дід під час Другої світової воював у складі вермахту і загинув десь у полях під Москвою. Ну і внук – з оказії власного п’ятдесятиріччя та вже заразом і шістдесятиріччя віроломного нападу Німеччини на СРСР – надумав пішки повторити бойовий шлях діда: закинув перед просякнутим запахом лип берлінським світанком на плечі рюкзак і в ритмі похідного маршу пошурував. Через Польщу і Білорусь до столиці Росії. На Схід… На Схід… На Схід… 11 вересня Бюшер дістався Вітебська й під вечір забрів до якогось бару з телевізором: «Показували задимлений хмарочос, потім літак, який летів просто на нього… потім вибух». Сказати, де в цю мить перебував Уладзімєр Арлов, я не можу, бо не знаю. Знаю натомість, що у Вітебській області є старовинне, зафіксоване ще в «Повісті временних літ» місто Полоцьк. То там Арлов і народився, завдяки чому написав згодом автобіографічний цикл «Полоцькі оповідання», два з яких – у перекладі Олександра Ірванця – ми радісно надрукували у наступному «Потязі». Так Владьо став для мене першим сучасним білоруським письменником. Першим, якого я прочитав. На імпліцитне ж запитання: «Як, невже ти не читав ще в юності Свєтлану, наприклад, Алєксієвіч?» – експліцитно відповідаю: читав, але білоруськими я називаю письменників і письменниць, які пишуть білоруською мовою. А народжених в Україні російськомовних – ні, не називаю.

 

І тут мені пригадуються численні дискусії довкола Донбасу і Криму й такі ж численні мудрі поради, мовляв, геть стереотипи, не варто довіряти ні електоральним відсоткам, ні соціологічним опитуванням, а треба знайомитися і розмовляти з живими людьми, бо тільки живі люди, а не абстрактні цифри, є джерелом справжніх знань. То скажу так: майже всі мої знайомі білоруси є білоруськомовними. А точніше, з усіх моїх знайомих білорусів лише один звертався до мене російською: кінорежисер Андрєй Кудінєнко. І лише з ним одним у мене якось виникла сварка. Ми сиділи в ширшому товаристві на балконі варшавського готелю, обмінюючись, так би мовити, культурним досвідом і матеріальними презентами. Я йому подарував своє «Шатокуа», він мені – CD зі своїм фільмом «Окупація. Містерії». Дійшло до поезії. Кудінєнко сказав, що його улюблений поет – Маяковський. Я сказав, що у нас був не менш талановитий поет Тичина, який, на жаль, жив значно довше за Маяковського, а тому, крім геніальних віршів, напродукував і значно більше комуністичної гидоти. «О чем разговаривать с человеком, который сравнивает великого Маяковского с каким-то Тычиной?» – розлючено вигукнув Кудінєнко і жбурнув мою книжку з балкона кудись у приготельні кущі. Я мовчки зробив те саме з його CD. Щоправда, зранку ми помирилися, бо перетнулися у тих-таки кущах, шукаючи свої вчорашні подарунки. Знайшли. Цікавий виявився фільм, рекомендую.

 

Решта білорусів, яких я знаю особисто (від Андрея Хадановіча до Вальжини Морт), спілкуються зі мною і між собою білоруською. Чи дозволяє проте цей – почерпнутий із живого досвіду – факт вважати країну Білорусь майже поголовно білоруськомовною? Навряд. У ще одному автобіографічному творі – «Сибірській повісті» – Арлов із вдячністю згадує свого студентського друга Геника, бо той був першим у його житті «міським мешканцем, який говорив білоруською не на сцені й не з екрана». І ще він згадує свою знайому з Росії, яка, потинявшись Мінськом, сказала: «Я тут, кстати, послушала, послушала, и никто на твоем белорусском языке нигде не говорит». Це були 70-ті роки. У 90-му я теж потрапив до Мінська і теж – за цілий тиждень – не почув там жодної білоруської фрази. Як і в 91-му жодної української – за цілий тиждень – у Донецьку. Коли років десять тому, скорчивши наївну міну, я запитав Арлова, чому його мова в його країні животіє на правах бідної родички «великого и могучего», він – попри всю притаманну йому іронічність – із сумною серйозністю відповів: «У нас немає Галичини».

 

Повертаючись до Вольфґанґа Бюшера. Результатом його пішої подорожі стала книжка «Берлін – Москва». Хтозна, чи розпізнав би він щось українське, якби в 2001-му захопив ще й шматок Галичини. Однак через Галичину його дорога не пролягла. Побаченому і почутому ним у Польщі й Росії слід би присвятити окремий текст. Тим часом у Білорусі він познайомився з найрізноманітнішими людьми, наслухався моторошних і зворушливих історій про німців, євреїв і партизанів, зауважив творчу молодь, яка, мов ті чеховські героїні, мріє вирватися «в Москву, в Москву, в Москву», і відзначив зміцнення лукашенківської диктатури. Єдине, чого Бюшер не розгледів, – це якоїсь принципової різниці між Білоруссю і русским миром. Не мені судити про його об’єктивність в описі тих білоруських місцин, де я ніколи не бував. Відтак не суджу, а хіба констатую: йдеться автору про краєвиди, будівлі чи пияків під сільмагом – до всіх них він автоматично ліпить прикметник «російські». Втім, може, й зовсім не автоматично.

 

І останній фрагмент. Щойно почавши Бюшера, я отримав від щедрого Ірванця дві перекладені ним – Ірванцем, а не Бюшером – книжки Арлова: збірку прози «Краєвид з ментоловим ароматом», куди увійшли згадані й незгадані повісті та оповідання, і збірку переважно верлібрів «Все як раніше лише імена змінилися». То вже так усі три разом і читав, перестрибуючи туди, сюди і назад, аж раптом наткнувся на виразний контрапункт. Бо у вірші «Польський транзит» Владьо пише:

 

як класно їхати Польщею

сумуючи по нездійсненному

полаятись із пасажиром

вагона «Берлін – Москва»

сказати що ми не Росія

і що ідіть ви у сраку

 

Хотілося б дочекатися тієї днини, коли більшість білорусів рішуче погодиться з Уладзімєром Арловим. Тоді у них з’явиться бодай мінімальний шанс змінити не лише імена. Але ніяк не раніше.

 

 

13.12.2021