Збірка есеїв Сюзен Зонтаґ «Про фотографію», можна сказати, найвідоміша. Принаймні, коли Сюзен відійшла, то майже усі нью-йоркські крамниці виставили тоді цю книжку на продаж. Це була ознака комерційного успіху видання. Також це свідчило, що Зонтаґ вдалося підсумувати й схопити основні ознаки впливу фотографії та фотографування на розвиток нашої цивілізації. Візуальне мистецтво, що до дев’ятнадцятого століття навіть стояти не могло поруч живопису і графіки, розширило свої простори, а з технічним поступом, тобто з процесами удосконалення оснащення фотографічного процесу, доросло до ранґу мистецтва. Зонтаґ каже, що фотографія – це псевдоприсутність і водночас символ відсутності. Мабуть, кожен з нас є володарем більшого чи меншого родинного фотоархіву. Кілька поколінь спільної родини укладалося в один, два, три альбоми. Тепер за альбоми править фейсбук чи інстаґрам, а частота появи нових фотографій зросла до необчислювального інтегралу. З усіх масмедійних сторін на нас сипляться знимки та відео, які починають домінувати в свідомості над текстом. Текст, хоча також є візуальним набором літер, але його інформаційне потрапляння в десятку передбачає певне зусилля – тобто прочитання та осмислення. Сприйняття ж фотографії відбувається набагато швидше, а отже дія її ефективніша. Уявіть собі той же родинний альбом зі знимками. Можливо, на звороті деяких ви натрапите на скупі описи – означення осіб та місця, якихось побажань, точних дат. А якщо зробити експеримент і спробувати описати цих осіб, місця, роки, то текстовий супровід вийде набагато довший, аніж схоплений фотографічний момент. Фотографія мене цікавила з дитинства. Власне вона була, до певної міри, самим дитинством, тобто таким, яким я зобразив у вірші «Фотографія 1969 року». Тривалий час людина з фотоапаратом, тобто власник цієї магічної штуки, перебував на особливому рахунку. Тепер це все знецінилося. Будь-яка мить може бути зафіксованою. Цією миттю не дорожать. А ще якихось тридцять-сорок років тому, не кажучи про давніші часи, фотографічної миті чекалося як свята. Походи до фотоательє були родинним постолитим зрушенням, а запрошенню знайомого фотографа-любителя передувало тривале домовляння. Звісно, що все змінюється: наші відчуття, ставлення до певних предметів та й взагалі технічний поступ. Найбільше, що мені подобалося у процесі фотографування – це процес проявлення плівки та проявлення зображення на фотопапері. Так складалося, що інколи, починаючи зі старших класів середньої школи, я був присутній при цьому завдяки, в першу чергу, любові нашої вчительки російської мови та літератури до фотографування. Саме тоді зрозумів сам процес вимивання в проявнику і закріплення в закріпнику зображень. В темній заштореній кімнаті, коли за вікнами міста були сутінки, бо переважно усе це відбувалося вдома, наступала підготовка до магічного дійства. Розкладалися три ванночки – для проявлення, промивання і закріплення. Встановлювався штатив, негатив плівки, під руками був фотографічний папір, червоне світло лампи. Усіх домашніх попереджалося не заглядати до кімнати, аби не засвітити плівку чи папір. Кожен рух у досвідченого фотографа під час перетворення плівки розраховано, будь-яке перетримання у проявнику чи закріпнику могло спричинити потемніння або іншу недосконалість. При світлі червоної лампи усього цього не видно. Усе проступало, коли сам процес завершувався і вмикалося світло. Тому при проявленні фотографій важливу роль відігравала інтуїція, внутрішнє відчуття міри. Після школи число знайомих фотографів у мене розширилося, майже кожному деколи я асистував. Мені подобалося бути присутнім при тому, як на білому папері з’являлися обриси наших облич, міських вулиць і парків, як ми реальні – ставали прозорою реальністю. Таке відчуття, цілком подібне, я переживав, коли писав вірші, тобто перетворював реальність слів та думок у графічну реальність, записану кульковою ручкою. На білому аркуші сині риски літер творили певне мереживо, діаграму, синусоїду, алгоритм. Мені подобався візуальний компонент вірша – строгість катренів, оправлених у нервові вензлі літер. Мине чимало років, й перед однією поїздкою я нарешті придбаю собі поважний фотоапарат. «Таким чином, – міркував я, – це правитиме за фотощоденник». Що, зрештою, здійснилося. Око, звикаючи до вічка фотоапарата, одночасно звикає до постійного, інколи несвідомого, процесу кадрування, тобто відсікання зайвого або несуттєвого, а також до підсиленої уваги до деталей. Сеґментування простору – ніщо інше, як процес оволодіння мовою в процесі писання, коли ти мусиш вибрати потрібні слова. Звісно, що нікараґуанська рослинність, що буйно цвіте на схилах вулканах Мумбачо, чи єрусалимські коти на ринку Махане-Єгуда, чи зелено-жовта рінь пустелі Ґобі, чи навіть нью-йоркські дільниці – усе, на що я вдало чи невдало направляв свій фотоапарат, що хотів запам’ятати, втримати, зберегти, трималося на худенькому бажанні знову пережити візуальне задоволення від побаченого. А як же його зберегти? Тільки клацнувши фотоапаратом. Очевидно, що Сюзен Зонтаґ, роздумуючи про фотографію не тільки як естетику чи суттєвий компонент суспільної пам’яті, дійшла до важливих висновків про суспільну значущість фотографії в історичному та соціокультурному контекстах. Фотографія – це додаткове око, через яке людство може розгледіти навколишній світ способом дзеркального відображення, тобто пошуку іншого «я». Чи це око, розглядаючи людські страждання під час воєн, катастроф, природніх катаклізмів, запитує себе про причини? Чи споглядання природних пропорцій: досконалості гірського пейзажу чи граційних ліній тіл тварин і птахів – застереже від вирубування лісів і припинення полювань? Комусь – так, комусь – ні. Однак це відображення себе в іншому, себе в собі підводить принаймні до запитань. Нещодавно відійшов мій близький приятель. Мешкав у провінційному містечку, щодня ходячи від свого дому до школи, в якій працював учителем. Щодня, або майже, окрім конспектів та учнівських зошитів, носив зі собою фотоапарат і фотографував вулички, будинки, людей, що траплялися на шляху. Фотографував своїх учнів, продавчинь крамниць, куди заходив що-небудь придбати або поцікавитись, чи підросла ціна на соняшникову олію. На його фотографіях змінювалися пори року, ракурси, люди, але його щоденний маршрут і жага фіксації цих змін ставали фанатичною повсякденністю. Та й фотографувати у тому містечку особливо нічого. Ну, декілька двоповерхових будинків з кінця дев'ятнадцятого століття, кілька перебудованих вілл з безсмаковим євроремонтом. Єдиний історичний артефакт міста – стара фортеця, навпроти якої він мешкав та, звісно, фотографував. У його комп’ютерних файлах тепер сиротливо зберігаються тисячі фотографій: міста, вуличок, людей і фортеці. Інколи він виїжджав в околиці, бо обставини родинного життя не давали можливості довших подорожей, привозячи звідти фотографії пологих подільських просторів та запахів серпневих полів. Інколи це був Тернопіль або Львів. При зустрічах я розповідав йому про Скадардію в Белграді або Тріумфальну арку в Бухаресті, про Бруклінський міст в Нью-Йорку і мури Старого міста в Єрусалимі, про Марбурґ, Венецію, Люблін, Солт-Лейк-Сіті, Париж, Улан-Батор тощо. Мені здавалося, що я зможу компенсувати його провінційне фотографування своїми розповідями. Він слухав й усе глибше занурювався в мовчанку й роздуми. Я повертався до Нью-Йорка, а на його фейсбуці знову і знову з’являлися десятки фотографій щоденного маршруту до школи і назад. У нього не було вибору? – це правда. Коли я дізнався про його відхід, то відкрив архів наших електронних листувань. До багатьох листів було прикріплено фотографії з наших студентських часів. Час до часу він оцифровував свої альбоми й пересилав мені. Я дивився на ці чорно-білі знимки, і мені найменше хотілося підбирати цитати Сюзен Зонтаґ для опису мого стану та відчуттів. Я пам’ятав усе до найменших деталей без будь-якого опису і пояснень. Мабуть, фотографію винайдено нами тому, щоби без опису і пояснень.
Автор знимки – Віктор Феськів
11.12.2021