Nanos gigantum humeris insidentes: карлики на плечах велетнів.
Ця латинська сентенція чудово передає мої відчуття від книжок та живого спілкування з Леонтієм Вікторовичем.
Книжок він написав багато, при цьому жодної з них не знайдеш у книгарнях, і біля Федорова вони не залежуються. Чи це не є найкращим показником популярності автора?..
Мені пощастило спілкуватися з видатним ученим в останній рік його життя. Одне з перших питань, які я поставив, – це щодо його нестандартного імені.
Він відповів: “Леонтій – від грецького “лев’ячий”, це одна з форм імені Лев. Я народився в Єманжелінську на Уралі, де батьки перебували на засланні. Мене назвали Левом, але православний священник чомусь вирішив, що це католицьке ім'я (хоча св. Леви походять з тих часів, коли була єдина Церква, серед них візантійський імператор та східні єпископи, – він цього просто не знав) і запропонував Леонтій. Тоді в метриці можна було записати що завгодно, але батьки як побожні галичани записали так, як було охрещено. Колеги в школі, інституті та в армії називали мене Левком”.
Мотивація батьків щодо вибору такого імені своєму сину невідома, але чи не визначили вони цим самим його долю?..
Адже спочатку хлопчик пішов по стандартній для ХХ ст. “технічній” стежці: механіко-машинобудівний факультет Львівського політехнічного інституту, робота головним механіком та головним інженером Берегівського меблевого комбінату. Через свої досягнення в технічній сфері Леонтій Вікторович зробив навіть політичну кар'єру: був заступником голови Миколаївської районної державної адміністрації та Миколаївської районної ради Львівської області. Й ось уявіть собі, наскільки треба відчувати поклик долі – він кидає “залізо” й політику та цілковито присвячує себе історії, розуміючи при цьому, що йому все треба буде починати з нуля!
Уявіть собі знов: він пішов в історію, маючи простий диплом інженера механіка-дослідника зі спеціальності "динаміка і міцність машин" та жодної наукової роботи. І він стає кандидатом історичних наук, доктором історичних наук, старшим науковим співробітником, нарешті – професором та завідувачам кафедри історії середніх віків і візантиністики ЛНУ ім. І. Франка! І весь цей час пише книги та наукові статті, яких у нього назбиралося більше 600!
Своєю спеціалізацією Леонтій Вікторович вибрав непросту, але надзвичайно важливу тему княжої доби Галичини. Непроста, бо княжа доба – це знання латини та греки. А важлива – бо це наше духовне й матеріальне коріння, це повернення до джерел, це дослідження й артефакти, якими легко “закривається рот” будь-яким колишнім і потенційним окупантам.
Книги Леонтія Вікторовича – особливо історії життя короля Данила та князя Лева – ще й змушують пишатися нашими предками, які з “левовою хваткою” боронили свої землі, забезпечили їм справжню “золоту добу” та пам'ять нащадків. Без яскравої галицької княжої доби не було б національного відродження ХІХ ст. та українського “п'ємонту”.
Крім всього іншого, вражає широта наукових інтересів Леонтія Вікторовича – це князівські династії Русі та Східної Європи, генеалогії династії Рюриковичів, Гедиміновичів та Чингізидів-Джучидів (нащадків Чингісхана), історія українського козацтва та Візантії, етногенез та історія кримськотатарського народу й білих хорватів!
Проте все ж фокус був на княжій добі. Звісно, Леонтій Войтович не єдиний займався цією темою – але він без сумніву став у ній №1. Наш академічний Лев, який лишив нам “золоту спадщину”, своє королівство – свої книги.
Й останнє: будучи іменитим істориком, великою фігурою в науці, він був простим і відкритим у спілкуванні. Міг вести лекцію, коли на неї з'явилися двоє студентів, бо йому важливо було передати знання! Він прислухався до думки, ніколи не тиснув авторитетом, у ньому не було зверхності чи поблажливості. А це, погодьтеся, дуже цінно: далеко не всі геніальні письменники чи історики були добрими людьми.
Requiescat in pace carissimus Leo! Спочивайте з миром, дорогий Левку!
Ви залишили гарну пам'ять та свої книжки – Вас пам’ятатимуть і згадуватимуть, поки існує історична наука та рідна Галичина!
07.02.2024