Тупо математично

Сказати, що в школі в мене з математикою було швах (німецька спецшкола) – нічого не сказати. Здається, у п’ятому класі я спочатку навіть не міг відрізнити алгебру від геометрії, та зрештою якось дав собі раду: зметикував, що там, де є а+b – це алгебра, а там, де намальовані трикутники – це геометрія. Та до п’яти я все ж рахувати навчився, і ще похвалюся, що табличку множення знаю, як віршик. Отож, рахунки до п’яти.

В Україні останніми десятиріччями чітко сформувалися основні чинники, які фактично роблять в країні всю політику: це 1) влада, 2) опозиція проукраїнська, 3) опозиція проросійська, 4) Кремль і 5) наші західні партнери. У зв’язку з цим зробимо огляд останніх чотирьох історичних періодів нашої держави. За правління Ющенка (2005–2010) – хто був за нього і його владу, а хто проти? За нього – західні партнери, проти – Кремль і проросійська опозиція – Партія регіонів. Були тертя всередині загалом проукраїнської коаліції, утім це не виходило за межі пристойності і не набувало рис непримиренного протистояння. Вибрики нібито проукраїнських сил, які згодом фактично стали антиукраїнськими (соціалістів і литвинівців) на політичну погоду впливали мінімально і зрештою логічно вони зійшли на пси. Отож, резюме: влада Ющенка плюс західні партнери проти Кремля плюс проросійська опозиція – рахунок нічийний 2,5:2,5.

Беремо правління Януковича (2010–2014). За нього Кремль, проти – проукраїнська опозиція, ставлення західних партнерів до цієї влади можна охарактеризувати як нейтральне. Отож, Янукович плюс Кремль проти проукраїнської опозиції – рахунок 2,5:1,5 на користь влади, але це їй нічого не дає, ба більше – вона зазнає нищівного краху і вирушає на смітник історії. Правління Порошенка (2014–2019). За нього західні партнери, проти Кремль і проросійська опозиція у вигляді Опоблоку. Частина проукраїнських сил, яка в останні роки цієї влади повелася на ініційований Москвою свинаргейт, який нічим не закінчився, кидання в Порошенка надувними свинками істотного значення для кардинальної розкладки сил не мали. Отож, загальний рахунок, як і за часів Ющенка, нічийний – 2,5:2,5.

А тепер найцікавіше – правління Зеленського (2019–?). Виходить так, що за нього лише західні партнери, і то тільки наче про людське око, бо якщо вірити проукраїнській опозиції – вони фактично проти: реформи стоять на місці, корупція зростає, демократичні інститути слабшають, з’являються ознаки придушення свободи слова, спроби утвердження авторитаризму, як у Росії на початку 2000-х, тобто Захід майже зневірився у тому, що з зелених вийдуть хоч якісь люди. Кремль – однозначно проти чинної української влади, таких безцеремонних наїздів на інститут президенства в Україні не було ніколи, такі вкрай брутальні образи Ющенкові навіть і не снилися.

Хоча теоретично можна припустити, що Кремль грає вар’ята, і його офіційне вороже ставлення до Зеленського – димова завіса, за якою схована «рука Москви», котра за посередництва нібито «агентів Кремля» Єрмака та інших зелених, які навіть просочилися в керівництво української армії і спецслужб, міцно тримає чинного президента за горло. Хоча якщо розмірковувати тверезо, то це виглядає як занадто заплутана й тонка гра, а Кремль, як відомо, в тонкі ігри ніколи не грає, це явно не його почерк, він звик діяти лише брутально і «топорно», тож таке припущення варто відкинути.

Проросійська опозиція у вигляді ОПЗЖ – проти Зеленського і його влади, і проукраїнська – теж. Провідні проукраїнські і проросійські політики, аналітики, блогери – від Гончаренка до Рабиновича, від Портникова до Погребинського, від Пояркова до Шарія – напрочуд дружно і злагоджено шпетять Зеленського в хвіст і в гриву, і навіть змагаються між собою у тому, хто завдасть йому більш дошкульного удару. Такого синхронного екстазу проукраїнських і проросійських сил щодо чинної влади ще ніколи в історії України не було, і що би це мало означати – годі й гадати. Якщо Кремль і українські патріоти виголошують приблизно однакові вкрай негативні меседжі щодо чинного президента, то це виходить явно якийсь дурдом. 

Останнім часом вимальовується ще один явний ворог Зеленського і зеленої влади – це частина ренегатів, які від цієї влади відкололися. Загадкова смерть Антона Полякова («на одного ворога менше») наводить на роздуми, а фактично навіжено-істерична критика Гео Лероса говорить нам про те, що в стані зелених заховані вкрай антагоністичні протиріччя. Опальний ренегат Дмитро Разумков уже створює нову антивладну фракцію у Верховній Раді, яка нараховуватиме до тридцяти багнетів.

Таким чином, Володимир Зеленський може вже цілком обґрунтовано волати знамените гасло: «І ти, Бруте, продався більшовикам!» А до того й більша частина його електорату від нього відсахнулася: із тих знаменитих 73 відсотків залишилося заледве 18, а далі ще буде, бо далі ще треба пережити опалювальний сезон без достатніх запасів газу й вугілля, боротися з віяльними відімкненням електрики, далі треба платити субсидії, інші соціальні виплати, далі треба боротися з ковідом, з можливою навалою мігрантів, з можливою повномасштабною російською агресією, яка Дамокловим мечем нависає над Україною, також треба щось притомне відповідати на звинувачення у державній зраді щодо вагнергейту. А союзників у цьому катма, так що зеленій владі буде точно непереливки.  

Отож, підсумовуємо. Кремль – проти чинної української влади, проросійська опозиція – проти, проукраїнська опозиція – проти, частина зелених – проти, більша частина електорату – проти, західних партнерів розцінимо як нейтральних. Виходить розгромний програшний рахунок 1:5. Якщо чесно, рука не підіймається і клавіша западає писати хоч щось позитивне про чинну українську владу, але тупо математично бачимо, що проти неї фактично всі! А це щось явно проти всілякої логіки, і це щось дуже й дуже виглядає підозріло.

Хоча розгадка вочевидь є, бо всі ці групи, які проти чинного президента, вкладали в нього свої надії, коли він загадково мовчав перед виборами – навіть не надії, а проєктували на нього свої думки. І коли омніпотентність закінчилась, то з'явився результат його діяльності (бо бездіяльність теж наслідком має результат) – його зненавиділи всі, кого він обдурив (бо його мовчання було спрямоване на оману іншого). Цікаво, що відчуває лідер держави, коли проти нього всі?