«Котячі світи Луїса Вейна»/«Електричне життя Луїса Вейна», режисер Вілл Шарп, Велика Британія, США, 2021
В українському кінопрокаті тривають покази фільму «Котячі світи Луїса Вейна» про життя британського художника кінця 19 – початку 20 століття, чиї антропоморфні «котячі» роботи бачили навіть ті з нас, хто не плекає особливого пієтету до котів. Проте про автора відомих зображень загалу відомо небагато. Луїс Вейн виходив далеко за рамки «чоловіка, що малює котів», бо власне вписуватися в суспільні рамки й очікування художник не хотів і не міг. Та й самі коти з-під руки Вейна пройшли стадії перетворення від цілком натуралістичних пухнастиків до сатиричних імітацій людської поведінки й врешті до складних сюрреалістичних зображень.
Молодий ексцентричний лондонець з багатьма талантами й захопленнями (окрім живопису Вейн займався музикою, боксом, писав опери, хоч і не надто вдалі) після смерті батька 20-річним залишився єдиним чоловіком у сім’ї з обов’язком забезпечувати фінансово й піклуватися про п’ятьох молодших сестер та матір.
Після викладацького періоду юнак обирає шлях вільного художника. Малює здебільшого тварин, заробляючи на ілюстраціях для кількох журналів та газет, а також на портретах собак приватних замовників. Вейн вмів малювати з вражаючою швидкістю, адже був амбідекстром і міг творити обома руками водночас. В окремі роки художник створював понад 600 ілюстрацій за рік.
Коти не одразу були на малюнках «кетмена». Котів до Луїса привела любов. 23-річним він закохався в гувернантку своїх молодших сестер Емілі Річардсон, старшу від нього на 10 років. Їхні стосунки категорично не схвалювала родина молодого митця, вони обурювали суспільство Вікторіанського Лондона – джентльменові одружитися з жінкою з прислуги вважалося серйозним викликом соціуму. Та Луїсові було байдуже – Емілі дарувала йому любов і підтримку, якої художник з химерною вдачею не мав ні від кого більше.
Проте щастя молодят невдовзі затьмарила важка хвороба Емілі – в неї виявили рак грудей. Три роки їхнього подружнього життя дружина Луїса провела здебільшого в ліжку. В їхньому домі з’явилося кошеня Пітер, який став розвагою і розрадою молодої сім’ї Вейнів. Довгими вечорами біля каміна Пітер грався, а Луїс малював домашнього улюбленця. Ті малюнки неабияк втішали Емілі. Дружина просила Луїса продовжувати творити й ділитися з людьми радістю і красою. Лінія кохання художника до його дружини, роль якої зіграла британка Клер Фой, стає центральною в усій біографічній кінострічці.
Котяча людськість
Саме Емілі спонукала Луїса показати малюнки видавцям. Коти тоді зовсім не були улюбленцями британців. Незаперечна першість належала собакам. А Вейн зобразив котів особистостями, підкреслив їхню зворушливу кумедність, все частіше надаючи їм людських рис у своїх роботах.
Олюднення котячості популяризує пухнастих створінь спершу в Лондоні, тоді за його межами. Настільки далеко за межами, що невдовзі після першої публікації у різдвяному випуску «llustrated London News» під назвою «Різдвяна вечірка кошенят», Луїс Вейн стає одним з найпопулярніших ілюстраторів у світі. Згодом його коти стають на задні лапи, вбираються в тогочасний одяг, грають у карти чи в гольф, курять, грають на музичних інструментах, рибалять – розважають і підіймають настрій людей, як ніщо інше в той час.
Коти Вейна стають героями дитячих книжок, журналів та газет у всьому світі, ілюструють листівки. Та й знаковий вже в цьому столітті «погляд кота зі «Шрека» також був раніше – у Вейнових роботах. Без перебільшення можна сказати, що Вейн одним з перших подарував світові «мімішність». Значною мірою всі ми, діти чи втомлені робочим днем дорослі, завдячуємо мережевими образами котиків-антистресів саме Вейну.
Попри період колосальної популярності в житті Луїса Вейна завжди бракувало грошей, інколи він зовсім бідував. Довірливого добродушного Вейна постійно використовували й обдурювали, сам він же зовсім не дбав про авторські права, не вмів торгуватися, заробляючи мізер на своїх масово тиражованих у всьому світі малюнках. Все життя йому доводилося утримувати ще й власну матір та п’ятьох сестер, жодна з яких жодного разу не була заміжньою. На кілька років йому доводилося тікати від боргів до Нью-Йорка, де художник мав пропозиції роботи й таку-сяку змогу реалізації «американської мрії», проте тут його знову підвела власна натура й усі зароблені в Новому світі гроші він вклав у проєкт «дивовижного винаходу», який так і не було реалізовано, тож Вейн повернувся до Лондона ще біднішим, аніж до мандрівки.
Бенедикт Камбербетч
Британський актор Бенедикт Камбербетч, відомий глядачеві щонайменше своїм втіленням образу осучасненого Шерлока Холмса в однойменному серіалі BBC 2010 року, до ролі Вейна готувався ретельно досліджуючи його біографію. Настільки, що став автором передмови книжки про художника, що саме готується до видання. Зіграв Камбербетч переконливо, моментами настільки пройнявшись співпереживаннями бентежних почуттів переляканого, не прийнятого до товариства маленького хлопчика у дорослому Вейні, що його експресія водночас пробуджує бажання обійняти дивака й потужно відлякує. Останнє більшість людей відчували в безпосередній близькості до дивакуватого Луїса Вейна, навіть попри захоплення його творчістю. Схоже більшість відчуває до голодного, брудного й хворого кота-безхатька – жалість вкупі з відразою й боязню хвороб, дуже рідко – бажання прийняти й допомогти. Власне прийняти, бо зрозуміти когось, хто живе поза загальноприйнятими рамками не завжди можливо й не конче потрібно.
Вейн страждав від депресії. Дивакуватість з віком прогресувала, перетворюючи його з лагідного й добродушного на нетерплячого, безладного, часом агресивного. Наймолодша сестра Луїса потрапила до божевільні з діагнозом «шизофренія» тридцятирічною, його ж забрали на лікування з ідентичним діагнозом у 64-му віці. Зараз, очевидно бажаючи додати ще більше драматизму непростій історії життя Вейна, саме котів окремі медичні дослідження звинувачують у його божевіллі – буцімто це токсоплазмоз провокує шизофренію. Так чи ні, а коти залишалися з Вейном все життя.
«Він перетворив себе на кота. Він винайшов котячий стиль, котяче суспільство, цілий котячий світ. Усі англійські коти повинні соромитися, якщо не будуть хоча б трохи схожими на котів Луїса Вейна», – так казав про художника Герберт Велс (у фільмі це камео, як на мене, зовсім візуально не схожого з письменником Ніка Кейва). Велс та ще кілька відомих і впливових британців створили «Фонд Луїса Вейна» й зібрали кошти для допомоги замкненому в закладі з геть несприятливими для одужання умовами, що тільки провокували у Вейна страждання й агресію. Завдяки зусиллям доброзичливців його кілька разів переводили в пристойні лікувальні заклади для пацієнтів з психічними розладами, аж доки живі коти врешті стали частиною його терапії й допомогли йому повернути колишні лагідність і добрий гумор попри те, що він залишався в клініці до кінця своїх днів, виливаючи затьмарену хворобою свідомість на папір у складних візерунках сюрреалістичних котів останнього періоду своєї творчості.
Електрика кохання
Сама оригінальна назва фільму «The Electrical Life of Louis Wain» («Електричне життя Луїса Вейна») акцентує на його зацикленнях щодо таємничого явища електрики. У загадковому виникненні електрики і електричних потоках Вейн намагався відшукати пояснень таємницям життя, пам’яті. Його електричні теорії, хай які часом дивні й радше містичні, аніж наукові, протягуються лейтмотивом впродовж фільму. І хоча сам фільм мало пояснює художникову біографію, а місцями більше схожий на намагання припустити й зобразити «що твориться в твоїй дивакуватій голові, Луїсе» (так розмовляла з ним дружина Емілі), він майстерно зацікавлює незвичайними особистістю та життєвою історією Вейна, залишаючи глядачеві бажання самостійного їх дослідження.
«Усе своє він життя відчував це щодо електрики. Проте справжня електрика – це любов. Це той потік, той курс, що проходить крізь все його життя. Звісно ж, це все струмувало від Емілі», – сказав виконавець головної ролі Бенедикт Камбербетч під час презентації кінострічки в Лос-Анджелесі.
Заряду, який дало Вейну кохання Емілі, хай зовсім недовге, вистачило на довгі роки його життя й плідної творчості. Можна сперечатися щодо того, чи стрічка зумисне й наскільки правдиво акцентувала вплив дружини на життя художника, проте що ще, як не любов, рік за роком, десятиліття за десятиліттям спонукало його творити, незважаючи на всі невдачі й відсутність фінансової сатисфакції. Любов до котів. Любов до всіх людей чи однієї людини. Любов до малювання.
«Я дивуюся, звідки в тобі беруться такі світлі образи в такі темні часи», – кінорепліка Вейнового першого видавця. Для цього справді треба потужне внутрішнє світло. Луїсу Вейну вдалося провести його «котячою електрифікацією» по всьому світу й крізь час.
01.12.2021