Прикарпаття в другій половині I тисячоліття

 

Проблема етнічної та політичної історії Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н.е. залишається дискусійною. Слабкість джерельної бази, фрагментарність археологічних досліджень, політична й ідеологічна заангажованість окремих вчених породили цілу низку стереотипів і помилкових висновків. Дослідження європейських вчених, в ході яких за останні два століття (з різних причин праці, опубліковані після 1914 р., залишаються невідомими загалу українських істориків) ґрунтовно проаналізований кожен вцілілий фрагмент, у співставленні з зібраним археологічним матеріалом, дослідженнями лінгвістів та етнологів, дозволяють зробити попередні висновки стосовно формування на цих землях племінного об’єднання Велика Хорватія, розширення його території до Закарпаття на півдні і витоків Вісли та Одри, Заале та Білої Ельстер на Заході, двох етапів міґрації хорватів на Балкани, причин відділення Білої Хорватії, формування на території Прикарпаття та Закарпаття окремих князівств, їх локалізації та історичної долі до включення цих земель до складу Київської Русі та Угорщини.

 

1. “Дулібська” проблема

 

Археологічні дослідження останніх літ, в тому числі велетенських городищ типу Пліснеська, Стільська, Солонська та інших, які були у десятки разів більшими за сучасні їм міста Київської Русі, виробничі комплекси з високим рівнем технології типу Рудниківського металургійного, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кінця Х ст., коли ці території ввійшли до складу Київської Русі, функціонувало розвинене диференційоване суспільство, здатне до створення державних організмів.

 

На жаль, майже повна відсутність писемним джерел змушує відноситися до цієї проблеми дуже обережно.

 

На підставі порівняння письмових джерел, даних топонімії і наслідків вивчення археологічних пам’яток VI-VII ст., було зроблено висновок, що територія Верхнього Подністров’я та Посяння входила до племінного об’єднання дулібів¹. Окремі дослідники були схильні пов’язувати з дулібами всю територію пам’яток культури Луки Райковецької, принаймні у межах ареалу празько-корчакської кераміки². Центр об’єднання дулібів відносять до Волині. Ці висновки, однак, залишаються доволі дискусійними.

 

Сьогодні найпоширеніший у історіографії погляд базується на буквальному трактуванні відомого фрагменту з ПВЛ: „дулебы, живяху по Бугу, где ныне велыняне...”³. Тобто на Волині жили, послідовно змінюючи одні одних, племена дулібів, бужан і волинян. З цього випливає, що тільки волиняни ввійшли до складу Київської Русі, тоді як дуліби і бужани на кінець Х ст. вже зійшли з політичної сцени або міґрували на інші терени. Для підтвердження цієї тези приводяться звістки про чеських, паннонських і карінтійських дулібів (860, 891, 977, 982, 984 рр.)⁴.

 

Повідомлення ПВЛ про участь дулібів у поході Олега на Константинополь у 907 р. (чи у 911 р., як доводив Олексій Шахматов) ще за пропозицією Сергія Середоніна вважається випадковим. Літописець ніби-то, бажаючи показати загальноруський характер походу Олега, перелічив усі відомі йому східнослов'янські племена. Я вже звертав увагу на дискусійність подібних висновків⁵. Не всі дуліби мусили брати участь у аварській міґрації у Паннонію і на Балкани, як не всі хорвати і не всі серби, що теж були зрушені аварами. Якась частина дулібів могла залишитися у місцях своїх первісних осад, зберегти племінну назву і взяти участь у поході Олега. Це не змінює суті навіть якщо прийняти версію Михайла Брайчевського стосовно історичності самого походу 911 р., яка залишається дискусійною. Якщо дуліби брали участь у поході 860 р., тобто жили на Волині у IХ ст., то їх нащадки залишалися тут і у Х ст., бо не існувало чинників, які могли спричинитися до їх міґрації у другій половині ІХ – Х ст.

 

Цитована вище фраза з ПВЛ могла означати, що колись дуліби володіли і землями волинян, але ніяк не відноситися до тих дулібів, які жили на Волині у Х ст. і могли тільки згадувати у своєму епосі про колишнє значення племені. Якщо би у VII-X ст. у Волинській землі тричі відбулася зміна населення, то така зміна неминуче знайшла би відбиток у археологічному матеріалі. Але таких відбитків знайти не вдалося. Скоріше ця територія була заповнена по меншій мірі чотирьома-п’ятьма спорідненими племенами, які періодично складали політичні зв’язки, що носили назву від імені племені-гегемона. Напевно не випадково у Баварського Географа волиняни (welunzani) та бужани (buzani) виступають сучасниками. У Х-ХII ст. на цих теренах з території племінних князівств волинян („велинян” чи „welunzani” Баварського Географа, „валінана” Масуді), дулібів, бужан („buzani” Баварського Географа), черв’ян („czeriani” Баварського Географа) і лучан сформувалася Волинська земля, населення якої склало волинську групу руського (українського) народу. По суті з цим погоджується і Володимир Баран який, однак, припускає, що волиняни – це пізніша назва дулібів⁶. До волинських племен також треба відносити танян („thafnezi” Баварського Географа), яких ще Павло Шафарик⁷ та Любор Нідерле⁸ локалізували в басейні р.Танви, правої притоки Сяну, з чим погоджувалися Іван Крип’якевич⁹ та Леонтій Войтович¹⁰. Інші локалізації (у Помор’ї, на Драві та Верхньому Дунаї) не пов’язані з контекстом Баварського Географа (пам’ятки, де згадується це плем’я) та археологічним матеріалом, а тільки базуються на співзвучності назв¹¹. Версія Євгена Кухарського, який поміщав танян на південь від лендзян і на північ від Карпат¹², фактично не заперечує версії Шафарика-Нідерле.

 

Найдавніше літописне зведення передає, без сумніву (а такої думки були О.Шахматов, Борис Рибаков та ін.), епічне сказання про аварсько-дулебські відносини: „В сизе времена быша и Ѡбре, иже воєваша на црѧ Ираклиѩ и мало єго не ѩша. Си же Ѡбры воеваша на Словѣны, и примучища Дулѣбы, сущаѩ Словѣны, и насильє творѧху женамъ Дулѣбьскымъ: аще поѣхати бѧше Ѡбрину, не дадѧше въпрѧчи конѧ ни волу, но велѧше въпрѧчи 3 ли, 4 ли женъ в телѣгу и повести Ѡбрина, и тако мучаху Дулѣбы. Бѧху бо Ѡбри тѣлом велицѣ а оумомъ горди, и потреби ѩ Богъ и помроша вси, и не ѡста ни единъ Ѡбринъ, и есть притча в Руси и до сего дня: погибоша аки Ѡбри, ихъ же нѣ ни племене ни наслѣдка”¹³. І, зрозуміло, що носієм цього епосу могли залишалися волинські нащадки дулібів, через передачу яких він і потрапив до літопису. Спроби довести, що впорядник Найдавнішого зведення „виліпив” дулебо-аварську історію з літературного джерела, виглядають вченою спекуляцією. Звичайно посилаються на лист константинопольського патріарха Миколая Містика до болгарського кагана Симеона (923/924 р.), в якому написано, що авари загинули, не залишивши ні племені, ні потомства¹⁴. Але така думка у Х ст. могла прийти в голову практично всім, хто чув про аварів. У листі патріарха немає жодного натяку на теліги, запряжені жінками. Крім того про знущання аварів над слов’янами у Карпатській котловині є свідчення у хроніці Фредегара¹⁵, яка, звісно, не могла бути доступною київському книжнику. Менандр повідомляє, що авари аби нанести слов’янам біду, розоряли їх поля (Менандр, фр.50).

 

Арабський історик Абу-л-Хасан Алі ал-Масуді (†956) у своїй книзі, закінченій бл. 947 р., подав цікаву інформацію про волинські племена: „З тих племен одне мало раніше у древності владу, його царя називали Маджак, а само плем’я називалося Валинана. Цьому племені скорялися всі інші слов'янські племена, бо влада була в нього і інші царі йому скорялися. Потім слідує слов'янське плем'я Астарбрана, котрого цар в даний час називається Саклаїх; ще плем'я називаєме Дулаба, цар же їх називається Ванж-Слава... Ми вже вище розповідали про царя, котрому підкорялися в давні часи інші царі, т.і. Маджак, цар Валинани, котре плем'я одно з корінних племен слов'янських, воно шанується між їх племенами і мало перевагу над ними. В дальнійшому ж пішли неполадки між їх племенами, порядок їх був порушений, вони розділилися на окремі коліна і кожне плем'я обрало собі князя"¹⁶. Важко судити чи отримав цю інформацію безпосередньо сам ал-Масуді, перебуваючи у контрольованих хазарами північнокаспійських містах, чи вичитав у старшій літературі, але вона походить від булгарських або хазарських купців і відбиває становище на землях за Дніпром, перш за все на Волині на початку Х ст. або, навіть, в кінці IХ ст.¹⁷. Важко повірити, щоби тут йшлося про германські племена¹⁸ чи про прибалтійське місто Велинь, як прагнули довести польські дослідники. Останнього на той час просто не існувало.

 

У Х ст., в умовах конфронтації християнського і мусульманського світів, єврейські купці провадили торгівлю від Кордови до Багдаду через Париж, Реймс, Трір, Регенсбург, Прагу, Краків, Перемишль, Київ, Булгар і Хорезм. Один з таких купців єврей з Тортоси Ібрагім ібн Якуб ал Ізраїлі ал ат-Туртузі (* до 912/913 † після 966), який служив при дворі кордовських халіфів Абд ар-Рахмана III (912-961) і ал-Гаміда II (961-976), у 965-966 рр. здійснив подорож у слов’янські краї. Його реляція не збереглася, але її фрагменти передали пізніші мусульманські автори ал-Бекрі (ХI ст.), ал-Казвіні та ібн Саїд (ХIII ст.) і ал-Німаріг (XIV ст.)¹⁹. Інформація про волинські землі у реляції ібн Якуба практично співпадає з розповіддю ал-Масуді. Тільки ім’я короля передано як Maha, а плем’я названо Wlinb'b.

 

Польські дослідники старшого покоління вхопилися за цей арґумент, щоби довести зв’язок з поморськими велетами. Тадеуш Ковальський навмисне, уступаючи поморській версії, дав переклад „велітаба” замісь „велінаба”²⁰. Останнє був змушений визнати такий солідний дослідник як Герард Лябуда²¹. Але частина польських дослідників прийняла варіант Т.Ковальського і, спираючись на нього, почала будувати версії про помилковість терміну „Валинана” у ал-Масуді і зв’язок „Велітаба” з велетами²². Йозеф Відаєвич, обґрунтовуючи цю тезу, навіть написав, що назва „волиняни” з’явилася тільки у ХI ст., а Ал-Масуді писав у Х ст. і, отже, не міг про неї чути.

 

Багато сил, щоби довести, що етнонім „волиняни” з’явився тільки тоді, коли пропали етноніми „бужани” і „дуліби”, приклав також Генрік Ловмяньский. Зрештою, розуміючи вразливість власної арґументації і неспроможність велетської версії, він висунув нову здогадку, що ал-Масуді та ібн Якуб писали про ругійський Велин, ніби-то пов’язаний з Волзьким шляхом²³. Західнопоморське чи ругійське місто Велин теж з’явилося не раніше кінця Х ст. і немає жодних писемних чи інших даних про існування в цьому реґіоні племені волинян, окрім співзвучності назви.

 

Інші польські дослідники, які звернули увагу на слабкість прибалтійської версії, відносять відомості ал-Масуді до Великої Моравії²⁴. Останнє теж не спирається на якусь поважну арґументацію.

 

Що стосується київського літописання, на мовчання якого стосовно Волині, звертають увагу прихильники поморських та моравських версій, то у нього до ХI ст. не було потреби писати про волинян, як не було потреби писати про хорватів чи сербів. Самі волиняни (як племінне князівство, а не жителі певної географічної області) сходять з політичної сцени з початку ХI ст. (як і бужани чи лучани). У Х ст. їх зафіксував Баварський Географ у контексті, який неможливо прив’язати до Балтики (правда, польські вчені для цього висунули тезу, що порядок назв у Баварського Географа нічого не означає). Столиця волинян місто Велинь (Волин) вперше згадане під 1018 р. вже як рядове місто, а після 1078 р. взагалі зникає з сторінок літописів. Його городище круглої форми, периметром 250 м, знаходиться у верхній течії Прип’яті під сучасною забудовою с. Городок Камінь-Каширського р-ну Волинської області²⁵, через що його дослідження важкодоступне.

 

Перший перекладач ал-Масуді Авраам Гаркаві вважав, що арабський історик передав відомості з VI ст. про гегемонію племені волинян серед дулібського зв’язку, яка закінчилася бл.560 р. у період аваро-дулебської війни, під час якої загинув король волинян Мезамір (Маджак)²⁶. Цю думку підтримали М.Брайчевський²⁷ та Б.Рибаков²⁸, а також (не приймаючи тотожності Мезаміра з Маджаком) Василь Ключевський²⁹ та Йосиф Маркварт³⁰. Міркуючи приблизно так само, Л.Нідерле дійшов до висновку, що ал-Масуді передав відбиток подій з 593 р., а король Маджак був вождем антського союзу, в якому гегемоном було плем’я волинян, тотожним Мусокію, про якого писав візантійський історик Феофілакт Сімокатта³¹. Протилежну думку захищав О.Шахматов. Дуже обґрунтовано він доводив, що епос, переданий у ПВЛ, зафіксував занепад аварів і вже через це його слід відносити до VIII-IX ст. Тільки під натиском франків на переломі VIII-IX ст. авари здійснили напад на дулібів і перемогли їх. Як один з арґументів він приводив топоніми (Обра – лівий приток Варти, Обринка, Обрин – під Новогрудком)³². Розвиваючи його ідею, Володимир Мавродін висунув гіпотезу, спираючись на згадку в ПВЛ імператора Іраклія, про існування рівночасно з державою Само потужної держави дулібів, яку розгромили авари³³.

 

Обидві ці версії вражливі. Фредегар, який розповів про державу Само навіть натяком не обмовився про якусь іншу слов’янську державу. Крім того з епічного сказання, відбитого у ПВЛ, можна судити, що авари панували на Волині довший час. На рубежі VIII-IX ст. це було би нереально. Від Волині їх відділяли Карпати і землі у Верхньому та Середньому Подністров’ї і Посянні заселені хорватами. А між тим авари не тільки розбили дулібів, але й змусили значну їх частину міґрувати на захід. Так з’явилися чеські, паннонські, карінтійські дуліби. В Чехії є р.Дудлеба, річка Дулебка тече в Карінтії, назву Дулеба носить притока Ольси, на якій знаходиться с. Дулеби³⁴. Поселення Дулебська біля Врбовця у Хорватії теж відбиває сліди цієї міґрації.

 

Деякі дослідники стримано віднеслися до повідомлень ал-Масуді та літопису, не заперечуючи їх. Так поступив Михайло Грушевський³⁵. Георгій Вернадський при цьому звернув увагу на бідність археологічного матеріалу на Волині³⁶. Скоріше можна говорити про недостатність самих археологічних досліджень, в тому числі і розвідок. До початку 80-х рр. у Волинській та Рівненській областях було виявлено 2 городища і 34 селища, які можна датувати цим періодом³⁷, зараз становище трохи краще, але через відсутність коштів польові дослідження археологів практично призупинені.

 

Підводячи підсумки аналізу писемних пам’яток та версій дослідників, можна припускати, що у 561-567 рр. авари завоювали Волинь і змусили основну частину дулібів, які були гегемоном волинського союзу племен, міґрувати на захід. Решта дулібів, які залишилися на попередніх теренах, аж до повстання Само знаходилися під аварським гнітом. Як і вважали О.Шахматов, М.Приселков та інші дослідники, цей період знайшов відбиток у пісні-билині про запрягання дулебських жінок в аварські теліги.

 

З досить певною точністю аваро-дулебську війну можна датувати 561-562 рр. У 561 р. по смерті франкського короля Хлотаря його землі розділили між собою четверо синів. За Хагібертом залишився Париж з південно-франкськими землями, за Понтаром – південно-західні землі з Орлеаном, Хілперіком – Нейстрія з Суассоном, а східно-франкські землі з Реймсом отримав Сігіберт. У 562 р. король Сігіберт зіткнувся з аварами, які вийшли на його східні кордони. Сучасник і сподвижник короля турський єпископ Григорій Флоренцій (* бл.540 †594) розповів про це в „Iсторії франків”³⁸. Iнший історик Павло Диякон (* бл.720 †бл.799) в „Iсторії лангобардів” відносить битву між аварами і Сігібертом над верхньою Лабою до 562 р.³⁹. Отже союз дулібів міг бути розгромленим між 561 та 562 рр.: у 560 р. авари вбили посла антів Мезаміра; в наступному році розбили кутрігурів і вийшли на Нижній Дунай; василевс Юстиніан запропонував їм як федератам імперії для поселення Паннонію, де жили герули і гепіди; у Паннонію авари перегнали з собою значні масиви хорватів, принаймні східна частина яких перебувала під гегемонією дулібів.

 

Десь з другої третини VII ст. з аварською залежністю було покінчено і союз відродився під гегемонією волинян. Повідомлення ал-Масуді та ібн Якуба відбиває якраз цей період. Тому діяльність Маджака правомірніше відносити десь до VIII-IX ст. Його не варто ототожнювати з Мезаміром чи Мусокієм, хоча б тому, що обидва були антами, тоді як волинські племена – склавінські⁴⁰. Можливо, що центром нового союзу під гегемонією волинян було городище Зимне Волинської обл., яке відноситься до кінця VI-VII ст. Сліди знищення цього городища і аварські стріли⁴¹ можуть свідчити про повторну аварсько-волинську війну. Після цього центр волинян, напевно, перемістився у Волин. Повторне вторгнення аварів, схоже, не привело до відновлення їх панування. У IХ–Х ст. новим гегемоном стали черв'яни (звідси і розповіді про гради Червенські), а потім бужани. Найдовше гегемоном були волиняни, які і дали географічну назву реґіону.

 

Отже письмові пам’ятники не дозволяють пов’язувати дулібів з племенами, які заселяли Придністров’я та Посяння. Якщо гегемонія дулібів і простягалася на частину цього реґіону, то це було ще у VI ст. Після аварського завоювання цей союз розпався і частина територій підпала під аварську зверхність. Окремі топоніми (село Дуліби на р.Стрию, село Дуліби на р.Лузі, притоці Дністра та ін.) можуть бути як свідченням давньої гегемонії дулібів у цьому реґіоні, так і поселеннями полонених волинян під час галицько-волинських війн першої половини ХII ст.

 

 

2. Проблема “білих хорватів”

 

Межа між прикарпатськими і волинськими племенами пролягала по вододілі басейнів Сяну і Дністра з басейнами Західного Бугу і Прип’яті. Відповідно і транспортні системи обох ареалів були пов’язані з цими ріками. У вітчизняній та російській історичній літературі поширене етнічне означення прикарпатських племен як білих хорватів. У дослідженнях вчених з інших країн „білими” досі називають різні групи карпатських, придністровських, приодренських і карантанійських хорватів. В їх число потрапили і закарпатці. Наскільки це справедливо?

 

Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Любора Нідерле⁴², Тадеуша Модельського⁴³, Федро Шішіча⁴⁴, Любо Гауптмана⁴⁵, Йозефа Відаєвича⁴⁶, Герарда Лябуди⁴⁷, Божени Застерової⁴⁸, Генріка Ловмянського⁴⁹, Віктора Iдзьо⁵⁰ та Леонтія Войтовича⁵¹.

 

Хорватський вчений Стефан Сакач, базуючися на працях відомого швейцарського лінгвіста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва „білі хорвати” за іранською термінологією, прийнятою у слов’ян, означає „західні хорвати”⁵². Загалом це визначення заперечень не викликає і приймається більшістю дослідників⁵³. Після глибокого критичного аналізу цієї проблеми, російський вчений Олександр Майоров також погодився, що лише ця версія задовільно пояснює назви “Біла Хорватія” та “білі хорвати”⁵⁴.

 

У джерелах термін „білі хорвати” зустрічається двічі – у трактаті візантійського василевса Костянтина Багрянородного „Про управління імперією” та у ПВЛ. Щодо останньої, то М.Грушевський допускав, що це вставка пізнішого редактора, який знайшов згадку про хорватів під 992 р. і дописав їх до переліку племен⁵⁵. Але під 992 р. мова йде просто про „хорватів”, тоді як у недатованій частині літопису згадуються „білі хорвати”. Інших арґументів на користь своєї версії історик не привів.

 

Зрозуміло, що в будь-якому випадку на певному етапі білі хорвати були частиною хорватського масиву⁵⁶.

 

Найваждивішим джерелом з ранньої хорватської історії залишається трактат візантійського василевса Костянтина VII Багрянородного (913-959 рр.) „Про управління імперією”. Всі сумніви з приводу його інформації, які інколи можна зустріти в літературі⁵⁷, є скоріше за все лише даниною модному в певні часи гіперкритицизму. Костянтин VII писав не літературний твір, а настанову з питань зовнішньої політики для сина і наступника Романа II, не маючи потреби щось замовчувати або перекручувати, а у Х ст. у цивілізованій Європі більше інформації не мав ніхто. Зрозуміло, що автор використовував інформацію з різних джерел, в тому числі і епічних, не завжди маючи змогу їх перевірити, узгодити в часі, не кажучи вже про точну їх локалізацію. Всі проблеми формування трактату та його розділів детально проаналізовані в коментарях лондонського видання 1962 р.⁵⁸. Погляди радянської науки на ці проблеми відбиті у двох останніх виданнях трактату під редакцією Геннадія Літавріна⁵⁹. Хорватський вчений Міленко Лончар узагальнив підсумки досліджень відомостей про хорватів, приведених в трактаті, післявоєнних хорватських, словенських і сербських істориків⁶⁰.

 

У 31 та 30 розділах приведені відомості про Білу і Велику Хорватію (цит. за російським виданням 1991 р.):

 

„ ...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, званих „білими”, котрі живуть по ту сторону Туркії поблизу Франгії, і межують зі слов’янами, тобто нехрещеними сербами. Хорвати слов’янською мовою означає „жителі великої країни”. Ці хорвати виявились перебіжчиками до василевса ромеїв Iраклія...

 

...Хорвати ж жили на той час за Багіварією, де з недавного часу знаходяться білохорвати...

 

...Другі ж хорвати залишилися біля Франгії і з недавніх пір зовуться білохорватами, тобто „білими хорватами”, які мають власного архонта. Вони підкоряються Оттону, великому королю Франгії, інакше Саксії, і лишаються нехристами, вступаючи в родинні зв’язки і дружні відносини з турками ...

 

...Велика Хорватія, звана „Білою”, лишається нехрещеною до сего дня, як і сусідні з нею серби. Вона виставляє ще менше кінниці, як і пішого війська, порівняно з хрещеною Хорватією, так що є більш доступною для грабунків і франків, і турків, і пачинакітів. Вона не має ні довгих суден, ні кондурів, ні торговельних кораблів, бо лежить далеко від моря, – шлях від тамтешніх місць до моря займає 30 днів. А море, котрого вони досягають через 30 днів, називається „Чорним”...".

 

У літературі Х-ХI ст. етнонімом „турки” називали угорців⁶¹.

 

На думку більшості коментаторів архаїчна назва „Франгія” у трактаті відноситься до східної частини імперії франків – Германського королівства. Вальтер Онзорге⁶² висунув версію подвійного значення цього терміну у василевса Костянтина: „Grossfrangia”, як частина імперії франків поза Альпами, і „Frangia” у значенні „Regnum Italicum”. Цю версію активно підтримав Герман Кунстманн⁶³. Обидва не зауважили, що Regnum Italicum з’явився лише після перемоги Оттона I над Беренгаром у 962 р., тобто після смерті Костянтина Багрянородного.

 

Етнонім „Багіварія” (від Bagoaria, Baioaria, Bavor латинських джерел) на думку більшості дослідників означав частину держави Оттона I – Баварське герцогство⁶⁴. Один з перших коментаторів трактату Ансельм Бандурі висунув версію, що Багіварія – спотворена назва Карпат⁶⁵. Пізніше Йосиф Міковші запропонував під Багіварією розуміти територію за р.Ваг у Словаччині⁶⁶. Ці обидві версії не арґументовані і тому не отримали підтримки. Те ж можна сказати і про версію, за якою Багіварія – Бабина гора в Оравських Бескидах⁶⁷.

 

Пачінакіти – спотворена назва печенігів.

 

Отже, на підставі приведених вище фрагментів трактату василевса Костянтина можна зробити висновок, що в середині Х ст. Біла Хорватія займала в основному первинну територію колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії) вздовж північних кордонів Угорщини, на заході змикаючись з Білою Сербією, а на сході її межі були доступні нападам печенігів. Біла Сербія тоді займала верхню течію Одри і доходила до витоків Вісли. Звідси випливає, що в середині Х ст. Біла Хорватія простягалася від витоків Вісли через басейн Сяну десь до середньої течії Дністра – верхньої течії Пруту, звідки могла бути доступною для нападів печенігів. Причому на захід, за відомостями василевса, білі хорвати висунулись недавно, тоді як море, з яким вони були зв’язані, було Чорним морем і примірний шлях до нього тривав 30 днів. День плавання вверх по ріці прийнято рахувати 25-35 км, вниз – 80 км. По Дністрі, з його безліччю вигинів і поворотів, вниз за день пройти більше 50 км не вдається. Прості підрахунки показують, що за 30 днів до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякі дослідники, в т.ч. Дюла Моравчик, під Чорним морем пропонують бачити Балтійське. Це малоймовірно, але не змінює справи: до Балтійського моря за 30 днів річковим шляхом по Сяну і Віслі теж можна добратись лише з району Перемишля. Про північні межі Білої Хорватії Костянтин VII відомостей не мав.

 

Чи сягала ця Біла Хорватія нинішнього Закарпаття?

 

Наступний фрагмент з розділу 13 трактату: „ ...до турок прилягають наступні народи: З західної сторони від них – Франгія, з північної – пачінакіти, з південної – Велика Моравія, тобто країна Сфендоплока [Святоплука Моравського – Л.В.], котра зовсім знищена тими самими турками і захоплена ними. Хорвати же сусідять з турками біля гір...”.

 

Дюла Моравчик, Габор Фегер, Френсіс Дворнік та ін.⁶⁸ вбачали в цьому фрагменті свідчення, що після того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами біля Карпат, тобто в Закарпатті. Геннадій Літаврін та Володимир Шушарін, вважають, що мова тут йде про далматинських хорватів і відносять цей фрагмент до незрозумілих⁶⁹. Це зовсім безпідставно. Повідомлення розділу 13 логічно пов’язане в тексті з рештою інформації про угрів, печенігів та хорватів.

 

Але потрібно звернути увагу, що фрагменти трактату, які відносяться до хорватів біля Карпат, не дозволяють називати їх білими. До такого висновку схиляє і вказівка василевса на те, що землі хорватів доступні нападам печенігів. Поза сумнівами справедлива думка Павла Діакону та інших дослідників, що печеніги після 896 р. оволоділи простором від Дону до Сирету і їх літні кочовища були і у Пруто-Дністровському межиріччі⁷⁰, звідки вони могли легко тривожити хорватів у Закарпатті та на Середньому Дністрі. Принаймі у 948-952 рр. печеніги кочували між Південним Бугом, Дністром, Прутом і Сиретом. Зауваження Світлани Плетньової щодо археологічних пам’яток печенігів на Доні⁷¹ не суперечить цим висновкам. Про розселення восьми орд печенігів, одна з яких межувала (чи досягала їх територій під час набігів) з уличами, древлянами і, навіть, волинянами (у тексті – лендзянами), розповідає 37 розділ трактату василевса Костянтина. У полеміці з Павлом Діакону Іван Божилов⁷² та Дюла Дьєрфі⁷³ не виглядають переконливими. Слідів болгарського володіння цим реґіоном немає. Ще менш вірогідна версія М.Грушевського за якою печеніги могли тривожити хорватів на Одрі через угорські володіння⁷⁴.

 

ПВЛ тричі згадує хорватів і один раз білих хорватів:

 

„ ... По мнозех же временех сели суть Словени по Дунаеви, где есть ныне Угорская земля и Болгарьска. От тех Словен разидошася по земле и прозвашаяся имены своими, где седше на котором месте: яко пришедше седоша на реце именем Морава, и прозвашася Морава: а друзии Чеси нарекошася; а се тиже Словени Хровате Белии, и Сербь, и Хорутане...”⁷⁵. [Як випливає з тексту, цей фрагмент відноситься до земель, які на момент укладання ПВЛ входили до складу Чеської держави – Л.В.]

 

„ ...И живяху в мире Поляне и Древляне, и Северь, и Радимичи, и Хрвате...” [Погоджуючи цей фрагмент з відомостями трактату Костянтина VII, можна вважати, що хорвати жили в межах Київської Русі часів Нестора-літописця, тобто на Дністрі – Л.В.].

 

Наступний фрагмент повідомляє про участь хорватів в походах Олега на Константинополь у 907 та 911 р. Залишаючи в стороні дискусійність числа походів Олега, а також взагалі самих походів у зв’язку з версією Аскольдового літопису і гіпотезами М.Брайчевського (що відносило би події на 50-60 літ назад), можна припускати, що хорвати могли брати участь у подібних походах лише як союзники або данники київського князя. Тільки спустившись по Дністру і приєднавшись до флотилії Олега чи Аскольда, вони могли принести користь в поході. Як союзники, живучи далеко від Дністра, хорвати не мали би ніякої вигоди від походу у Візантію. Як данники Києва вони, тим більше, не могли знаходитись далі на захід за межами Придністров’я.

 

Третій фрагмент датується 993 роком: „иде Володимер на Хорвати”. У 981 р. Володимир Святославич воював з ляхами і зайняв Перемишль та Червенські гради. Не можна не погодитись з версією Ярослава Ісаєвича, що ляхами на Русі початково називали крайнє сусіднє плем’я лендзян, поширивши потім цю назву на всіх поляків⁷⁶. З тої ж причини і угорці називають поляків „лєндел”.

 

Свого часу Г.Ловмяньський досить обґрунтовано розмістив лендзян у Сандомирсько-Люблінській землі⁷⁷. Польський історик вважав, що вони теж входили в хорватський масив, а на певному етапі і до складу Великої Моравії. Але більшість польських істориків, використовуючи інший фрагмент трактату „Про управління імперією”, де повідомлялося, що плем’я Lenzenionoi платило данину Києву в часи регентства Ольги, старалися посунути межі лендзян мало не під Київ. В кінці кінців не встояв і Г.Ловмянський. Він відмовився від попередніх поглядів і поширив кордони лендзян до Бугу та Стиру на Волині⁷⁸. І сьогодні межі лендзян на півдні і на сході пересуваються до верхів’їв Дністра⁷⁹, а для обґрунтування цієї тези залучаються переважно ономастичні матеріали, причому навіть такі назви як Белз, Белзець чи Тисмениця відносять до західнослов’янських тобто польських⁸⁰.

 

Лендзяни могли у середині Х ст. утримувати верхів’я Прип’яті і певний час брати участь у дніпровській торгівлі з Візантією. Можливо, що бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства знаходилися в цей період під їх гегемонією. Як учасники дніпровської торгівлі вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII і зарахував їх в число данників Києва. Могли вони також знаходитися певний час під гегемонією тих самих волинян чи бужан. Олександр Головко з цього приводу пише про певну групу лендзян, яка мешкала у верхів’ях західних витоків Дніпра (на території сучасної Білорусі), але водночас не була якимсь значним етнічним формуванням і згодом повністю асимілювалася волинським населенням⁸¹. Не виключено, також, що лендзяни тотожні волинським лучанам⁸².

 

Південні кордони лендзян доходили до Угорщини, але це не значить, що вони доходили до Карпат. Знахідка цілого угорського кладовища Х ст. у Перемишлі свідчить про те, що угорські впливи у цьому реґіоні могли сягати аж до меж Сандомирсько-Люблінської землі. Перемишль, напевно, був хорватським містом⁸³, назва якого походить від Пшемисла – хорватського або моравського князя. Після розгрому Великої Моравії хорватські князівства могли стати об’єктом боротьби між Чехією, Угорщиною і Польщею. Польща в цей час переживала період складання. В орбіту держави Мєшка I ввійшли лендзяни, а також, можливо, на короткий час, Червень і Перемишль, котрий перед цим перебував у сфері угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав ці землі до Києва. Якщо б ці землі були етнічними територіями лендзян, то за них би неминуче пішла довга боротьба. Але цього не трапилось, бо ці землі були хорватськими.

 

Залишається питання проти яких хорватів ходив київський князь у 993 р. Версія про завоювання Закарпаття і включення його до складу Київської держави, яка спирається тільки на цей фрагмент, не підкріплена іншими арґументами і виглядає непереконливо. Правдоподібніше, що Володимир виступив проти дністровських хорватів, бо під час цього походу на Київ напали печеніги і князь повернув назад. Якби його військо знаходилося за Карпатами, зробити це було би практично неможливо. Хорвати з Середнього Дністра могли домовитись з печенігами про напад останніх на Київ. Боротьба Києва за Середнє Подністров’я була нелегкою. Розкопками Бориса Тимощука засвідчені розорення ряду городищ цього реґіону в кінці Х ст. У Закарпатті нічого подібного не знайдено.

 

Про „руських хорватів” згадував і польський хроніст Вінцентій Кадлубек (бл.1160-1223), але ці згадки, напевно, запозичені з руських літописів і не можуть дати нічого нового для локалізації хорватів. Тільки один фрагмент можна інтерпретувати як повідомлення про боротьбу за хорватські землі між Угорщиною та Польшею в період після 966 – до 981 рр.: „Гунів чи Угрів, Хорватів і Мадярів, племена сильні, він перебрав під свою владу”⁸⁴. Цей фрагмент також певною мірою підсилює висновок, що хорвати межували з Угорщиною і з півночі, тобто від Карпат.

 

Дослідники тексту „Орозія” англійського короля Альфреда Великого (879-899/901) встановили, що інформацію про центральні райони Європи взято від дипломатів, які перебували при дворі імператора франків Арнульфа (887-899 рр.), котрий у 892 р. пробував завоювати Велику Моравію і через купців, місіонерів та інших розвідників збирав інформацію про слов’янські землі⁸⁵. Хороти [хорвати] поміщені Альфредом на схід від далемінців [далемінців-гломачів] і на південь від Мегда, „а з півночі від землі знаходяться сарменди до самих Рифейських гір” [Орозій, 12-13]. Далемінці-Гломачі разом з сіуслами, колодицами, мільчанами і лужицами входили до союзу сорбів [сербів]⁸⁶, відомому Костянтинові Багрянородному як Біла Сербія. Нині залишки цього союзу збереглися як лужицькі серби. Землі далемінців локалізуються між р. Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стріли, Ползницею і Крушними горами. Отже, за Альфредом, межі між Білою Сербією і Білою Хорватією на заході проходили над верхньою Лабою. Сюди легко поміщаються і чеські хорвати з-над верхньої Лаби і сілезькі хорвати з-над верхньої Ніси, відомі з пізніших джерел⁸⁷.

 

Ще в минулому столітті Ян Босворт апріорно помістив Мегд у Східній Прусії і Польщі⁸⁸. Пізніше Г.Лябуда досить переконливо ототожнив Мегд з Мазовією⁸⁹. Територія Мазовії чітко окреслена топонімами типу Мазовшани, Мазовше, Мазев, Мазево, Мазовецьк, Мазури, Мазурка, Мазурков (їх всього 13), які розташовані на історичних межах Мазовша⁹⁰.

 

Сарменди – це, безперечно, сармати, як і вважала Віра Матузова⁹¹. Цим терміном вчена Європа довший час позначала населення своєї східної частини.

 

Під Рифейськими горами в літературі звичайно розуміють Уральські гори. Тому цей фрагмент можна розглядати як вказівку, що за хорватами аж до Уралу живуть сармати, тобто незнаний народ. Проте це зовсім неоднозначно. „Скіфія лежить під самою північчю і біля підніжжя Рифейських гір, звідки дує Борей”, – писав Псевдо-Гіппократ. „У Скіфію і в північні землі вступив жахливий Борей...і що ж? Хіба Гіпаніс [Південний Буг – Л.В.], що бере початок зі скіфських гір, будучи спочатку прісним, не псується пізніше гіркими солями?" – читаємо у „Метаморфозах” римського поета Овідія, засланого в I ст. у Томи на побережжі нинішньої Румунії. Тут явно під Рифейськими [Скіфськими] горами можна бачити Карпати⁹².

 

Мазовія межувала з лендзянами. Лендзяни залишились невідомими королю Альфреду, але він знав про віслян: „А на сході від Моравії знаходиться країна Віслян, а на схід від неї Дакія” (Орозій, 12). „Дакія” це така ж сама вчена фікція як „Сарматія”. У IХ ст. обох не існувало. Про віслян відомо також і з Житія св.Мефодія: „Поганський князь, сильн вельми, сидить в Віслех, ругашеся християном і пакости діяше”⁹³. На підставі цих фрагментів Г.Ловмяньський відніс до хорватів і віслян і лендзян⁹⁴. Для такого категоричного висновку немає жодних підстав, а тим більше для припущення, що лендзяни входили в державу віслян. Ці фрагменти дозволяють тільки вважати, що вісляни були пов’язані з Верхньою Віслою. Десь між 874-885 рр. Святоплук Моравський взяв в полон віслянського князя і примусив його насильно прийняти хрещення⁹⁵.

 

Отже можна вважати, що, уточнюючи західні і північні межі хорватів, „Орозій” короля Альфреда прив’язує хорватський масив до Карпат. В джерелі згадуються вісляни, але сам Альфред ніде не ототожнює їх з хорватами.

 

Арабський Анонім часів Святоплука Моравського (870-894) дійшов до нас в передачі Абу Алі Ахмада ібн Умара ібн Рошта (поч.Х ст.) та перського історика Абу Саїд ель-Хайн Гардізі (ХI ст.). Від Аноніма походить згадка про плем’я Grwab і його князя Suwayyat Balk [ібн Рошт] чи плем’я Garawat і його князя Suwiyyat Malik [Гардізі]⁹⁶. В обох випадках легко побачити спотворені назви хорватів і князя Святоплука. Можна погодитись з Г.Ловмяньським, що східні купці, торгуючі з державою моравського князя, називали її після першого „з краю” племені, яке підлягало цьому володареві. Але намагання польського історика за всяку ціну віднести ці відомості аж до віслян, відкинувши хорватів наддністрянських та карпатських, виглядає надто непереконливо⁹⁷. За його версією арабські купці, щоб потрапити в резиденцію Святоплука на Мораві мусили йти стороною від Дністра і Карпат через Волинь на Віслу і через це залишали в стороні хорватів надністрянських і чеських, не кажучи вже про хорватів карпатських. Для підтвердження своєї гіпотези він вказував на скарби дірхемів в Дорогичині та в околицях Любліна. Але саманідське срібло знайдене і у Перемишлі та в Закарпатті (Хуст). У Перемишлі, згідно Єхуди бен Меїр ха-Кохен, вже на початку ХI ст. функціонувала єврейська торговельна факторія⁹⁸. Навряд чи арабські купці самі доходили до столиці Святоплука. Свою інформацію вони збирали в хазарських містах і у Києві. Єврейські купці з Хазарії не пускали їх далі. Щоб їх обійти довелося вести торгівлю через Булгар. Обійти ж Київ не було ніякої можливості. Легенди про Артанію, де вбивають іноземців, занесені арабами з Києва, свідчать про те, що і місцеві купці не хотіли конкуренції і не пускали арабів далі. А з Києва на Мораву найкоротший шлях через Перемишль або через Карпати⁹⁹.

 

Що стосується відомостей ал-Масуді (947) про Мораву, Хорватін та Чахін. то вони також взяті з п’ятих рук¹⁰⁰. Але і ці відомості скоріше відносяться до хорватів на Дністрі або в Карпатах ніж до хорватів на Віслі.

 

Екстрат з різних арабських географів, відомий як Перський Анонім (982), опублікований Володимиром Мінорським, в інформації про князя Святоплука зазначає, що столиця цього князя була в місті Хурдаб /Хурбад/ над рікою Рута, котра випливає з гори, яка лежить на межі печенігів, угрів і русів, і через край русів біжить до краю слов’ян. В Хурбаді 3 дні в місяці були призначені для торгів і все населення торгувало¹⁰¹. Інтерпретація цього фрагменту має велику літературу. Були варіанти ототожнення Рути з Окою, Дунаєм та іншими ріками. Але майже очевидно, що Рута може бути Прутом, котрий витікає з околиць Говерли. Нижня течія Пруту у Х ст. була зайнята болгарами, які на той час вже були слов'янами. Район верхньої течії Пруту був приблизною межею Київської Русі (після приєднання дністровських хорватів), Угорщини і печенігів. Густа сітка селищ і городища IХ-Х ст., досліджені Б.Тимощуком на Буковині і віднесені до білохорватських, не заперечують проти такої локалізації. Версія Маркварта ніби столицею Святоплука був Краків бездоказова¹⁰². Хурдаб на Руті – теж не столиця моравського князя, а один з центрів міжплемінного торговельного обміну на зразок Ладоги чи Бірки, розташований на краю держави Святоплука, десь у верхній течії Пруту. Подібно і Ладога була розташована на краю Славії, а Бірка – на краю Швеції. Не виключено, що це була столиця одного з хорватських князів. На думку Ореста Корчинського місто Хорват знаходилося у центрі Великої Хорватії на городищі Стільсько, яке лежить на р.Колодниці, лівій притоці Дністра¹⁰³, але і ця гіпотеза також ніяк не прив’язана до тексту джерела.

 

Таким чином і східні автори підтверджують можливість поширення меж хорватського масиву до Верхнього Пруту і Карпат, а також залежність цього масиву в IХ ст. від князя Святоплука Моравського.

 

Легенда про св. Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом у 929 р., була сформована в 940-970 рр. Вона лягла в основу його Житія. Формували легенду сучасники, знайомі з фактичним перебігом подій. Після загибелі Вацлава його мати Драгомира втекла в Хорватію. Болеслав енергійно намагався дістати матір в свої руки, але не зміг цього добитись¹⁰⁴. На цій підставі можна допускати, що межі хорватів знаходились недалеко від землі пшован, що співпадає з західними межами хорватів, окресленими „Орозієм” короля Альфреда. Невдача спроб Болеслава свідчить, що хорвати вели незалежну політику і принаймі їх верхівка вже була християнською. Вони могли переправити княгиню далі на схід, де Болеслав не мав впливу.

 

Можна зробити певні уточнення співставляючи Празький привілей 1086 р. з Географом Баварським. Празький привілей 1086 р. був наданий кайзером Генріхом IV своєму канцлерові празькому єпископу Яроміру-Гебгардту (1040-1089/90 рр.), синові чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького діоцезу з-під влади чеських королів і перетвореня його у церковний лен імперії. Документ 1086 р. спирався на більш ранній документ 983 р. з описами меж Празької єпископії. Зрозуміло, що празька кафедра не мала потреб фальсифікувати східні кордони свого діоцезу, де лежали території, котрі у ХI ст. належали до держави могутнього київського князя, а в церковному відношенні підлягали константинопольському патріарху. Тому в документі 1086 р. було просто переписано відповідні пасажі документу 973 р., підтвердженого папою Бенедиктом (972-974) та імператором Оттоном I (†973 ), які відбивали стан справ ще за часів Великоморавської держави кінця IX ст. або Чеської держави другої половини Х ст.¹⁰⁵.

 

„Далі до півночі такі є кордони: Пшовани (Pssouane), Хорвати і другі Хорвати (Chrouati et altera Chrowati): Зласани (Zlasane), Требовани (Trebouane), Поборани (Poborane), Дедолізи (Dedolize) аж до серединного лісу, де біжить границя Мільчан (Milcianorum). Звідси до сходу такі має ріки граничні Буг (Bug) іменується і Стір (Ztir) ... разом з гродом Краковія (Cracouua) і краєм, котрий має назву Ваг (Vag) і з усіма територіями, котрі належать до згаданого граду, котрий є Краковія (Cracouua). Звідси, додавши границі угорські, розширено посувається аж до гір, котрих назва є Тріті [Татри – Л.В.]...”¹⁰⁶.

 

На підставі цього фрагменту Л.Нідерле зробив висновок, що хорвати розміщались між польськими та чеськими племенами. Він вважав, що початково Велика Хорватія мала свій політичний центр у Кракові, підтримавши згадану вище версію Й.Маркварта, яку слушно критикував свого часу М.Грушевський. Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію (де вони живуть і нині). Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах¹⁰⁷.

 

Г.Ловмяньський також вирішив, що принаймні одне з племен хорватів, названих у Празькому привілеї, можна без вагань локалізувати над Віслою і ототожнити з віслянами¹⁰⁸, тим самим, без жодних обґрунтувань опускаючи зауваження Владислава Кентшиньского¹⁰⁹ та висновки Й.Відаєвича¹¹⁰, який не допускав можливості ототожнення віслян з хорватами.

 

Обидві гіпотези виглядають сумнівними. У Празькому привілеї 1086 р. Краків та його околиці виділено окремо. Тобто якраз вісляни могли відділяти білих [західних – Л.В.] хорватів від других хорватів: зласан, требован, поборан...

 

Свого часу Степан Томашівський висунув здогадку, що до 981 р. існувало залежне від чехів політичне об’єіднання, яке охоплювало землі пізнішої Словаччини, Краківщину, Надсяння та Верхні Побужжя¹¹¹. З цього мало би випливати, що східна частина Великої Хорватії, куди були включені землі пізнішого Белзького князівства, входила до 981 р. в орбіту Чеської держави.

 

Т. з. Географ Баварський („Опис міст і територій з північної сторони Дунаю”), відредагований баварським монахом Рудольфом після 844 р., джерелами якому служила переважно купецька інформація, досі служить джерелом, спираючись на яке, вчені з перемінним успіхом стараються розмістити племена, згадані у пам’ятці, на “своїй” території. Коли це зовсім не вдається, племена відносять до неідентифікованих.

 

В числі таких назв – „Zeruiani”. Існує версія їх ідентифікації навіть як чернігівських сіверян. Найбільшого визнання здобула здогадка Тадеуша Левицького, за якою Zeruiani – серби, тобто нинішні лужицькі серби. Т.Левицький виходив з порядку назв в контексті пам’ятки: Lendizi – Thafnezi – Zeruiani – Prissani – Velunzani. Так як Lendizi – це лендзяни, локалізовані в Сандомирській землі, а на думку польського історика Prissani і Velunzani – спотворені назви поморських племен пуржичан і велинян, то Zeruiani-Сорби були поміщені між середньою Віслою та нижньою Нотецією¹¹². Вже Г.Ловмяньский помітив непевність такої локалізації¹¹³, але розчарувавшись в можливості розмістити названі племена на польських землях, він взагалі запропонував не брати до уваги порядок назв в контексті. Така теза дозволяє розглядати будь-які версії без обмежень, відірвано від місця у тексті, в залежності від фантазії їх авторів. Тому з’явився ще цілий ряд версій локалізації цього племені від Помор’я мало не до гирла Дунаю, але жодна з них не стала переконливою.

 

Іван Крип’якевич пропонував „Zeruiani” читати як „черв’яни”, тобто плем'я пов'язане з градами червенськими найдавніших літописів. Племінна назва черв'ян збереглася у Іпатіївському зведенні, а також відбита у топонімі Червняни (Черляни, нині у Городоцькому р-ні Львівської обл.)¹¹⁴. Це в’яжеться і з контекстом, де сказано, що плем’я складало велику „державу, що з неї, як кажуть, походять всі люди слов’янські”. Легко пояснити і етимологію назви у німецькому спотворенні: Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни. Крім того цей варіант вписується в порядок назв Географа Баварського: Lendizi – Thafnezi – Zeruiani – Prissani – Velunzani.

 

Lendizi – це,звичайно, лендзяни; Velunzani – волиняни, Thafnezi – сусідні з ними таняни¹¹⁵. Тоді Prissani це присяни, тобто плем’я, що живе на р. Сян (спотворена назва від Zlasani з Привілею 1086 р. – засяни (засянці), позаяк форми присянці, прикарпатці і т.д. характерні для більш пізнього часу). За даними Географа у них було 70 громад. В районі Перемишля-Сянока було майже стільки ж городищ. Миколай Карамзін¹¹⁶, Йозеф Добровський¹¹⁷ і Антон Кралічек¹¹⁸ відстоювали тотожність Prissani = Brzezani. Крисіньский висунув варіант: Prissani = Brissani, згадані Гельмольдом над нижньою Гавелою¹¹⁹. Владислав Войцеховський, Рішард Кернсновський, Генрік Ловмяньський та інші прив’язували це плем’я до поморських Пуржич¹²⁰. Існують ще локалізації племені в районі Пружан в Білорусі чи Прізрена на Балканах. Всі вони змушують сильно „вивертати” назву джерела, у залежності від бажань дослідника. Вони не враховують ні етимології назви, ні наявності археологічних пам’яток відповідної епохи і не вписуються в контекст назв Географа. Можна сильно сумніватися, що „Опис територій з північної сторони Дунаю” взагалі включав поморські племена, віддалені від дунайського реґіону.

 

Локалізувавши Засян (Засянців) можна спробувати локалізувати і інші племена, згадані в Привілеї 1086 р.: Тrebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростіше було би требовлян ототожнити з теребовлянами, які розміщались в районі нинішньої Теребовлі в басейні Середнього Дністра на його лівому березі. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду. При локалізації племені дослідники виходили з засади, що назва племені походить від „треба” – ритуальна жертва. Тому требов’ян пробували локалізувати в Ческій Требові над Орліце (Стефан Закршевський, Стефан Арнольд), на р. Требніце (Йозеф Відаєвич, Тадеуш Лер-Сплавінський), р.Качаві в околицях Легніце, яка колись називалася Требовою. Всі ці локалізації слабо в’яжуться з документом 1086 р. Можна ще згадати і р-н Требішова у Словакії чи р. Теребовлі на Закарпатті¹²¹. Велика кількість топонімів, пов'язаних з требов’янами на території по обидві сторони Карпат, а також у нинішній Хорватії (53 назви) може бути і свідченням міґрації одного з найбільших хорватських племен, можливо пов’язаного з охороною головного святилища хорватського язичеського пантеону.

 

"Poborane" з Привілею 1086 р. при спробах локалізації перетворилися у „Tobrzanie" в Нижній Сілезії. Інші варіанти пов’язані з верхнім та середнім Бобром в околицях Болеславця і Вленя. Але ці землі входили у володіння брата св.Вацлава – Болеслава і не були хорватськими. Після локалізації засян і требовлян для бобрян підходить лівобережжя Верхнього Дністра до витоків Бугу. Сюди можна включити і р. Боброк, де пізніше виникла Бібрка, і був уділ князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського.

 

Дедолізів – дядошан (чи дзядошан як пропонували називати їх П.Шафарик та А.Кралічек), яких П.Шафарик розміщав у районі пізнішого Галича¹²², напевно, слід локалізувати у масиві сілезьких племен на лівобережжі Одри¹²³, в тексті джерела фрагмент закінчується бобрянами, а дядошани відносяться до наступного фрагменту¹²⁴.

 

Обґрунтованою виглядає гіпотеза Я.Iсаєвича щодо можливої помилки у тексті Привілею 1086 р. Ріка Стір, скоріше всього, спотворена назва р. Стрий. У 60-80 рр. Х ст. Краківщина входила до Чеської держави, межа впливів якої проходила в районі річок Стрия (східна межа пізнішої Перемиської землі) і Бугу¹²⁵. З цього масиву необхідно виключити волинські землі, бо у Привілеї 1086 р. не згадуються сусідні з засянами волинські племена черв’ян та танян, не кажучи вже про бужан і волинян. Прийняття цієї гіпотези сильно звужує базу пошуків локалізації хорватських племен, згаданих в Привілеї 1086 р., обмежуючи її витоками Західного Бугу та р.Стрий.

 

В цьому реґіоні, на якому пізніше виникли Перемишльське та Звенигородське князівства, у IХ-Х ст. напевно існували племінні хорватські князівства засян, требовлян і поборан (бобрян). На цих теренах знайдено ряд гігантських городищ, окремі з яких (Пліснисько чи Стільсько) могли бути столицями племінних князівств. Племінна назва требовлян могла походити від загальнохорватського святилища, де справлялася „треба”. Цілий ряд таких святилищ знайдено на Буковині, у Тернопільській та Івано-Франківській областях¹²⁶. Одне з них знаходилося біля с. Ілова Миколаївського р-ну Львівської обл.¹²⁷. Поруч – гігантський комплекс давнього міста у Стільську, яке загинуло в кінці Х ст., коли великий князь Володимир Святославич приєднав хорватські князівства.

 

Підводячи підсумок досліджень писемних джерел можна дійти до висновку, що у середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. У її західній частині була держава Біла Хорватія, яка, можливо теж мала назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі по традиції продовжували називатися Великою Хорватією. Між Білою Хорватією і східними землями Великої Хорватії вклинилися сілезькі і лехітські племена, головним з яких були вісляни.

 

Велика Хорватія була племінним об’єднанням хорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію. Писемні джерела дозволяють гіпотетично локалізувати територію Великої Хорватії від середньої течії Пруту і Дністра на сході до верхньої течії Вісли і Лаби на заході, вздовж Карпат Татрів і Судетів. Південні і північні кордони на підставі писемних пам’яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. „Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в р-ні Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на р.Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Сюди можна додати і популярні прізвища Хорват, Горват і т.д. В інших реґіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви зустрічаються поодинці і носять випадковий характер.

 

В часи князя Святоплука I Моравського (871-894) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії. Напевно, що на сході межі його впливу сягали витоків Бугу і р.Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требовлян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті¹²⁸. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требовляни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорський, а пізніше польський впливи. Ці племінні князівства були у Х ст. завойовані київським князем Володимиром Святославичем і включені до складу його держави. Здогадку про існування окремих хорватських князівств на східних землях Великої Хорватії першим висловив Ріхард Репель¹²⁹.

 

Починаючи з перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного Ансельм Бандурі, Іоганна-Хрістофа.Гаттерера, Фрідріха Геркена, більшість вчених, в т. ч. Миколай Карамзін, Яків Головацький, Михайло Лебедкін, Сергій Соловйов, Микола Барсов, Франьо Рачкі, Олексій Шахматов, Сергій Середонін, Любор Нідерле, Ярослав Пастернак, Михайло Смішко, Борис Рибаков, Петро Третьяков, Валентин Седов, Олександр Майоров а також багато інших істориків розміщали початкові осади хорватів і Велику Хорватію в Галичині. С.Грушевський, який не поділяв цієї думки, змушений був, як уже зверталася увага, допускати можливість печенізьких нападів через угорські землі і гори на хорватів на Верхній Одрі. Відчуваючи слабкість такої арґументації вчений залишав це питання відкритим. Його сумніви використав Г.Ловмяньський як додаткову арґументацію, щодо Великої Хорватії на Віслі, звідки хорвати прийшли у Галичину¹³⁰. Хорватські історики, не вдаючись у подробиці, в цілому прийняли версію про прабатьківщину за Карпатами. Модерна теза Г.Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версії міґрації хорватів з гирла Дону на Балкани, а звідти їх вихід на північ до Одри, не отримала широкого визнання. Він виходив з того, що Велика і Біла Хорватія одне і теж поняття. Просто „Bel” повинно читатися як „Wel”, а отже „velochrobati” (великохорвати) було первинною назвою хорватів. Другим арґументом Г.Кунстманна є версія походження племінної назви далемінців від далматів¹³¹. Хоча Нада Клаїч, одна з найвидатніших хорватських істориків, під впливом цієї версії змінила свою попередню думку і помістила Білу Хорватію у Карантанію¹³², більшість істориків виступила з критикою поглядів Г.Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає арґументація Радо Катічіча¹³³. Окремо стоїть гіпотеза Івана Мужича, який головним чином на підставі антропологічних матеріалів розвинув тезу про автохтонність хорватів у Далмації¹³⁴.

 

Велика Біла Хорватія у Х ст. визнала залежність від германського імператора Оттона I. Її локалізація на Верхній Віслі і Верхній Одрі добре обґрунтована Л.Гауптманом¹³⁵ і підтримана Бого Графенауером¹³⁶, залишається загальноприйнятою. Недавно Стефан Пантелич уточнив її західні та північні кордони на Заале і Білій Ельстер¹³⁷.

 

Виходячи з сказаного вище закарпатських, придністровських і присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як пропонує Я.Ісаєвич, а не білими хорватами, як пишуть більшість українських та російських авторів. Білі хорвати розміщались у верхів’ях Вісли та Одри, на Зале і Білій Ельстер, де С.Пантелич розшукав цілі райони, які користувалися автономією ще у XIV-XV ст., та потужні залишки топонімії.

 

3. Спроба локалізації Великої Хорватії

 

Основною особливістю північнодністровського реґіону, яка відрізняє його від сусідніх волинських земель, є наявність підплитових поховань. Місцеве населення хоронило своїх покійників в ямах без курганів. Більшість ям покриті кам’яними плитами. Враховуючи, що могильники без жодних наземних ознак знаходились в основному на полях, можна допускати, що при оранці за довгі століття немало плит було просто забрано з поверхні. Підплитові поховання нічим не відрізняються від звичайних ямних безкурганних поховань. Всі вони містять трупопокладення з західною орієнтацією. Трупи покладені переважно без домовин в ямах глибиною 0,3-1,1 метра. Розміри плит від 1,5×0,4 до 2,2×1,0 метрів. Трапляються і плити обложені камінням. Більшість поховань безінвентарні. Зрідка у жіночих похованнях знаходять підвісні кільця перснеподібної форми з одним або двома кінцями, загненими у зворотному напрямку. Виготовлені вони переважно з чотирьохгранного дроту. Зустрічаються також прості або звиті дротяні перстні. Ареал підплитових і ґрунтових могил в основному характерний для середньої течії Дністра, але окремі поховання знаходять і біля його витоків. Приміром – поховання на г. Кляштор у Смільниці Старосамбірського р-ну Львівської обл. Кургани для цієї зони зовсім не характерні. Основна маса курганів починається на водорозділі басейнів Дністра та Бугу і Прип’яті. Вони належать волинським племенам. Прослідкувати нижні хронологічні рамки появи підплитових могил поки-що не вдалося. Але це було не раніше Х ст.¹³⁸.

 

Б.Тимощук весь ареал підплитних могил вважав хорватським¹³⁹. У Х ст. тут безсумнівно перебували карпатські хорвати. Але не можна не звернути увагу на окремі кургани VII- VIII ст., розкопані на Буковині і в Придністров’ї з похованням на горизонті в неглибоких ямках або без ямок. Що стосується Закарпаття, то нам відомий тільки один безкурганний тілопальний могильник в Ужгороді, решта могил мають кургани. Оскільки на Закарпатті збереглося найбільше хорватських топонімів, то саме це є вразливим місцем гіпотези Б.Тимощука. Теж можна сказати і про могильники навколо Перемишля.

 

Висновок Володимира Петегирича щодо неможливості привнесення обряду підплитних поховань з заходу заперечень не викликає¹⁴⁰. Також слушним є заперечення Володимира Войнаровського тези, що підплитні поховання були наслідком соціальної диференціації суспільства¹⁴¹. Ареал підплитних поховань у Х ст. зазнав сильного впливу переселенців з Нижнього Дністра, тобто тиверців. Розвиток місцевого населення цього ареалу також пов’язаний з верхньодністровським варіантом черняхівської культури. Його носії хоронили своїх покійників під кам’яними плитами або з кам’яними обкладками. Відомі поодинокі курганні могили¹⁴². Витіснені печенігами з південних районів тиверці розселилися серед хорватів в основному на території пізнішого Теребовельського князівства, утворюючи й спільні могильники, на яких зберігали своєрідність своїх поховань – під плитами¹⁴³. Ареал підплитових поховань має поширення і на теренах Словаччини та Чехії, тобто Великої Моравії. Знайдені такі похованні і у Хорватії при розкопках у поселеннях Нін і Кашич на г. Маклиново Брдо¹⁴⁴. Але спроба будь-якого пов’язання цих ареалів вимагає дуже обережного підходу.

 

Ареали хорватів і тиверців у VIII-IX ст. були заповнені пам’ятками культури типу Луки Райковецької, а до того у другій половині V-VII ст. – пам’ятками празького типу. Межа між ними дуже умовна¹⁴⁵.

 

Подальші пошуки виходять за хронологічні межі дослідження, однак видаються необхідними. Важливим залишається питання етнічної належності населення верхньодністровського варіанту черняхівської культури. Під натиском носіїв пшеворської культури з заходу і зарубинецької культури зі сходу, населення липицької культури, яке жило тут у I-II ст. н.е., відійшло за Карпати або було асимільовано пришельцями¹⁴⁶. Носії липицької культури були фракійцями, можливо костобоками¹⁴⁷. Зарубинецьке населення було слов’янським, принаймні взяло активну участь у слов’янському етногенезі. Частина польських дослідників вважають і пшеворців слов’янами, але ця гіпотеза ще далеко не доведена. Переконливішими виглядають арґументи більшості європейських дослідників, які відносять пшеворців до германського масиву¹⁴⁸. Все це етнічне розмаїття було нівельоване черняхівською культурою. Більше з патріотичних почуттів, ніж наукових арґументів хотілося би бачити черняхівську культуру виключно слов’янською. Але це була провінційна римська культура з більш високою технологією виробництва, ніж у наступних слов’янських культур, з зачатками писемності, з розвинутою торгівлею з римським лімесом (про що свідчать численні скарби римських монет). Малоймовірно, щоб все це знищив короткочасний гунський смерч. Скоріше всього основи цієї культури належали масиву германських племен, зрушених до міґрації на схід племенами вельбарської культури – готам і гепідам.. Тому деякі суттєві надбання цієї культури відійшли з відходом цих племен на захід під натиском гуннів. У VI-VII ст. складні асиміляційні процеси в реґіоні завершились перемогою слов’ян склавінської групи.

 

Як вважає болгарський історик Еміл Михайлов, „у VI ст. склавінська (сербо-хорватська) зона охоплювала велику територію на захід від р. Сян і верхів’їв Дністра і на південь від верхньої Вісли. На заході ця зона охоплювала більшу частину сучасної Словаччини, а її південна межа впиралась в північні схили Карпат...”¹⁴⁹.

 

У 1893 р. розкопками Йожефа Сомботі розпочалося дослідження могильників культури карпатських курганів¹⁵⁰. Пам’ятки цієї культури заповнюють північні і східні схили Карпат, а також простір між Карпатами і верхів’ями Дністра, Пруту, Серету, верхів’я Тиси, на північному заході вони доходять до р. Стрий у р-ні Добрян (Вижницький, Глибоцький, Кіцманський, Сторожинецький р-ни Чернівецької обл.; Коломийський, Надвірнянський, Косівський і, частково, Тлумацький та Галицький р-ни Івано-Франківської обл.; Стрийський і Старосамбірський р-ни Львівської обл. та Хустський і Виноградівський р-ни Закарпаття). Носії цієї культури взагалі не знали плоских цвинтарів. Вони хоронили своїх покійників під невисокими курганами. Кремація тіл відбувалася у трьох основних варіантах: з вміщенням останків в урну, з вміщенням останків в ямку, з насипанням кургану безпосередньо над багаттям. Поселення носіїв культури розміщалося на перших або других надзаплавах невеликих водоймищ поблизу низинних чорноземів та луків, люди жили в наземних будівлях і напівземлянках з вогнищами або печами посередині. Використовувалася ліплена кераміка різноманітних форм. Виготовлення її було недбалим, глина оброблена погано, слабка, поверхня вирівняна, кольори – синій, червоний, жовтий і коричневий. Орнамент – у вигляді рельєфних валиків на шийці або плечиках, наліплених дужок, пиптів, ямок, зигзагоподібної лінії. Особливості цього посуду – вази на високих ніжках, іноді фігурних підставках, що нагадують аналогічні липицькі типи.

 

Ці пам’ятки досліджували Іван Копержицький, Михайло Смішко, Корнель Журавський, Ярослав Пастернак, Тадеуш Сулімірський, Володимир Баран, Борис Тимощук, Ліана Вакуленко, Степан Пеняк, Володимир Котигорошко, Василь Михайлеску-Бирліба, Володимир Цигилик, але вперше в окрему археологічну культуру їх виділив М.Смішко. Він вважав носіїв культури карпатських курганів карпами, які будучи відірваними від основного дакійського масиву були асимільовані слов’янами. Археологічні пам’ятки, на його думку, давали підстави для припущення генетичного зв’язку між пам’ятками культури карпатських курганів (кінець II ст. – перша половина V ст.) та слов’янськими пам'ятками VI-Х ст. На базі пам’яток культури карпатських курганів розвинувся первинний хорватський ареал¹⁵¹.

 

Висновки М.Смішка підтримав С.Пеняк, який досліджував пам’ятки культури карпатських курганів у Закарпатті. Він поширив її ареал на все Верхнє Потисся¹⁵².

 

Ці висновки ґрунтовно підкріплені дослідженнями Л.Вакуленко. Вона заперечує версію ототожнення носіїв культури карпатських курганів з карпами, наголошує на дакійській основі самої культури, але досить переконливо доводить, що у складних асиміляційних процесах, які протікали тут, перемогли слов’янські елементи. В результаті сформувався хорватський масив¹⁵³.

 

Володимир Баран, Денис Козак та Ростислав Терпиловський вважають, що культура карпатських курганів належала карпам, які були асимільовані слов’янами. Наприкінці IV ст. слов’янська група „черняхівців” з Подністров’я стала проникати у р-ни Верхнього Попруття. З V ст. в цьому ареалі з’являються напівквадратні житла з печами-кам’янками, типовими для слов’ян Середнього Дніпра. З VI ст. цей масив став хорватським¹⁵⁴.

 

М.Брайчевський розглядав культуру карпатських курганів як локальний варіант черняхівської культури. Етнічно він пов’язував її з хорватами¹⁵⁵.

 

У румунському Прикарпатті пам’ятки культури карпатських курганів досліджував В.Михайлеску-Бирлаба, який вважає носіїв цієї культури наслідком симбіозу липицької культури (даків) та пшеворської культури (германців астінгів)¹⁵⁶. З ним можна погодитися щодо участі обох цих компонентів у етногенезі носіїв культури карпатських курганів.

 

В.Котигорошко інтерпретує пам’ятки культури карпатських курганів виключно як північнофракійські¹⁵⁷, з чим погодитись важко. У формуванні культури карпатських курганів окрім дакійських, слов’янських та германських елементів взяли участь і сарматські елементи¹⁵⁸. Це підтверджують антропологічні матеріали. Поряд з гетськими мезодоліхокранним типом тут зустрічаються черепи сарматського брахікранного типу¹⁵⁹.

 

Ще П.Шафарик пов’язував етимологію назви хорвати з карпами, які дали ім’я Карпатам¹⁶⁰. Але у слов’янських мовах „Б” ніколи не переходить у „В” [Хробація – Хорвація]. Карпи були племенем дакійського масиву. Їх активність припадає на III ст. На початку IV ст. більшість карпів було переселено римлянинами у Паннонію. Вони покинули Карпати під натиском слов’ян. Становлення і розквіт культури карпатських курганів співпадає з витісненням карпів з Карпат. Та частина карпів, яка залишилася, була асимільована слов’янами за участі германців-астінгів та сарматів. Крім карпів у цих процесах вірогідну участь взяли костобоки – носії липицької культури, також плем’я дакійського масиву, яке було змушене з Верхнього Подністров’я відійти за Карпати, на що звернула увагу Л.Вакуленко. Цікаво, що етимологія назви костобоки та імен окремих їх „царів” дозволяють припускати зв’язки із слов’янськими елементами.

 

На підставі ряду топонімів явно слов’янського походження Л.Нідерле допускав можливість проникнення слов’ян в області Подунав’я десь в районі середньої дунайської низини ще у I-II ст.¹⁶¹. Після ретельної ревізії його арґументів Леонід Гіндін дійшов висновку про присутність слов’ян у 448 р. в Південній Паннонії і Північно-Західній Дакії, тобто районі нижньої та середньої течії Тиси та Темеша¹⁶². Знайти за Карпатами у V ст. інших слов’ян окрім хорватів навряд чи можливо. А щоби залишити тут географічні назви, вони мусили перебувати у цій місцевості ще раніше. Римський імператор Волузіан (251-253), який воював на Середньому Дунаї, носив титул Venedicus. Спокусливо бачити в цьому факті свідчення ранніх спроб проникнення слов’ян-венедів [хорватів] на Дунай разом з карпами.

 

Більшість дослідників погоджується з іранською етимологією назви „хорвати”¹⁶³. Версія М.Смішка цілком узгоджується з такою етимологією. Сарматські пам’ятки на території Городенківського, Кіцманського, Кельменецького і Хотинського р-нів Чернівецької області підтверджують присутність тут сарматів: язигів і роксоланів, які перемістилися пізніше на Тису. При цьому напрямок переміщення сарматів співпадає з напрямком поширення через Карпати пам’яток культури карпатських курганів: в Закарпатті вони знаходяться переважно у верхній течії Тиси, вказуючи на шлях пришельців з Буковини та східної частини Івано-Франківщини по долинах річок Свіча-Теребля, Свіча-Ріка або Ломниця-Тересва чи Прут-Яблунівський перевал-Тиса. У VIII-IX ст. слов’янські пам’ятки вже заповнюють долини рік Боржави, Латориці, Ужа та Лаборця (Свіржави). Сарматські пам’ятки далі Буковини невідомі, тоді як язиги на Тисі засвідчені писемними пам’ятками. З Буковини на Тису вони могли переміститися лише цими шляхами.

 

Отже, вирисовується наступна картина: З верхів’їв Південного Бугу і Збручу слов’янське населення почало заповнювати Буковину і Покуття. За ними рухалися сармати: язиги і роксолани. Слов’яни тіснили місцеве фрако-дакійське населення, а місцями просочувалися через їх оселі в передгір’я Карпат. З другого боку носіїв липицької культури костобоків тіснили пшеворці астінги. Подальша міґрація готів і гепідів у III ст. привела до розвитку черняхівської культури, що прискорило відхід носіїв культури карпатських курганів далі до Карпат і по долині р. Тиса, що сприяло його розвитку, відмінного від загального масиву черняхівської культури. У III-V ст. складний карпатський симбіоз даків, слов’ян, германців і сарматів закінчився на користь слов’ян-хорватів, які у V-VI ст. почали заповнювати землі Східної Словаччини, басейну Дністра (де вони змішувалися із спорідненим сербським населенням) і Сяну, а далі вздовж Татрів і Судетів дійшли до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білої Ельстер. Так утворилася Велика Хорватія. До подібного висновку дійшов і О.Майоров¹⁶⁴.

 

У VI-IX ст. весь цей ареал мав спільний обряд поховання. Тіла спалювали на певній відстані від місця захоронення. Обпалені кості складали в урну і засипали в ямі або ж над урною насипали невеликий курган¹⁶⁵. Такі пам’ятки зустрічаються у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині (Кошіце), Хорватії (пам’ятки VII ст.)¹⁶⁶, вздовж течії Ельби і низів’ях Мульди, між нижньою Заале та Ельбою (кінець VI – початок VII ст.)¹⁶⁷. У пам’ятках на території Німеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах вимощених камінням.

 

4. Проблема хорватських міґрацій

 

Аварське завоювання частини хорватського масиву в середині VI ст. змусило міґрувати значну частину хорватів в Паннонію і Далмацію. В цій першій міґрації взяли участь не тільки хорвати з басейну Тиси, але й з Дністра та Сяну. Ця перша міґрація сприяла також опануванню хорватами Судетів і Верхньої Ельби, звідки вони міґрували вдруге бл. 626 р. на заклик василевса Іраклія. Перша міґрація проходила під аварським керівництвом і спільно з волинськими племенами з дулібського об’єднання. Про це свідчать балканські топоніми у Хорватії, Боснії і Герцеговині, які зберегли етнічні назви відомих прикарпатських і волинських племен: требовлян (Terbegovci, Trbovće, Trbovići, Trbovlje, Trebanjski vrh, Trebća vas, Trebće, Trebećaj, Trebelno, Trebenće, Trebenista, Trebesinj, Trebeševo, Trebcz, Trebeż, Trebećino, Trebiće, Trebija, Trebijovi, Trebimlja, trebino, Trebinje, Trebište, Trebiżani, Trebiżat, Trebnja Gorica, Trebnje, Trebnji vrh, Treboje, Treboš, Trebotin, Trebovec, Trebović, Trebovljani, Trebovlje – всього 53 назви), засян-присян (Prasjani – 1 назва), дулібів (Dulebe, Dulepska – 2 назви), бужан (Bużec, Bużіci, Bużіn, Bużіnija, Bużіći – всього 8 назв), лучан (Lućane, Lućica, Lućice – всього 10 назв), волинян (Velinci, Velino, Veljun – всього 5 назв) і черв’ян (Ćerin, Ćerjenci, Ćervaci, Ćervać, Ćervaći, Ćerovići, Ćerovljani – всього 51 назва). Поряд з ними знаходяться десятки топонімів, пов’язаних з аварами-обрами (Obrovo, Obrov, Obrovac і т. д.). Такі збіги не можуть бути випадковими.

 

Н.Клаїч пов’язувала час першого переселення хорватів на Балкани, виходячи з інформації Костянтина Багрянородного з 31 розділу трактату, з правлінням василевса Іраклія (610-641). Конкретна дата була прив’язана до здобуття Салони, яке вона датувала на підставі надгробку абатиси Іоанни 614 р.¹⁶⁸. Інші історики пов’язують першу міґрацію хорватів з наступом і поразкою аварів під Константинополем у 626 р.¹⁶⁹. За версією Фоми Шанєка¹⁷⁰ та Діми Павлішича¹⁷¹ хорвати були викликані василевсом Іраклієм з-за Карпат і прибули у 630 р. Б.Графенауер відносив дату першого переселення до 623 р., пов’язуючи її з повстанням Само¹⁷², але він при цьому проігнорував інформацію Костянтина Багрянородного з розділів 29 та 31, взявши до уваги тільки розділ 30. Тому ця версія, як і версія Любо Маргетича, який відніс переселення аж до 791 р.¹⁷³, залишаються неприйнятними.

 

У розділах 30 і 31 трактату „Про управління імперією” викладено дві версії завоювання Далмації хорватами. Крім того у 29 та 30 розділах приведені ще дві версії, схоже, більш раннього проникнення хорватів у Далмацію. З першого ж погляду очевидно, що ці останні версії були взяті від різних інформаторів і відбивають два погляди на одні і ті ж події. У дослідників навіть виникла думка, що розділ 30 був написаний після смерті василевса і вставлений у трактат¹⁷⁴. Але вважалося, що автором інформації була особа, добре обізнана з подіями, або ж інформацію було взято просто з хорватського епосу¹⁷⁵. Але сербські історики Зоран Новакович¹⁷⁶ та Боро Ферянчич¹⁷⁷ спростували цю думку. Вони звернули увагу, що текст 30 розділу так і не був зведений в одне ціле, тому він містить як історичні, так і географічні протиріччя. Двічі по різному вказані території Далмації і Хорватії. Невірно приписано імператорові Діоклетіану будівництво Салони і т. д. Версія, приведена у розділі 29, пов’язана з далматинською традицією, яка походила, скоріше всього, від жителів Салони. Тут відчувається краще знання місцевих умов, а жителів Салони названо римлянами. Версія, приведена у розділі 30, безперечно, пов’язана з візантійським джерелом. Жителі Далмації названі ромеями, а сама провінція західною фемою, інформатори цього розділу погано знали природні умови в районі Спліту і Салони, невірно визначили кордони Далмації по Дунаю, а також невірно ототожнили безіменну річку недалеко від Салони з Дунаєм¹⁷⁸. В обох розділах було використано також хорватський епос.

 

Ці спостереження дозволяють зробити певні висновки. У 559 р. авари заключили з василевсом Юстиніаном угоду, за якою отримали територію у Мезії на Дунаї як федерати імперії. У 565 р. вони перейшли через Ельбу і вторгнулися у Тюрінгію. При цьому вони зрушили слов’янські маси і змусили їх міґрувати на захід. Так була зайнята хорватами територія пізнішої Білої Хорватії. У 568 р. лангобарди покинули Паннонію, і їх місце зайняли авари, знову змушуючи міґрувати хорватів та інших слов’ян. Таким чином ще у другій половині VI ст. хорвати з аварами підійшли до кордону з Далмацією. Обдуривши прикордонну охорону, слов'яни, які на той час залишалися залежними від аварів, пройшли через клісуру (фортеця Кліс в чотирьох кілометрах на північ від Салони, яка прикривала прохід до адріатичного узбережжя зі сторонни Боснії) та здобули Салону. Після цього почалася масова колонізація Далмації слов’янами, переважно хорватами, та аварами.

 

Коли це трапилося? Відомо, що у 602 р. лангобарди, авари і слов’яни напали на візантійську Істрію і пустошили її¹⁷⁹. У 604 р. аварський каган послав королю лангобардів Агіульфу слов’янський контингент на допомогу у війні проти міланського герцога. Це військо брало участь у битві під Кремоною¹⁸⁰. Ще у 1217 р. біля Кремони була місцевість Корвето („Corveto loco Cremonenses”¹⁸¹), що може свідчити про участь хорватів у цій війні і підтверджує їх присутність у Далмації у 602-604 рр.

 

Важливим джерелом з цього періоди є листи папи Григорія Великого до іллірійського єпископа. У листі з 591 р. папа звертається до нього з проханням прийняти до себе прогнаних єпископів з територій захоплених аварами та слов’янами. Ця звістка відноситься до єпископій Теурній і Агунт на Драві¹⁸². Ще раніше у 587 р. були зруйновані єпископії Целея та Емона. У іншому листі з 592 р. папа висловив радість з приводу перемоги префекта Йобіна над варварами. Немає сумнівів, що мова йшла про контрудар візантійського війська, яке відкинуло авар та слов’ян за Драву. Перемозі префекта сприяв похід баварського герцога Тассіло I проти слов’ян у 592 р. Герцог був васалом короля франків Хільберта, з яким папа нав’язав тісні контакти, маневруючи між візантійцями і франками. У 593 р. баварці захопили в полон і стратили 2 тис. слов’ян¹⁸³. Після смерті Тассіло I його син Гарібальд спочатку потерпів поразку від слов’ян, а потім розбив їх на Драві¹⁸⁴. Ці події, безперечно, затримали просування хорватів з Паннонії у Далмацію і Істрію¹⁸⁵. У 598 р. папа вітав равеннського екзарха Калінікуса, який відповідав за оборону Істрії і Далмації, з перемогою над слов’янами. У 600 р. в листі до Максима, єпископа Салони, папа висловив співчуття з приводу спричинених слов’янами страждань і стурбованість, що останні хочуть йти через Істрію в Італію. Отже у 600 р. Салона ще не була здобута, але така загроза вже існувала. Сталося це між 600-614 рр. (за написом з надгробку абатиси Іоанни Салона була зруйнована у 614 р.).

 

Отже перша міґрація хорватів на Балкани тривала у 587-614 рр. і брали у ній участь під впливом аварів, залежні від них хорвати, які зайняли Паннонію, перейшовши туди по Тисі з Карпатського реґіону. Дунай вони могли форсувати між впадінням Морави і Тиси. Напроти гирла Тиси знаходилася потужна візантійська фортеця Сірміум, яку імперія утримувала ще у VII ст.., отже вірогідний район переправи можна звузити від впадіння Морави на лівому березі до місцевостей напроти гирла ріки Драви. Басейн Драви хорвати освоїли між 587-593 рр. Пізніше у VIII ст. тут виникла Паннонська марка імперії франків, на західних рубежах якої були поселення Horvatzsidany, Horvatino. З цієї території хорвати стали просочуватися у межиріччя Драви і Сави, звідки перейшли у нинішню Боснію. А вже з Боснії форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону.

 

Друга міґрація на Балкани тривала у 626-630 рр. на заклик василевса Іраклія і була спрямована проти аварів. У ній брали участь хорвати з Білої Хорватії, які жили за Баварією. Ця міґрація завершилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств), спочатку залежних від Візантії, а потім самостійних, про що свідчить прийняття християнства латинського обряду¹⁸⁶.

 

5. Спроба локалізації хорватських князівств

 

Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів’їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер, позбувшись аварського впливу, певний час процвітала, свідченням чого є сама назва. З рухом на південь лехітських племен, одне з яких – вісляни, вклинилося у хорватський масив в районі Кракова, розділивши його на дві частини, Велика Хорватія розпалася на дві частини. Східна частина ще якийсь час зберігала назву Великої Хорватії, розпадаючись на племінні князівства, а західна отримала назву Білої Хорватії, тобто західної. До того часу у східній частині були асимільовані не тільки залишки сербів, але й войовничих сарматів – роксоланів, від яких, можливо, карпатські хорвати перебрали назву русинів. Подібний процесс відбувався і у Середньому Подніпров’ї, де поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не пішла на Тису. Не виключено, що в обох випадках роксоланські династії прийшли до влади у міжплемінних князівствах, а сам сарматський масив розчинився у значно більшому слов'янському масиві. Звідси і феномен численних „руських” топонімів саме на Закарпатті, в Галичині та в басейні р. Росі на Правобережжі Дніпра. Отже етноніми „хорвати” та „русини” правдоподібно можуть мати сарматське (іранське) походження.

 

У ІХ ст. частина хорватських князівств, по меншій мірі до р. Стрий, були включені в орбіту Великоморавської держави князя Святоплука. Напевно їх долю розділили і закарпатські хорвати. Всі ці реґіони поступово стали приймати християнську релігію. У кінці Х ст. угри розгромили Велику Моравію. Хорватські князівства залишалися об’єктами експансії сусідів – Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі, які почали консолідувати свої держави.

 

Прихильники віслянського походження хорватів використовують і мовний арґумент. Позаяк хорватська мова значно ближча до української, ніж до польської, то звично спираються на тезу, що сучасна мова південних слов’ян є наслідком їх співжиття з сусідами і ніяк не пов’язана із їх походженням, яку підтримали своїми авторитетами Райко Нахтігаль¹⁸⁷, Бого Графенауер¹⁸⁸ та Божена Застерова¹⁸⁹. Ця теза практично не арґументована. Якби хорватські та сербські племена сформувалися на Віслі і звідти прийшли на Балкани, їх мова могла змінитися на мову, ближчу до мови східних слов’ян, тільки внаслідок зустрічі з другим потоком слов’янської колонізації східного походження. Іллірійське, грекомовне і латиномовне населення, яке вони тут зустріли, не могло вплинути на зміну їх мови в такому напрямку. Антська міґрація на Дунаї, за матеріалами археологів, ніколи не сягала областей, зайнятих сербами, не кажучи про хорватів. І, нарешті, „руські хорвати”, які ніби-то у VI-VII ст. прийшли з Повіслення у Верхнє Подністров’я, де завоювали місцеве населення склавінської групи і змішалися з ним¹⁹⁰, надто швидко втратили свої західнослов’янські мовні риси. Жодних слідів „віслянського” завоювання не відшукали археологи, тоді як сліди „київського” завоювання в кінці Х ст. досить значні. За „віслянською” версією неможливо пояснити звідки взялися хорвати у Закарпатті, а відтак – у Паннонії. Невже полізли в гори завойовувати місцеве населення, якого там не було, маючи можливість рухатися вниз по Дністру? Назви хорватського походження також повністю відсутні у польських документах ХII-ХIII ст.¹⁹¹, тоді як їх достатньо багато у німецьких документах з цієї доби із реґіонів Білої Хорватії, де хорватські анклави ще зберігали свою автономію.

 

Хорватські князівства, які знаходилися у Посянні та в басейні Верхнього і Середнього Дністра та Верхнього Пруту, у кінці Х ст. були завойовані великим князем київським Володимиром Святославичем і приєднані до Київської Русі. Дві „чехині” в числі дружин Володимира, напевно, були дочками останніх хорватських князів із деяких з цих князівств¹⁹². В ХІ ст. на більшості земель карпатських хорватів склалася Галицька земля, єдність якої булла зумовлена спільним етнічним походженням хорватів-русинів.

 

Схоже, що найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств. Їх кордони можна приблизно окреслити межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, тобто всередині лінії Хирів – Мостиська –Яворів – Рава – Червоноград – Зборів – Микулинці – Кам’янець-Подільський – Заліщики – Товмач – Перегінсько – Долина – Болехів – Хирів¹⁹³, з врахуванням її зменшення на півночі і північному сході за рахунок волинських територій. Частина требовлян під тиском аварів міґрувала за Карпати (сліди міґрації збереглися у топонімах Теребля, Требішов), а з-відти на Балкани – у Хорватію і Боснію (де збереглося 53 топоніми з племінною назвою). В часи Святоплука Моравського західна частина князівства ввійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стольсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ – на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під натиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі¹⁹⁴.

 

У кінці ХІ ст. на колишніх землях карпатських хорватів, які ввійшли до складу Київської Русі, виникли Перемишльське, Звенигородське і Теребовельське князівства, а з останнього згодом виділилося Галицьке. Перемишльське князівство утворилося на колишній території князівства засян (присян), Звенигородське – Стольського князівства (західнотребовлянського), яке можливо, у Х ст. вже включало землі поборан (бобрян), Теребовельське і Галицьке – відповідних східнотребовлянських князівств.

 

У Закарпатті в ІХ-Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця (Свіржави), Ужа і Боржави. Між районом Банської Бистриці і районом Кошіце-Пряшів по водорозділі рік на археологічній карті помітний розрив між городищами, тоді як басейн р. Лаборець, притоки Ондрави, до теперішнього угорсько-українського кордону був повністю заселеним¹⁹⁵. Напевно тут проходили межі між карпатськими хорватами та спорідненими з ними словаками. Південні межі карпатських хорватів на лівобережжі Тиси слабо вловимі, особливо у Трансільванії, де румунські археологи не зацікавлені у пошуках і дослідженні слов’янських пам’яток. Закарпатський історик Стефан Пап (1917-1990) вважав, що карпатські хорвати займали окрім нинішнього Закарпаття території Пряшівщини і Татранщини аж до Середньо-Словацьких гір включно, Ніршаг (середнє і нижнє Потисся до її гирла) та Залісся в Трансільванії. Можливо, що ці землі не входили у державу Святоплука, а перебували під впливом Болгарії. У 892 р., воюючи проти Святоплука, імператор Арнульф послав до болгарського царя Лаодоміра [Володимира, який правив у 888-893 рр.], „щоб він не дозволив морав’янам купувати сіль у своїй державі”¹⁹⁶. Схоже, що це повідомлення, яке перегукується із словацькими казками про соляного принца, стосувалося соляних копалень у Солотвині (вперше згадане під 1360 р.¹⁹⁷, але в давніх шахтах знайдені римські монети II-ІV ст.).

 

Поважним свідченням болгарського впливу в цьому реґіоні є також найдавніший кириличний напис з ротонди ІХ ст.. в Михайловцях у Земплині (Словаччина): „сьде лежить князь Пресіань * в літо 996/7 † в літо 1060/61”¹⁹⁸. Пресіан – найстарший з синів царя Івана-Владислава (1015-1018), осліплений і висланий за межі краю, бл. 1030 р. перебував у Константинополі. Очевидно, болгарські патріоти вивезли його в землі, які колись були під зверхністю болгарської держави, а тепер знаходилися за межами візантійського впливу.

 

На думку С.Папа слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій почали свій поступ з цих земель і мова їх перекладу Біблії – тодішня хорватська мова. Тут відомі ротонди ІХ ст. у Михайловцях, Горянах біля Ужгорода, Красній над Горнадом біля Кошиць. Гайдудорозький угорський греко-католицький єпископ І.Тимко доводив, що християнство на цих теренах існувало ще у VII-VIII ст. Легенда про св. Івана з документу 1032 р. розповідає про пустельника, який жив в районі Нова Весь у Спіші в долині, яка називається „долиною св. Івана”. За С.Папом у Спішському Підгороді було руське єпископство, ліквідоване у 1320-х рр. після придушення повстання Петра Петуні. Тут у ротонді був похований єпископ Горазд, наступник Мефодія. Про це, на його думку, свідчили уривки з Біблії, писані кирилицею, митра єпископа східного обряду, які зберігалися у скарбниці Спішської капітули. Такі ж самі кириличні фрагменти ХІ-ХII ст. на пергамені з рядками пісень в честь св. Дмитра Солунського були знайдені І.Панькевичем у церкві с. Острожниця на Пряшівщині.

 

У кінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим з яких було Земплинсько-Ужанське. Боржавське і Верхньотисянське князівства уступали йому в території і потужності городищ. Городища в Данилові і Олександрівці Хустського р-ну, де були і соляні промисли, поселення на верхній Тисі, солотвинські рудники та марамороські землі, дають всі підстави вважати і верхньотисянського князя сильним володарем. Городища у Варі, Білках та Малій Копані трохи уступають за розмірами і потужністю укріплень городищам у Ужгороді, Земплині і Забовчі, але все ж дають уяву про силу боржавського князя. Напевно і мукачівське городище було значним, але його знищило будівництво пізнішого замку. Кожне князівство проводило власну політику, що і відбито у пізніших легендах. Існувало ще Нижньотисянське князівство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарії. Завоювання цього князівства завершилося аж у часи короля Стефана на початку ХІ ст.

 

Угорський вождь Алмош обійшов Верхньотисянське і Боржавське князівства та спрямував свій удар проти земплинсько-ужанського князя Лаборця. Прорвавшись з оточення після падіння Ужгорода, Лаборець втікав у Земплин. Його наздогнали в околицях с. Ластомир над р. Свіржавою. Князь потрапив у полон і був повішений. Руїни церкви на цьому місці, напевно спорудженої над його могилою, підтверджують цю легенду. Свіржава з тих пір зоветься Лаборцем. Боротьба була впертою, і при штурмі Земплина загинув Алмош.

 

Немає ніяких підстав вважати, що закарпатські князівства були приєднані Володимиром Святославичем до Київської Русі¹⁹⁹. Скоріше вони певний час ще зберігали незалежність, поступово втягуючись в орбіту Угорського королівства. Стефан I завершив завоювання Земплинського князівства і приєднав обидва потисянські князівства. Від Боржавського князівства він відгородився засіками. Перший кордон відновлюється по топоніміці цих засік: від токайських гір до р. Тиси, звідти до болота Лап, рік Самош і Красна. Процес приєднання цих земель був завершений бл. 1030 р., коли спадкоємець угорського престолу герцог Імре, cин Cтефана I, отримав ці землі (Marchia Rutenorum) і титулувався dux Ruisorum. Правда, навколо цих термінів і джерел, де вони згадуються, ще точиться полеміка.

 

Цікаво, що древлянський князь Святослав Володимирович, який, втікаючи в Карпати, загинув у 1015 р. поблизу пізнішого м. Сколе, де був похований, про що свідчать як топоніми та місцеві легенди, так і розкопки його могили А.Ратичем, мав матір „чехиню”, а сина його звали Яном. Можливо він був пов’язаний з останнім боржавським князем.

 

У першій третині ХІ ст., коли було завершено приєднання закарпатських земель до Угорщини, вони були заселені русинами, прямими нащадками карпатських хорватів. Разом з такими ж русинами – прямими нащадками карпатських хорватів, які заселяли Галицьку землю Київської Русі, вони складали єдиний етнічний масив. Етнічна єдність цього масиву була настільки сильною, що, незважаючи на перебування у складі Угорської держави більше дев’яти століть, зазнаючи неминучої у таких випадках асиміляції, закарпатські русини залишилися часткою українського народу, зберегли мову, яка при всіх своєрідностях місцевих діалектів²⁰⁰, залишилася українською, і велику оригінальну культуру, яка в своїй основі зберегла прабатьківську хорватську архаїку (зокрема це стосується запрягу коней і волів та пов’язаної з ними номенклатури²⁰¹).

 

6. Висновки

 

Проблема ранньої політичної історії Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н.е. належить до найбільш заплутаних і складних проблем головним чином через брак джерельної бази. Матеріали археологічних досліджень при майже повній відсутності писемним джерел отримують різноманітні інтерпретації.

 

Версія належності Прикарпаття до племінного об’єднання дулібів помилкова. Дуліби були племенем волинського масиву. З VI ст. вони стали гегемоном серед союзу волинських племен. В результаті війни з аварами у 561-562 рр. союз волинських племен було розгромлено і основна частина дулібів була змушена міґрувати на захід. Десь з другої третини VII ст. союз волинських племен відродився під гегемонією волинян. До його складу ввійшли і залишки дулібів, які жили у Східній Волині. Союз волинських племен продовжував існувати і далі до включення цих земель до складу Русі за Володимира Святославича. У ІХ-Х ст. його гегемоном були черв’яни, а потім бужани. Землі Прикарпаття до союзу не входили. Можна припускати лише часткову залежність північно-східних теренів Прикарпаття в період гегемонії дулібів у VI ст.

 

Межа між прикарпатськими і волинськими племенами пролягала по вододілі басейнів Сяну і Дністра з басейнами Західного Бугу і Прип’яті. Прикарпатські землі в цей період належали слов’янським племенам хорватського масиву.

 

Версія про те, що у Прикарпатті жили білі хорвати хибна. Білі (західні) хорвати були частиною племен хорватського масиву, які займали території на Верхній Віслі, Верхній Одрі, Заале і Білій Ельстер.

 

В Прикарпатті на базі розвитку культури карпатських курганів, в межах якої в складних асиміляційних процесах слов’янські елементи перемогли дакійські, германські (пшеворців астінгів) і сарматські, сформувався масив хорватських племен. У VI ст. цей масив утворив об’єднання, знане з пізніших джерел як Велика Хорватія. Центром Великої Хорватії залишалося Прикарпаття, а його розвиток охопив Закарпаття і території вздовж північних схилів Карпат, Татрів і Судетів від середньої течії Дніста – верхньої течії Пруту на сході до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білої Ельстер на заході.

 

Аварське завоювання частини хорватського масиву в середині VI ст. змусило міґрувати значну частину хорватів в Паннонію і Далмацію. Ця перша міґрація на Балкани тривала у 587- 614 рр. Між впадінням Морави і Тиси хорвати форсували Дунай, освоїли басейн Драви у 587- 593 рр., стали просочуватися у межиріччя Драви і Сави, звідки перейшли у нинішню Боснію. З Боснії вони форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону у 614 р., поклавши початок завоюванню Далмації.

 

Друга міґрація на Балкани тривала у 626-630 рр. на заклик візантійського василевса Іраклія проти аварів. В ній брали участь хорвати з Білої Хорватії. Ця міґрація завершилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств).

 

Скориставшись ослабленням Великої Хорватії, значна частина населення якої міґрувала на Балкани, в районі пізнішого Кракова вклинилися лехітські племена вісляни, відділивши Велику Хорватію від Білої Хорватії.

 

Біла Хорватія, можливо, також зберегла назву Великої. З Х ст. Велика Біла Хорватія визнала залежність від германського імператора Оттона I. До XIV ст. її залишки на Заале та Білій Ельстер ще зберігали автономію.

 

Велика Хорватія, населення якої правильніше називати карпатськими хорватами, як племінне об’єднання перестало існувати ще до Х ст. На його землях сформувалися племінні князівства засян (присян), требовлян і поборан (бобрян) у Прикарпатті та Земплинсько-Ужанське, Боржавське і Верхньотисянське у Закарпатті. Князівство засян сформувалося у басейні Сяну з центром у Перемишлі. В ІХ ст. в часи Святоплука Моравського в орбіту Великомораської держави ввійшли закарпатські князівства і князівства засян, поборан та західна частина князівства требовлян. Після падіння Великоморавської держави на початку Х ст. ці князівства стали незалежними. Закарпатські князівства протягом Х – початку ХІ ст. були завойовані уграми. У західній частині князівства требовлян утворилося окреме князівство з центром у Стольську, яке включило і землі поборан. Останнім відламом Великої Хорватії залишалося Східнотребовельське князівство з центром у Теребовлі. У кінці Х ст. хорватські князівства у Прикарпатті були включені Володимиром Святославичем до складу Київської Русі.

 

Таким чином можна констатувати, що початкові етапи державного життя слов’янського населення Прикарпаття, які відбилися у формуванні племінних об’єднань і племінних князівств, існування яких засвідчені археологічними та писемними пам’ятками, охоплюють весь період другої половини I тис. н.е.

 

 

[Опубліковано: Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54]

___________________________________-

¹ Баран В.Д. Схiднослов'янськi племена третьої чвертi I тисячолiття н.е. на територiї захiдноукраїнських земель // Торжество iсторичної справедливостi. – Львiв, 1968. – С.33-34

² Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. Археология СССР. – Москва, 1982. – С.92-93

³ Повесть Временных Лет / Ком. С.Д.Лихачева. – Ч.1. – Москва-Ленинград, 1950. – С.14

⁴ Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.2. – Sv.1. – Praha, 1906. – S.368-370; – D.3. – Praha, 1911. – S.196-197; Šimek E. Dudlebi, Volynane, Lučane, Cesti, Chorvate a Cechove // Slavia Antiqua. – T. 1. – Poznań, 1948. – S.351-360

⁵ Войтович Л. Етнотериторiальна пiдоснова формування удiльних князiвств Волинської землi // Волино-Подiльськi археологiчнi студiµ. – Т.1. Пам’ятi І.К.Свєшнiкова (1915-1995). – Львiв, 1998. – С.286-294

⁶ Баран В.Д. Склавiни та анти у свiтлi нових археологiчних джерел // Проблеми походження та iсторичного розвитку слов’ян / Збiрник наук. стат. присв. 100-рiччю з дня народження В.П.Петрова. – Київ-Львiв, 1997. – С.131-132

⁷ Szafarzyk P.J. Słowiańskie starożitniśti. – T.2. – Poznań, 1844. – S.188

⁸ Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.4. – Praha, 1924. – S.150

⁹ Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князiвство. – Київ, 1984. – С.61

¹⁰ Войтович Л. „Черв’яни” у працях І.Крип’якевича (До питання про початок державностi) // Україна: культурна спадшина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть / НАН України, Ін-т iм. І.Крип’якевича. – Т.8: Іван Крип’якевич у родиннiй традицiї, науцi, суспiльствi. – Львiв, 2001. – С.818-822; Його ж. Перемиське князівство. Джерела державності // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. – Вип.3. Інституції / Наукове товариство ім.Шевченка у Польщі; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Під ред. Степана Заброварного. – Львів, 2003. – С.39-50

¹¹ Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów z polnocnej strony Dunaju czyli t. zw. Geograf Bawarski. – Lwów, 1917. – S.52; Nalepa J. Z badań nad nazwami plemiennymi u Słowian Zachodnich. Thafnezi Geografa Bawarskiego // Dobnicy Arsbok. – 1957-1958. – Lund, 1961. – S.64-85

¹² Kucharski E. Polska w zapisce karolinskiej zwanej ntewłasciwe "Geografem Bawarskim" // Pamiętnik IV Powszchnego Zjazdu historyków Polskich. – T.1. – Sekcja 2. – Lwów, 1925. – S.8

¹³ ПСРЛ. – Т.2. Ипатьевская летопись. – 2-е изд. – Москва, 2001. – Стб.9; Королюк В.Д. Авары (обры) и дулебы русской летописи // Археографический ежегодник за 1962 г. – Москва, 1963. – С.24-31

¹⁴ Гедеонов С. Варяги и Русь. – Т.2. – Санкт-Петербург, 1876. – С.45

¹⁵ Вестберг Ф. К анализу восточных источников о Восточной Европе // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1908. – Февраль. – С.388-398

¹⁶ Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. – Санкт-Петербург, 1870. – С.137-138; Lewicki T. Swiat słowiański w oczach pisarzy arabskich // Slavia Antiqua. – T.2. – Poznań, 1949/50. – S.355-360; Левицкий Т. Малоизвестный западнославянский народ по описанию ал-Масуди // Ближний и Средний Восток. – Москва, 1962

¹⁷ Бейлiс В.И. Ал-Масуди о русско-византийских отношениях в 50-х годах Х века // Международные связи России до XVII в. Сб. ст. – Москва, 1961. – С.21-31

¹⁸ Ковалiвський А.П. Абу-л-Хасан Алi ал-Масудi як вчений // Працi iсторичного ф-ту ХДУ. – Т.5. – Харкiв, 1957; Його ж. Славяне и их соседи в первой половине Х в. по данных ал-Мас'уди // Вопросы историографии и источниковедения славяно-германских отношений. – Москва, 1973. – С.62-79

¹⁹ Куник А., Розен В. Известия ал-Бекри и других авторов о Руси и славянах. – Санкт-Петербург, 1878; Lewicki T. Swiat słowiański w oczach pisarzy arabskich // Slavia Antiqua. – T.2. – 1949/50. – S.356-367

²⁰ Kowalski T. Relacja Ibrahima ibn Jakuba z podroży do krajów słowiańskich w przekazie Al-Bekrego. -Kraków, 1946. – S.48, 56; Lewicki T. Jeszcze o Wieletach w opisie Słowiańszczyzny arabskiego pisarza z X w. al-Masudiego // Pamiętnik Słowiański. – T.2. – 1951. – S.110; Id., Obrzedy pogrzebowe poganskie Słowian // Archeologia. – T.5. – 1955. – S.150

²¹ Labuda G. Fragmenty dziejów Słowiańszczyzny zachodniej. – Poznań, 1960. – S.56

²² Widajewicz J. Studia nad relacją o Słowianach Ibrahima ibn Jakuba. – Kraków, 1946. – S.18-21; Id., Masudi o Wieletach // Pamiętnik Słowiański. – T.2. – 1951. – S.55-82

²³ Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.358

²⁴ Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesie Wołyńskiego. – Warszawa, 1961. – S.179

²⁵ Kuczyński S.M. Stosunki polsko-ruskie do schyłku wieku XII // Slavia Oсcіdentalis. – T.7. – Poznań, 1958. – N 2. – S.230

²⁶ Harkavy A. Travaux de la III-e Session du Congres international des Orientalistes. – 2. – Sankt-Peterburg, 1876. – S.335

²⁷ Брайчевський М.Ю. Про етнічну приналежність черняхівської культури // Археологія. – Т.10. – 1957. – С.122-125

²⁸ Рыбаков Б.А. // Советская Археология. – 1959. – № 3. – С.240

²⁹ Ключевський В.О. Боярская Дума древней Руси. – Москва, 1902. – С.20-21

³⁰ Marquart J. Ostereuropaіshe und oetasiatishe Streifzruge. – Leipzig, 1903. – P.146

³¹ Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.4. – Praha, 1924. – S.79

³² Шахматов А.А. Очерк древнейшего периода истории русского языка // Энциклопедия славянской филологии. – Вып.11. – 1. – Петроград, 1915. – С.ХХIХ; Шахматов А.А. Древнейшие судьбы русского племени. – Петроград, 1919. – C.20

³³ Мавродин В.В. Образование древнерусского государства. – Ленинград, 1945. – C.52

³⁴ Łowmiański H. Początki Polski. – T.1. Warszawa, 1962. – S.258-259

³⁵ Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.1. – Київ, 1991. – С.377

³⁶ Vernadsky G. Ancient Russia. – New Haven, 1943. – P.322

³⁷ Археологiчнi пам'ятки Прикарпаття i Волинi ранньослов'янського i давньоруського перiодiв. – Київ, 1982. – С.101-108

³⁸ Gregorii Turonensis. Historia francorum // Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Merovingicarum. – T.1. – Hannoverae, 1951. – IV, 22

³⁹ Paulus Diakonus. Historia gentis Langobardorum // Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Langobardicarum. – Saec. 6-9. – Hannoverae.- 1878. – II, 10

⁴⁰ Баран В.Д. Склавiни та анти у свiтлi нових археологiчних джерел // Проблеми походження та iсторичного розвитку слов'ян. Збiрник наук. стат. присв. 100-рiччю з дня народження В.П.Петрова. – Київ-Львiв, 1997. – С.128-130

⁴¹ Аулiх В.В. Зимнiвське городище – слов'янська пам'ятка VI-VII ст. н.е. в Захiднiй Волинi. – Київ, 1972. – С.56-59

⁴² Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.2. – Sv.1. – Praha, 1906. – S.250-261

⁴³ Modelski T.E. Z onomastyki i terminologii średniowecznej // Kwartalnik Historyczny. – T.34. – 1920. – S.11-14

⁴⁴ Šišić F. Povijest Hrvata v vremije narodnih vladara. – Zagreb, 1925. – S.86-88

⁴⁵ Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. – Zagreb, 1925. – S.86-88

⁴⁶ Widajewicz J. Państwo Wislan. – Kraków, 1947. – S.16-30

⁴⁷ Labuda G. Piersze państwo słowiańskie – państwo Samona. – Poznań, 1949. – S.203; Id., Studia nad początkami państwa polskiego. – Poznań, 1988

⁴⁸ Zasterova B. Hlavni problemy z počatku dejin slovanskych narodů // Vznik a počatky slovanů. – T.1. – Praha, 1956. – S.34-45

⁴⁹ Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. Warszawa, 1964. – S.114-130

⁵⁰ Ідзьо В.С. Ученi ХIХ столiття про етногенез Галицької Русi. До питання локалiзацiї i етноутворення Прикарпатських хорватiв // Історико-фiлологiчний вiсник Українського iн-ту. – Т.1. – Москва, 1997. – С.163-176

⁵¹ Войтович Л. "Бiлi" хорвати чи "карпатськi" хорвати ? // Миколаївщина. – Т.1. – Львiв, 1998. – С.49-79; Його ж. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. – Випуск 4. – Київ, 2004. – С.105-132

⁵² Sakaš S. Iranische Herhunft des Kroatischen Volksnamens // Orientalia Christiana Periodica. – T.15. – 1949. – S.313-340

⁵³ Войтович Л.В. Восточное Прикарпатье во второй половине I тыс. н.э. Начальные этапы формирования государственности // Rossica Antiqua 2006. Исследования и материалы. – Санкт-Петербург, 2006. – С.13

⁵⁴ Майоров О. Велика Хорватія, яку називають “Білою”: До питання про походження і значення хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. – Т.3. – Львів, 2006. – С.31-65; Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. – Санкт-Петербург, 2006. – С.175

⁵⁵ Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.1. – С.210

⁵⁶ Marquart J. Ostereuropaishe und oetasiatishe., – Р.129-139; Hauptmann L. Dolazak Hrvata., – S.88-120; Hruby V. Puvodni Hranice Biskupstvi Prazskeho a hranice Riče Česke v 10 stoleti // Časopis Matice Moravske. – T.50. – 1926. – S.104; Perich L. Slezko. – Praha, 1945. – S.45; Dvornik F. The making of Central and Eastern Europe. – London, 1949. – P.392; Третьяков П.Н. Востонославянские племена. – Москва-Ленинград, 1948. – C.245; Королюк В.Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Кр. сообщ. ин-та славяноведения. – N 9. – 1952. – С.43-50; Блiфельд Д.З. Утворення Київської Русi // Нариси стародавньої iсторiї Української РСР. – Київ, 1957. – С.357; Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис червоноµ калини. – 1993. – N 5-6. – С.2; Його ж. Етнотериторiальна пiдоснова формування удiльних князiвств Волинської землi // Волино-Подiльськi археологiчнi студiї. – Т.1. Пам’ятi І.К.Свєшнiкова (1915-1995). – Львiв, 1998. – С.286-294

⁵⁷ Rački F. // Rad Jugoslovenske Akademije Znanosti i Umjetnosti. – T.59. – 1881. – S.201-218; Jagić V. Ein kapitel aus der Geschichte der Sudslavischen Sprachen // Archiv für Slavische Philologie. – T.17. – Berlin, 1895. – S.47-87; Brückner A. Wzory etymologii i krytyki żródłowej // Slavica. – 3. – 1924-1925. – S.207-211

⁵⁸ Constantine Porphirogenitus. De administrando imperio. – Vol.II. Commentari by F.Dvornik, R.J.Jenkins, B.Lewis, Gy.Moravcsik, D.Obolensky, S.Runciman. – London, 1962

⁵⁹ Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. -Москва, 1982. – C.267-333; Констянтин Багрянородный. Об управлении империей / Под ред. Г.Г.Литаврина и А.П.Новосельцева. – Москва, 1991

⁶⁰ Lonćar M. Porfirogenetova seoba Hrvata pred sudom novije Literature // Diadora. – 14. – 1992. – S.375-443

⁶¹ Кононов А.Н. Опыт анализа термина Турк // Советская Этнография. – 1949. – № 1. – С.41-57; Moravcsik Gy. Byzantinoturcica. – Bd.2. – Budapest, 1958. – P.13-17, 320-327; Kristó Gy., Makk F., Szegfu L. Adatok “korai” helyneveink ismeretéhez. – 1 k. – Szeged, 1973-1974. – 321-332l; Литаврин Г.Г. Некоторые особенности этнонимов в византийских источниках // Вопросы этногенеза и этнической истории славян и восточных романцев. – Москва. – 1976. – С.198-217; Ligeti L. A magyar nyelv török kapcsolatai a honfoglalás elöt és az Árpád-korban. – Budapest, 1986. – 321-332l

⁶² Ohnsorge W. Konstantinopol und der Okzident. – Darmstadt, 1966

⁶³ Kunstmann H. Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Porphyrogenetos // Die Welt der Slaven. – 29/1. – N.F. VII. – 1984. – S.111-122

⁶⁴ Ронин В. Франко-германские отношения в трактате Константина VII Багрянородного "Об управлении империей" // Византийский Временник. – Т.44. – 1983. – С.60-68

⁶⁵ Banduri A. Animadversiones in Constantini Porphyrogeniti Libros de thematibus De administrando Imperio.., – T.2. – Paris, 1711. – P.91-92

⁶⁶ Mikoczi J. Otiorum Croatiae liber unus. – Budae, 1806. – P.78

⁶⁷ Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.2. – Sv.2.- Praha, 1910. – S.252; Багринець В.М. Про землю бойкiв та їх походження // Українськi Карпати. – Ужгород, 1993. – С.20-22

⁶⁸ Constantine Porphirogenitus. De administrando imperio. – Vol.II. – Р.63

⁶⁹ Констянтин Багрянородный., – С.339

⁷⁰ Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей ІХ-ХIII вв. – Киев, 1884; Расовский Д.А. Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии // Seminarium Kondakowianum. – T.6. – 1933. – C.1-66; Gregoire H. Byzance, les Khazars, les Magyars et les Petchenegues // VII CIEB. Resumes des comm. – Paris, 1940. – P.6-7; Grousset R. L' Empire des steppes. – Paris, 1941. – P.238; Feher G. Zur Geschichte der Steppenvolker von Sudrussland im 9-10 Jh. // Studia slavia ASH. – T.5. – 1955. – P.257-326; Jettmar K. Die fruher Steppen-Volker. – Baden-Baden, 1965; Boba I. Nomads, Northmen and the Slavs, Easten Europa in the Ninth Centery // Slavo-Orientalia. – Bd.2. – Wiesbaden, 1967. – P.10-11; Diaconu P. Les Petchenegues Bas-Danube. -Bucureşti, 1970; Shepard J. The Russian Steppe – Frontier and Black Sea Zone // The Byzantine Black Sea. – Athenes, 1979. – P.218-237

⁷¹ Плетнева С.А. Хазары. – Москва, 1986. – С.153-154

⁷² Bożilow I. Les Petchenegues dans l’histoire des terres du Bas-Danube // Etudes Balkaniques. – Sofia, 1971. – N 3. – P.170-175

⁷³ Györffy Gy. Sur la question de l’atablissement des Petchenegues en Europe // Acta orientalia ASH. – T.25. – Budapest, 1972. – P.283-292

⁷⁴ Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.1. – С.213

⁷⁵ ПСРЛ. – Т.1. – Стб.5-6

⁷⁶ Исаевич Я.Д. Висляне и лендзяне в IХ-Х вв. // Формирование раннефеодальных cлавянских народностей. – Москва, 1981. – С.160

⁷⁷ Łowmiański H. Lendzianie // Slavia Antiqua. – 1953. – 4. – S.97-111

⁷⁸ Łowmiański H. Początki Polski. – T.4. – Warszawa, 1970. – S.491-493

⁷⁹ Labuda G. Narodziny polsko-ukraińskiej granicy etnicznej – w polskiej historiografii // Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-słowackie w średniowieczu. – Rzeszów, 1996. – S.9-17

⁸⁰ Nalepa J. Prapolski bastion toponimiczny w Bramie Przemyskiej i Lędzanie // Początki sąsiedztwa., – S.47-64

⁸¹ Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХIII ст. – Киев, 1988. – С.9

⁸² Таку версію попередньо обгрунтував Я.Дашкевич на засіданні постійного наукового семінару „Княжа доба” (керівник І.Мицько) у Львові у 2004 р.

⁸³ Королюк В.Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Кр. сообщ. ин-та cлавяноведения. – N 9. – 1952. – С.48-49

⁸⁴ Monumenta Poloniae Historica. – T.2. – Lwów, 1872. – P.23

⁸⁵ Ekblom R. Alfred the Great as Geographer // Studia Neophilologica. – T.14. – Uppsala. – 1941/1942. – P.142; Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.144-145

⁸⁶ Boswort J. King Alfred's Anglo-Saxon version. – London, 1859. – P.37; Labuda G. Gródła skandynawskie i anglosaskie do dziejów słowiańszyzny. – Warszawa, 1961. – S.95

⁸⁷ Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.3. – Praha, 1911. – S.128

⁸⁸ Boswort J. King Alfred's., – Р.37

⁸⁹ Labuda G. Gródła skandynawskie i anglosaskie do dziejów słowiańszyzny. – Warszawa, 1961. – S.96-98

⁹⁰ Maszyński K. Kultura ludowa słowian. – Cz.2. – Zesz.2. – Kraków, 1939. – S.1548, mapa fig.391

⁹¹ Матузова В.И. Английские средневековые источники. – Москва, 1979. – С.28

⁹² Подосинов А.В. Произведения Овидия как источник по истории Восточной Европы и Закавказья. – Москва, 1985. – C.159

⁹³ Цит. за: Исаевич Я.Д. Висляне и лендзяне в IХ-Х вв. – С.151

⁹⁴ Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.150-151

⁹⁵ Magnae Moraviae fontes historici. – D.2. – Brno, 1967. – S.154-156; Pramene k dejnam Vel'kej Moravy / Vyd.P.Patkoš. – Bratislava, 1968. – S.242

⁹⁶ Lewicki T. Swiat słowiański., – S.347-349

⁹⁷ Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.155-157

⁹⁸ Kupfer F.,Lewicki T. Żródła hebrajske do dziejów Słowian i niektorych innych ludów Śródkowej Europy. – Wrocław-Warszawa, 1956. – S.32-60

⁹⁹ Крюков В. Чи знали арабськi автори IХ-Х столiть про Карпати i карпатських слов'ян? // Україна в минулому. – Вип.4. – Київ-Львiв, 1993. – С.7-16

¹⁰⁰ Lewicki T. Swiat słowiański., – S.25

¹⁰¹ Hudud al-Alam "The Regions of the World" A Persian Geography 372 A.H. – 982 A.D / By V.Minorski. – London, 1937. – P.159

¹⁰² Marquart J. Ostereuropaіshe., – P.471

¹⁰³ Корчинский О. Городище-гигант в предгорьях Украинских Карпат // Труды V Международного конгресса славянской археологии. – Т.3. – Москва, 1987. – С.11-15

¹⁰⁴ Chaloupecky V. Kniże svaty Vaclav // Česky časopis historicky. – T.47. – 1946. – S.47

¹⁰⁵ Kozłowska-Budkowa Z. Repertorjum polskich dokumentów doby piastowskiej. – Kraków, 1937. – S.13-15; Labuda G. Czeskie chrescijaństwo na Sląsku i w Malopolsce w X i XI wieku // Chrystianizacja Polski poludniowej. – Kraków, 1994. – S.92-94

¹⁰⁶ Codex diplomaticus et epistolaris Regni Bohemiae / Ed. G.Friedrich. – T.1. – Praha, 1894-1897. – P.93; Vaneček V. Pevnich tisic let. – Praha, 1949. – S.126

¹⁰⁷ Niderle L. Slovanske starożitnosti. – D.2. – Sv.1. – Praha, 1906. – S.193, 224

¹⁰⁸ Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.174

¹⁰⁹ Kętrzyński W. Granice Polski w X wieku // Rozprawy Polskiej Akademii Umiejętnosti. Wydzial Historyczno-Filozoficzny. – T.35. – 1894. – S.2

¹¹⁰ Widajewicz J. Państwo Wiślan. – Kraków, 1947. – S.15

¹¹¹ Томашiвський С. Дев'ятсот лiт тому. З приводу ювiлею мiста Белза // Нова зоря – 1930. – N 1 – C.11

¹¹² Lewicki T. Leizike Konstantina Porfirogenety // Roczniki Historyczne. – T.32. – Poznań, 1956. – S.32-33; Labuda G. Żródła skandynawskie i anglosaskie do dziejów słowiańszyzny. – Warszawa, 1961. – S.66-69, 83

¹¹³ Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa Bawarskiego // Roczniki Historyczne. – T.20. – Poznań, 1951-1952. – S.51

¹¹⁴ Крип'якевич І. Галицько-Волинське князiвство. – Львiв, 1999. – C.81, 84, 29

¹¹⁵ Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. – Випуск 4. – Київ, 2004. – С.105-132

¹¹⁶ Карамзин Н.А. История государства Российского. – Т.1. – Санкт-Петербург, 1818. – C.22

¹¹⁷ Dobrovski J. Die Sloven stamme auf der Nordseite der Donau // Archiv fur Geschichte, Statistik, Literatur und Kunst. – 18. – 1827. – N 92-93. – S.150

¹¹⁸ Kraliček A. Der sogenannte Baierische Geograph und Mähren Zeitschrift des Vereines für die Geschichte Mährens und Schlesiens. – 2. – 1898. – S.220

¹¹⁹ Krysiński A. Pomorze pleminne w swietle przekazy t. zw. Geografa Bawarskiego // Materiały Zachodnio-Pomorskie. – 7. – 1961. – S.499

¹²⁰ Kiersnowski R. Plemiona Pomorza Zachodniego w swietle najstarszych żródeł pisanych // Slavia Antiqua. – 3. – 1951-1952. – S.81; Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa Bawarskiego., – S.15

¹²¹ Młynarska-Kaletynowa M. // Słownik starożytności słowiańskich. – T.6. – Cz.1. – Warszawa. – 1977. – S.190-191

¹²² Szafarzyk P.J. Słowiańskie starożitniśti. – T.2. – Poznań, 1844. – S.100, 776

¹²³ Kraliček A. Der sogenannte Baierische Geograph., – Р.226; Zeuss D. Die Deutschen und die Nachbarstamme. – Helderberg, 1925. – P.615; Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej newłasciwe “Geografem Bawarskim” // Pamiętnik IV Powszechnego Zjazdu historyków Polskich. – T.1. – Sekcija 2. – Lwów, 1925. – S.6-15; Spal J. Jmena zapadnich Slovanu u Geografa Bavorskeho // Slavia. – 24. – 1955. – Z.1. – S.6; Pilar O. Dilo neznameho bavorskeho geografa // Historicka geografie.

-12. – 1974. – S.229

¹²⁴ Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку., – С.118-119

¹²⁵ Ісаєвич Я.Д. До питання про захiдний кордон Київської Русi // Ісаєвич Я. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. – Львiв, 1996. – С.90-104

¹²⁶ Тимощук Б.О. Язичеськi святилища Галицької Русi // Історико-фiлологiчний вiсник Українського Інституту. – Т.1. – Москва, 1997. – С.176-181

¹²⁷ Тимощук Б.О. Ілiвське городище-святилище // Мiжнародна наукова конференцiя: Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, iсторiя, культура, традицiї. – Галич, 19-21 серпня 1993 р. – Тези доповiдей та повiдомлень. – Львiв, 1993. – С.28-29

¹²⁸ Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис червоної калини. – 1993. – N 5-6. – С.2-10, 54; Його ж. "Бiлi" хорвати чи "карпатськi" хорвати ? // Миколаївщина. – Т.1. – Львiв, 1998. – С.49-50; Овчинников О. Ранньосередньовiчна держава у Прикарпаттi // Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, iсторiя, культура, традицiї. – Львiв, 1993. – С.19-21

¹²⁹ Roepell R. Geschichte der europaischen Staaten // Geschichte Polens. – Bd.1. – Hamburg, 1840. – P.144

¹³⁰ Łowmiański H. Początki Polski. – T.2. – Warszawa, 1964. – S.112; – T.3. – Warszawa, 1967. – S.68-69

¹³¹ Kunstmann H. Uber den Namen der Kroaten // Die Welt der Slaven. – 27/1. – 1982. – P.131-136; Id., Kamen die westslavischen Daleminci aus dalmatien ? // Die Welt der Slaven. – 28. – 1983. – P.370: Id., Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Porphyrogenetos // Die Welt der Slaven. – 29/1. – N.F. VII.- 1984. – P.119

¹³² Klaić N. Poganska Stara ili Vela Hrvatska cara Konstantina Porfirogeneta // Croatica Christiana Periodica. – G.12. – B.21. – Zagreb, 1988. – S.49-62

¹³³ Katićić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena siuga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. – 20. – 1990 (1992). – S.225-328

¹³⁴ Mużić I. Podrijetlo i pravjera Hrvata. – Split, 1991

¹³⁵ Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. – Zagreb, 1925. – S.88-120; Id., Seoba Hrvata i Srba // Jугословенски Историски Часопис. – 3. – 1937. – C.30-61; Id., Das Regensburger Prwileg von 1086 fur das Bistum Prag // Mitteilungen des Instituts fur Osterreichische Geschichte. – T.62. – 1954. – S.147

¹³⁶ Grafenauer B. Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfirogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T.5. – Zagreb, 1952. – S.1-55

¹³⁷ Pantelić S. Najstarija povijst Hrvata. – Mainz, 1993

¹³⁸ Тимофеев Е.И. Расселение юго-западной группы восточных славян по материалам могильников Х-ХIII вв. // Советская Археология. – 1961. – N 3. – С.56-73; Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. Археология СССР. – Москва, 1982. – С.128

¹³⁹ Тимощук Б.О. Пiвнiчна Буковина – земля слов'янська. -. Ужгород, 1969; Його ж.. Слов'яни Пiвнiчної Буковини V-IХ ст. – Київ, 1976; Його ж. Восточнославянская община VI-Х вв. Москва, 1980; Тимощук Б.А., Русанова И.П., Михайлина Л.П. Итоги изучения славянских памятников Северной Буковины V-X вв // Советская Археологияю – 1981. – N 2. – С.80-93; Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина. – Київ, 1982; Його ж. Социальная типология селищ VI-X вв. // Археологические исследования средневековых памятников в Днестро-Прутском междуречье. – Кишинев, 1985. – С.3-24

¹⁴⁰ Петегирич В.М. Давньоруськi пiдплитовi поховання Тернопiльщини // Тези доп. i повiд. 1-ї Тернопiльської обл. наук.-iстор. конф. – Тернопiль, 1990. – С.72

¹⁴¹ Войнаровський В.М. Пiдплитовi поховання давньоруського могильника Борiвцi на Буковинi // Археологiчнi дослiдження, проведенi на територiї України протягом 80-х рокiв державними органами охорони пам’яток та музеями республiки. Темат. збiрник наукових праць. – Київ, 1992. – С.40-41

¹⁴² Баран В.Д. Ранньослов’янськi пам’ятки Верхнього Поднiстров’я i Пiвденно-Захiдної Волинi // Мат. i Дослiд. з Археологiї Прикарпаття i Волинi. – Вип.5. – Київ, 1964

¹⁴³ Войнаровський В.М. Пiдплитовi поховання., – С.42-43; Седов В.В. Восточные славяне., – С.128

¹⁴⁴ Belosević J. Materijalna kultura Hrvata od VII do X stoljeta. – Zagreb, 1980. – S.79

¹⁴⁵ Михайлина Л.П., Тимощук Б.А. Славянские памятники бассейна Верхнего Прута VIII-X вв. // Славяне на Днестре и Дунае. – Киев, 1983. – С.205

¹⁴⁶ Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери. – Київ, 1975

¹⁴⁷ Smiszko M. Kultury wczesnego okresu epoki cesarstwa rzymskiego w Małopolsce Wschodniej. – Lwów, 1932. – S.178

¹⁴⁸ Козак Д.Н. Пшеворська культура у Верхньому Поднiстров’ї i Захiдному Побужжi. – Київ, 1984

¹⁴⁹ Михайлов Е. За руско-българската етническа граница до края на Х век // Годишник на Софийския университет. Философско-исторически факултет. – Т.15. – Кн.3. – 1971. – София, 1973. – C.186

¹⁵⁰ Szombathy J. Praehistoriche Recognoscierungen stour nach der Bukowina im Jahre 1893 // Jahrb. des Bukowiner Landes-Museum. – Bd.2. – Czernowitz, 1894. – S.10-21

¹⁵¹ Смiшко М.Ю. Ранньослов’янська культура Карпатського пiдгiр’я // Наук. зап. Ін-ту суспiльних наук АН УРСР. – Т.1. – Львiв, 1953; Його ж. Карпатськi кургани першої половини I тис. н.е. – Київ, 1960; Смiшко М.Ю. Поселення III-IV ст. н.е. з слiдами скляного виробництва бiля с. Комарiв Чернiвецької обл. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Вип.5. – 1964. – С.67-80

¹⁵² Пеняк С.І. Ранньослов’янське та давньоруське населення Закарпаття VI-XIII ст. – Київ, 1980. – С.162-165

¹⁵³ Вакуленко Л.В. Памятники культуры карпатских курганов у с.Глубокое // Археологические исследования на Украине в 1967 г. – Киев, 1968. – С.169-172; Її ж. Поселения культури карпатських курганiв // Дослiдження з слов’яно-руської археологiї. – Київ, 1976. – С.73-94; Її ж. Пам’ятники пiдгiр’я Українських Карпат першої половини I тис. н.е. – Київ, 1977; Вакуленко Л.В., Приходнюк О.М. Проблема преемственности черняховских и раннеславянских древностей в свете исследований на Среднем Днестре // Slavia Antiqua. – T.33. – 1985. – С.71-136

¹⁵⁴ Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – Київ, 1991. – С.57

¹⁵⁵ Брайчевський М.Ю. Про етнiчну приналежнiсть черняхiвської культури // Археологiя. – Т.10. – 1957. – С.122-125; Його ж. Бiля джерел слов’янської державностi. – Київ, 1964. – С.5

¹⁵⁶ Mihailescu-Birliba V. Un nouvran groupe culturel sur le territoire de Roumanie: Les fouilles de Braniste-Nemtisor (Comm. de Vinatori,dep. de Neamts) // Dacia. – 24. – 1980. – P.181-207

¹⁵⁷ Котигорошко В.Г. Исследование памятников в Закарпатье // Археологические Открытия. – 1976 г. – Москва, 1977. – С.312; Його ж. Новые данные к изучению древней истории славян Закарпатья // Советская Археология. – 1977. – N 1; Його ж. Курган первой половины III в. н.э. у с. Братово // Советская Археология. – 1979. – N 2. – С.153-164; Його ж. Итоги изучения могильника Иза I в Закарпатье // Советская Археология. – 1980. – N 1. – С.239-247; Його ж. Раскопки дакийского городища у с.Малая Копаня // Археологические Открытия. – 1980 г. – Москва. – 1981. – С.256

¹⁵⁸ Рикман Э.А. Этническая история населения Поднестровья и прилегающего Подунавья в первых веках нашей эры. – Москва, 1975. – С.319

¹⁵⁹ Максимов Е.В. Юго-Восточная Европа в первой четверти I тыс.н.э. по археологическим данным. Историография // Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – Киев, 1990. – С.19-20

¹⁶⁰ Szafarzyk P.J. Słowiańskie starożitnisti. – T.1.- Poznań, 1843. – S.301; – T.2. – Poznań, 1844. – S.315-317, 544

¹⁶¹ Нидерле Л. Славянские древности. – Москва, 1956. – C.50-51, 54

¹⁶² Гиндин Л.А. К хронологии и характеру славянизации Карпато-Балканского пространства // Формирование раннефеодальных славянских народностей. – Москва, 1981. – С.52-96; Його ж. К хронологии и характеру славянизации Карпато-Балканского пространства (по лингвистическим и филологическим данным) // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. – Москва, 1984. – С.43; Його ж. Значение лингво-филологических данных для изучения ранних этапов славянизации Карпато-Балканского пространства // Этносоциальная и политическая структура раннефеодальных славянских государств и народностей. – Москва, 1987. – С.24

¹⁶³ Соболевский А. Русско-скифские ітюды // Изв.Отд. Русского Языка и Словестности. – T.26. – 1921. – С.8; Żupanić N. Prvobitni Hrvati // Zbornik kralja Tomislawa. – Zagreb, 1925. – S.291, 296; Id., Prvi nosilci etnickich imen Srb, Hrvat, Cech i Ant // Etnolog. – 2. – 1928. – S.74-79; Id., Znaćenje barvnega atributa v imenu Crvena Hrvatska // Etnolog. – 10/11. – 1937-1938. – S.355-376; Vasmer M. Untersuchungen uber die altesten Wohnsitze der Slaven. 1. Die Iranier in Sudrussland. – Leipzig, 1926. – P.56; Hauptmann L. Seoba, Hrvata i Srba // Jугословенски Историски Часопис. – 3. – 1937. – C.30-61; Sakaš S. Iranische Herhunft des Kroatischen Volksnamens // Orientalia Christiana Periodica. – T.15. – 1949. – S.330-340

¹⁶⁴ Майоров А.В. Великая Хорватия.., – С.178-180

¹⁶⁵ Тимощук Б.А. Восточнославянская община VI-Х вв. – Москва, 1980; Филипчук М.А. Нова знахiдка. Плiсненський саркофаг // Лiтопис Червоної калини. – 1993. – N 10-12. – С.55

¹⁶⁶ Belosević J. Materijalna kultura Hrvata od VII do X stoljeta. – Zagreb, 1980. – S.47

¹⁶⁷ Schmidt B. Die spate Volkerwanderungszeit in Mitteldeutschland. – Halle, 1961. – P.41; Hermann J. Germanen und Slawen in Mitteleuropa. Zur Neugestaltung der ethnischen Verhaltnisse zu Beginn des Mittelalters. – Berlin, 1984; Id., Die Slawen in Deutschland. – Berlin, 1986. – P.18

¹⁶⁸ Klaić N. Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku. – 2 izdanje.- Zagreb, 1975. – S.139

¹⁶⁹ Kunstmann H. Uber den Namen der Kroaten // Die Welt der Slaven. – 27/1. – 1982. – S.131-136; Katisić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena s iuga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. – 20. – 1990 (1992). – S.300-301, 307; Macan T. Povijest hrvatskog naroda. – Zagreb, 1992. – S.15-16

¹⁷⁰ Šanjek T. Krscanstvo na hrvatskom prostoru. – Zagreb, 1991. – S.15

¹⁷¹ Pavlišić D. Povijest Hrvatske. – Zagreb, 1994. – S.15

¹⁷² Grafenauer B. Zgodovina slovenskoga naroda. B.1. Odnaselitve do uveljavljanja frankovskega feudalnega roga. – Ljubljana, 1994. – S.44

¹⁷³ Margetić L. Konstantin Porfirogenet i vrijeme dolaska Hrvata // Zbornik Historijskog zavoda JAZU. – Zagreb, 1977. – S.145-146

¹⁷⁴ Buri J.B. The Treatise De administrando imperio // Bizantinische Zeitschrift. – Bd.15. – 1906. – S.517-557

¹⁷⁵ Grafenauer B. Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfirogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T.5. – Zagreb, 1952. – S.15-18; Klaić N.Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku. – S.137

¹⁷⁶ Новаковиh Р. Нека запажанья о 29. и 30. глави De administrando imperio // Историски Часопис. – Кн.19. – 1972. – С.5-54

¹⁷⁷ Ферjанчиh Б. Структура 30. главе списа De administrando imperio // Зборник радова Византолошког института. – Кн.18. – Београд, 1978. – С.67-80

¹⁷⁸ Новаковиh Р. Нека запажанья о 29. и 30. глави., – С.17-21

¹⁷⁹ Hermann J. Welt der Slaven. – Leipzig, 1956. – P.40

¹⁸⁰ Paulus Diakonus. Historia gentis Langobardorum // Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Langobardicarum. – Saec. 6-9. – Hannoverae, 1878. – IV, 24

¹⁸¹ Monumenta Germaniae Historica. – T.18. – P.435

¹⁸² Grafenauer B. Zgodovina slovenskoga naroda., – S.288

¹⁸³ Paulus Diakonus. – IV, 11

¹⁸⁴ Paulus Diakonus. – IV, 41

¹⁸⁵ Klaić N. Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku. – S.101; Grafenauer B. Zgodovina slovenskoga naroda., – S.288

¹⁸⁶ Engel J. Ch. von. Fortsetzung der allgemeinen Welthistorie. – Halle, 1798. – P.453

¹⁸⁷ Nahtigal R. Slovanski jezyki. – Wyd.2. – Ljubljana, 1952. – S.6

¹⁸⁸ Grafenauer B. Nekaj vprasanj iz dobe naseljevanja jużnich slovanov // Zgodovinski casopis. – T.4. – 1950. – S.23-123; Id., Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfirogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. – T.5. – Zagreb, 1952. – S.1-55

¹⁸⁹ Zasterova B. Hlavni problemy z pocatku dejin slovanskych narodu // Vznik a pocatky slovanu. – T.1. – Praha, 1956. – S.42

¹⁹⁰ Łowmiański H. Początki Polski. – T.3. – Warszawa, 1967. – S.68-69

¹⁹¹ Taszycki W. Najdawniejsze polskie imiona osobowe // Rozprawy i studia polonistyczny. – T.1. – Warszawa-Kraków,1958. – S.92-138

¹⁹² Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С.122-123

¹⁹³ Горбач О. Говiрка Комарна й Комарнянщини // Комарно-Рудки та околиця. Збiрник iсторико-мемуарних, географiчних i побутових матерiалiв. – НТШ: Український архiв. – Т.43. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто. – 1987. – С.315

¹⁹⁴ Майоров А. О времени и обстоятельствах основания Галича: историография спорных и нерешенных проблем // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Т.1. – Київ-Львів, 2004. – С.688-711

¹⁹⁵ Wedzki A. Słowacja // Słownik Starożitności Słowiańskich. – T.5. – Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk, 1975. – S.253, mapa

¹⁹⁶ Annales Fuldenses (680-901) / Ed. G.H.Pertz // Monumenta Germaniae Historica. – T.1. – 1826. – P.401

¹⁹⁷ Дулишкович І. Исторические черты Угро-Русских. – Тетрадь 1. – Ужгород, 1874. – С.113

¹⁹⁸ Tkadlčik V. Cyrilsky napis v Michalovcich // Slavia. – 1983. – N 2. – S.121-123

¹⁹⁹ Лелекач М.М. Про приналежнiсть Закарпаття до Київської Русi в Х-ХI ст. // Наук. зап. УжДУ. Іст.-фiлолог. серiя. – Ужгород, 1949. – С.32-37

²⁰⁰ Горбач О. Остурня – український острiвець на Спiшi пiд Татрами // Християнський голос. – Мюнхен, 1970. – Ч.1-2. – С.1-4; Його ж. Пiвденно-лемкiвська говiрка й дiялектичний словник с. Красний Брiд бл. Межилаборець (Пряшiвщина). Мюнхен, 1973; Його ж. Середньозакарпатськi говiрки, Лемкiвськi говiрки // Дiялектологiя. – Енциклопедiя Українознавства. – Т.2. – 1992. – С.16-19

²⁰¹ Глушко М. Генезис тваринного запрягу в Україні. Культурно-історична проблема. – Київ, 2003

 

07.02.2024