Вибір неправди

Політики брешуть.

Це твердження стало настільки банальним, що не викликає жодних емоцій. Брехня стала замозоленим атрибутом політики, ми з цим звиклися і призвичаїлися жити – як вміли жити із брехливою ідеологією: "Слава КПСС" було саме по собі, а ми – самі по собі. Але що українську душу приємно гріє, – то це усвідомлення того, що в сусідів не краще. Політики однаково брешуть в усьому світі, то чому б їм не брехати у нас? І в цьому пункті мушу розчарувати. Не в сенсі іншомовної правдивості, а в сенсі однаковості брехні, точніше однаковості розуміння поняття "неправда". Люди різних культур у це однакове за перекладом слово вкладають різний зміст. Що таке неправда/брехня в українському виконанні? "Те, що суперечить чи не відповідає істині" – визначає нам і світові академічний "Словник української мови". Російські словники дещо уточняють – "навмисне викривлення істини". Плюс, у нас і в них десь на семантичній периферії "неправда" має певний присмак несправедливості (за принципом "ворог мого ворога – мій друг": антонім "неправди" – "правда", спів-антонім "правди" – "кривда"). Вичерпна дефініція, що тут ще додаси.

Додають, виявляється. Німці, наприклад: "... для введення в оману іншого". Чи англійці – "... з наміром ввести в оману". Те ж саме – поляки, голландці чи французи (див. мапу).

Відсутність в означенні слова "неправда" наміру ввести в оману іншого позначено червоним кольором, присутність – синім (див. джерела за кожною з позначених мов).

Світ ділиться за означенням: назвати неправдою все, що суперечить істині, чи тільки ті невірні твердження, які спрямовані на оману Іншого. Ділиться, то й ділиться, скажете, але що характерно: в однакових інституційних рамках Європейської Спільноти країни з домінуванням другої традиції розуміння "неправди" мають ВВП на душу населення майже втричі вищий (31 тис. євро проти 11,5 тис., дані МВФ за 2007 рік). Абстрактна традиція має намацальний економічний вимір.

У нашій традиції окреслення неправди значно розширює її межі. Кожен бачить світ інакшим, і кожен опис реальності іншим часто може сприйматися невірним. Невірним, значить – неправдивим за означенням. Світ суб’єктивно сприймається повним брехні, яка при моральному осуді мовчазно сприймається нормою. Тотальна заборона релятивізує брехню і сприяє лицемірству. "Суворість російських законів пом’якшується необов’язковістю їх виконання", – відзначив російський класик, і, зауважмо, загальне порушення цих суворих законів унеможливлює невідворотність покарання, але сприяє вибірковості його застосування. "Друзям – все, ворогам – закон", – сказав відомий каудильо Іспанії, країни, яка близька нам за визначенням неправди і яка – так само як і ми – десятиліттями намагається вискочити з колії вертикального контракту, визначеної попередньою історією.

У другій традиції зона моральної заборони значно звужена – заборонено лише свідоме створення в іншого помилкового уявлення про реальність; власне це обмеження і встановлює дев’ята заповідь Декалогу ("не лжесвідчи") – не завдай брехнею шкоду іншому.

Натомість інакша правда іншого – хай і невірна з точки зору реципієнта цієї правди – коригує власне уявлення нашого реципієнта про реальність, додає йому ще одну візію світу, що робить картину стереоскопічною. Домінанта індивідуалізму у західній традиції, коли кожен не тільки може, але й змушений сам планувати свою діяльність, доводить конвенцію правдивого спілкування до твердої норми: відхилення від неї – це порушення прав того, хто її дотримується. Прав отого Іншого, відсутнього в нашій дефініції брехні. Суспільство індивідів засуджує брехню саме з точки зору суспільних інтересів: толерування неправди гальмує соціальний розвиток (згадувані €31 тис. vs €11,5 тис.).

Передумова ефективного функціонування ринку – інтерпретативна раціональність його учасника – передбачає можливість правильно оцінювати очікування щодо дій іншого, але й полегшити іншому правильно проінтерпретувати власні наміри. Без цієї інтерпретативної раціональності учасникам обміну неможливо знайти оптимальне рішення в ситуаціях "дилеми в’язнів" – кожного разу, коли йдеться про розподіл суспільних благ. Так народжується виправдана довіра до іншого, так полегшується життя.

Перша ж традиція розуміння неправди зводить засудження брехні до морального імперативу особи: "моя брехня – мій гріх, і тільки перед Богом я несу покуту"; відповідальність перед суспільством не передбачається. Розмитість критеріїв і виняткова конфіденційність полегшує угоду з Богом та сприяє моральному самозаспокоєнню, але не суспільному розвитку. З іншого боку, брак соціальних зобов’язань донести правду іншому призводить до збільшення рівня оціночності й безапеляційності ("чорне"-"біле" без решти кольорів і проміжних відтінків) висловів: ціллю є висловити свою власну оцінку реальності, а не допомогти іншому зрозуміти цю реальність. Цю особливість зауважила Анна Вежбицька, коли порівнювала російську та англійську мови. Частота вживань слів "ужасно", "страшно" на 1 млн. слів російського тексту – 329 раз, слів "terribly", "awfully", "horribly" на 1 млн. слів англійського тексту – 29 раз; слів "дурак", "глупо", "глупый", "идиот" і слів "fool", "stupid", "stupidly", "idiot" – відповідно 584 і 63 рази. А з психоаналітичної точки зору вислів "він дурак" передбачає власну непричетність до ситуації (це т. зв. "проекція": "психічний процес, за допомогою якого неприйнятні для індивіда спонукання чи уявлення приписуються зовнішньому світові"), проблеми виносяться назовні, наслідком чого є унеможливлення рефлексії. Бо якщо замість "він дурак" вжити "я злий на нього", то це створює відчуття причетності до фруструючої ситуації, отже робить можливим її раціональне осмислення.

Не варто думати, що наше означення брехні лише розширює сферу дії їхньої дефініції цього поняття – наше визначення лишає поза увагою цілі пласти неправди в їхньому розумінні, але не в нашому. Текст без слова брехні у ньому може бути неправдивим – якщо автор приховав істотну інформацію чи виклав правдиві факти, але в порядку, яким може ввести в оману в читача; брехнею може бути мовчання, яке вводить в оману чи порушує права Іншого. У нас – при формально тотальному засудженні брехні – ці речі вислизають із означення неправди: промовчати, коли суспільний інтерес вимагає кричати, обманути без слова неправди – і при цьому навіть не відчувати гріха за собою: "ці губи ніколи не сказали слова неправди".

Джинса не обов’язково мусить бути брехнею за змістом – вистачить поставити малозначимий матеріал першим у новинах чи на титульній шпальті; натомість педантично подані дві точки зору протилежних сторін можуть бути брехнею, якщо наслідком мають створення помилкового враження про реальність. Було б, звичайно, надто примітивно думати, що досить змінити означення "неправди" в тлумачному словнику, і це змінить соціальні відносини. Вказане розуміння "неправди" у мові народу є радше індикатором, ніж причиною суспільної організації, притаманної цьому народу. Наша традиція розуміння "неправди" виникла внаслідок домінування колективістської свідомості: є значимі суб’єкти – "я" і "ми як єдине ціле", інших суб’єктів у цьому спільному "ми" фактично не розрізняється. В індивідуалістському суспільстві якість його організації визначають горизонтальні стосунки між людьми, правилами й традиціями, що їх унормовують – соціальний капітал. Саме на його покращення спрямовані зусилля розвитку організації суспільства. Нехтування горизонтальними зв’язками в колективістському суспільстві – через їх невиразність – і породило альтернативний заклик до трансформації завдяки покращанню суспільних атомів, а не зв’язків між ними: "жить не по лжи". Гарний і утопічний імператив – насправді ж, змінити суспільство без зміни матриці неможливо.

Таке атомізоване суспільство – прекрасний живильний розчин для проростання тоталітаризму. І його, суспільство, не зміниш одноразовою дією: прийняттям правильного закону чи кольоровою революцією. Матриця, закладена у мові й традиціях, відновить живильну силу розчину. Матриця, звичайно, не обмежується семантикою слова "неправда". Ми звично кажемо "партія", "парламент" чи "президент", а розуміємо щось зовсім інакше, ніж це розуміють носії інших культур. У них, скажімо, "політика" означає мистецтво домовлятися, у нас – боротися.

Ці речі звучать абстрактно, але конкретний вимір вони мають не тільки в нашій поточній практиці. У своєму прагненні, щоби нас вважали належними до цивілізованого світу, ми гордо визнали пріоритет Європейського суду з прав людини. А там діють інші визначення "неправди" чи "політики". Ми імітуємо їх акцептацію – і це вже добре (за В.Франклом імітація є першим кроком на шляху до зрілої ідентифікації), але тільки як початок. Вічно "трохи там і трохи не там" тривати не може. Надходить час цивілізаційного визначення, час осмислити і змінити євразійські елементи матриці. Або відмовитися від європейських, – залежно від напрямку визначення.

Чому це все так безпросвітно? Теорія В.Біона про робочі групи показує, що для виходу з архаїчної групи потрібні підтримувані ззовні чіткі рамки і тягле осмислення процесів нашої реальності.

Про важливість для нас отих зовнішніх рамок свідчить бодай те, що нам власне розуміння того, що підготовка до Євро-2012 завалена, несуттєва – для нас вирішальне значення має те, що скаже УЕФА. Нас мало тривожить те, що нічого не робиться на виконання взятих зобов’язань щодо ПДЧ, нам важливо, що про це скажуть спостерігачі від НАТО; наші політики не можуть переконати одне одного раціональними аргументами – нам треба знати, що думає Венеційська комісія. Не раз доводилося чути з тугою в голосі сказане "нам треба німця з палкою, який прийде і наведе порядок".

Що українську душу приємно гріє – то це усвідомлення того, що ми зі своїми проблемами не одні в Європі. Але що характерно: майже в усіх країнах, прийнятих до ЄС/ЄУ після 1957 року, спостерігається збільшення ВВП на душу населення. Можна було б пояснити це появою нових ринків. Але той факт, що середнє зростання в країнах із нашою традицією розуміння брехні було більшим (якщо взяти відношення у рік вступу питомого ВВП новоприйнятої країни до середнього питомого ВВП ЄС-6 за 100%, то пересічна зміна цього співвідношення за 4 роки в "червоній" зоні складає 10,9%, а в "синій" зоні – 1,2%) може якраз свідчити про унікальну важливість цих зовнішніх інституційних рамок.