Межі Галичини у середньовіччі

Говорячи про межі Галичини, обмежимося описом границь цієї землі лише від кінця І тисячоліття від Різдва Христового. Не будемо заглиблюватися у попередній період, коли описи нашої землі лише спорадично потрапляли до збережених донині історичних джерел. Не будемо тож згадувати про трипільців, аріїв, скіфів, кельтів, готів, гунів та инші племена, які передували на цих землях до кінця І тисячоліття від Р. Х. Згадаймо лише про білих хорватів, яким вдалося створити перші держави на території нинішньої Галичини.

​

Підсумовуючи історіографію ХІХ та першої половини ХХ століть, академік Іван Крип’якевич вважав, що «питання, чи хорвати належали до східнослов’янських племен, остаточно не розв’язано. Про територію над Верхнім Дністром та Сяном стародавні джерела не містять відомостей, які племена її займали. Волинські племена не переходили на південь через лінію Щебрешин–Белз–Броди–Збараж, уличі і тиверці навряд чи доходили далі Коломиї–Теребовлі, хорвати селилися на захід від Перемишля, – отже, територія Сяну і Верхнього Дністра залишається без жодних даних» ¹.

Через півсторіччя львівський історик Леонтій Войтович, узагальнюючи відомості про це державне утворення писав:

«Ґрунтовний аналіз відомостей про хорватів, які збереглися в основному джерелі – трактаті „Про управління імперією” візантійського василевса Костянтина VII дозволяє зробити висновок, що в середині Х ст. Біла Хорватія займала переважно первинну територію колишнього хорватського союзу (Велика Хорватія) вздовж північних кордонів Угорщини, на заході змикаючись з Білою Сербією, а на сході її межі були доступні нападам печенігів. Біла Сербія тоді займала верхню течію Одри i доходила до витоків Вісли. Хорватські землі від витоків Вісли через басейн Сяну простягалися десь до середньої течії Дністра – верхньої течії Пруту, звідки могли бути доступними для нападів печенігів. З трактату також випливає, що після того, як угри розгромили державу Святопулка Моравського, вони межували з хорватами біля Карпат, тобто в Закарпатті» ².

Тоді державні утворення білих хорватів (академік Ярослав Ісаєвич запропонував їх називати карпатськими хорватами ³) розташовувалися на території нинішніх Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей України, Малопольського та Підкарпатського воєводств Польщі, північно-східної частини Словаччини.

Як узагальнив Л.Войтович:

«Аналіз всіх нечисленних джерел, що збереглися, та погодження їх з топонімічними, лінгвістичними й археологічними матеріалами дозволяють припускати, що у VIII–Х ст. до приєднання до Київської Русі у басейнах Сяну та Верхнього Дністра, напевно, існували хорватські племінні князівства посян, теребовлян і поборан; на Середньому Дністрі і Верхньому Пруті – Східнотеребовлянське чи Галицьке хорватське князівство (а, напевно, і обидва); за Карпатами – Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське і Нижньотисянське хорватські князівства» ⁴.

На межі Х–ХІ ст. Біла Хорватія опинилася в центрі політичних змагань сусідніх держав: Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі. Київський князь Володимир Святославович пішов у 981 р. “на Ляхи”. Можливо що Володимир й дійшов тоді до Варти та Одри, але нинішні галицькі землі з Перемишлем та іншими городами він відібрав не у ляхів, а в Білої Хорватії, чиї західні кордони простягались тоді до Вісли та річки Білої, на берегах якої зараз лежить польське місто Бєльско-Бяла.

“Подібно до того, як поляки та ятвяги в ХІІ-ХІІІ ст. називали Русь на берегах ріки Білої, в околицях міста Більська, Білою, щоб відрізнити тим її від Русі Червоної (в околицях міста Червена), чехи, східні поселення яких вже у VII ст. простягалися, можливо, до Сілезії, називали хорватів, що жили за рікою Білою, білими”, – писав в 1927 р. у статті “Біла Хорватія” в празькому часописі Slavia Григорій Ільїнський (1876–1937), відомий славіст, член-кореспондент АН СРСР, член Польської академії наук.

Київ спочатку хотів навернути білих хорватів, до яких Христова віра прийшла зі Заходу від Св. Мефодія, на язичництво. А після 988 р. коли Київська Русь офіційно прийняла християнство, небажаними були докази, що західна частина держави вже давно охрещена. Тож усі документи та інші небажані свідчення про Білу Хорватію, яка стала частиною Русі, Польщі та інших держав, просто знищувались. Набагато вигідніше було поставити у літописах замість хорватів – “ляхів”, з якими постійно то воювали, то мирились.

Врешті-решт територія карпатських хорватів була розділена між сусідніми державами. Білі хорвати стали основою етногенези галицьких та карпатських русинів, а їх західна частина була згодом асимільована поляками та словаками.

Лише наприкінці ХІ ст. відновив  державність на колишніх землях карпатських хорватів князь Рюрик Ростиславович. Правнук Ярослава Мудрого, внук угорського короля Бели І був сином тмутараканського князя Ростислава Володимировича та угорської королівни Ілони. Оскільки Володимир Ярославович помер раніше від свого батька Ярослава Володимировича (Мудрого), то його нащадки не могли претендувати на київські та удільні князівські престоли. Їх називали князями-ізгоями.

Ростислав здобув у 1064 р. Тмутаракань на Таманському півострові. Але вже через три роки його отруїли підступні сусіди. Син Ростислава – Рюрик не міг претендувати на якесь удільне князівство, тому пішов на службу до волинського князя Ярополка Ізяславовича – стриєчного (двоюрідного) брата свого батька Ростислава.

У 1075 р. Ярополк одружився з донькою німецького маркграфа та перейшов на латинську віру, прийнявши при повторному хрещенні ім’я Петро. Того ж року Ярополк-Петро та його дружина Кунегунда-Ірина були короновані з титулами короля і королеви Русі згідно з буллою Римського Папи Григорія VII. Але, повернувшись до Києва, Ярополк-Петро не відважився оприлюднити свій королівський титул, і великими князями залишалися у Києві сини Ярослава Мудрого Святослав (до 1076 р.) і Всеволод (до 1093 р.). Ярополк вдовольнився князівством у Вишгороді, а з 1078 р. – на Волині, якій тоді підлягали й галицькі землі.

Рюрик Ростиславович здобув прихильність місцевої еліти, яка пам’ятала ще перекази про незалежні часи Карпатської Хорватії, і захопив у 1084 р. колишню столицю Перемишль. Через два роки Рюрик наділив уділами свої братів. Володар Ростиславович став князем у Звенигороді, а Василько – в Теребовлі. Молодший син Василька – Ігор Іван Василькович отримав у 1124 р. уділ в Галичі, і відтоді це місто стало княжою столицею. Після смерті Ігора у 1141 р., що не мав нащадків, його стриєчний брат перемиський князь Володимирко Володаревич перейняв звільнений престол і зробив Галич своєю новою столицею.

Місто Галич вперше згадується в Києво-Печерському патерику у 1096 р. Однак історик Петро Сіреджук вважає, що «у творі анонімного літописця угорського короля Бели розповідається, що 898 року угорський вождь Алмош зі своєю дружиною на шляху переходу на нові землі в Паннонську рівнину майже місяць перебував у гостинного галицького князя» ⁵.

На середину ХІІ ст. галицько-угорська границя проходила Вододільним хребтом у Карпатах. Границю з Польщею становили пущі між Сяном та Дунайцем. Границя з волинськими князівствами проходила на південь від міст Белза, Буська (Бужеська) та Збаража, хоча Пліснеськ та Олесько залишалися на галицькому боці. Від Київської землі Галичину відділяв вододіл між ріками Дністер та Південний Буг (Бог). У пониззі рік Прут та Дністер не було сталої границі, а до Галицького та Теребовлянського князівств належали Буковина та Поділля.

ПРИМІТКИ

¹ Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. – С. 60.

² Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі, №4, 2004, С. 107-108.

³ Ісаєвич Я. До питання про західний кордон Київської Русі // Ісаєвич Я. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. – Л., 1996.

⁴ Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі, №4, 2004, С. 125.

⁵ Сіреджук П. До генези міст Галицької землі у XIV–XVIII століттях // Книга міст Галичини… – Л., 1999. – С. 60.