В енергетичній кризі, що неминуче насувається у Великобританії, будуть прямо винні політики, що ухиляються від прийняття рішень
Корені енергетичної кризи, що насувається на Великобританію, беруть свій початок з подій півстолітньої давнини. The Beatles переживали тоді свій розквіт, а молодий Гаролд Вілсон був щойно обраним прем'єр-міністром, зачарованим "білим жаром технологій". Але британські споживачі страждали від вимкнень електрики взимку.
Уряд оголосив про розробку масштабного плану з розширення генеруючих потужностей. План передбачав будівництво декількох ТЕС безпрецедентних розмірів, що мали б працювати на вугіллі. Але його взірцевим елементом, за задумом, мало стати будівництво п'яти атомних електростанцій, за нещодавно розробленим британським проектом – з вдосконаленими реакторами з газовим охолодженням (AGR). "Я абсолютно впевнений, що ми взяли джекпот", – сказав Фред Лі, міністр, що відповідав за реалізацію плану, оптимістично оцінюючи експортний потенціал британської енергетики.
План виявився економічною катастрофою. Будівництво електростанцій йшло із жахливими затримками і перевитратами коштів. Минуло лише 30 років, перш ніж вони наблизилися до ефективної роботи. Дефіцит потужностей не мав великого значення, тому що електроенергія у будь-якому разі не була необхідна. Зрозуміло, що експортні ринки так і не з'явилися. У 1980-х роках уряд Тетчер закрив більшу частину вугільних шахт, збудував одну АЕС – за перевіреним американським проектом – і приватизував електроенергетику.
Приватизація виявилася, здебільшого, успішною. Енергетичні компанії будували менші за розміром електростанції, що використовували газотурбінні парогазові установки, які були ощадними та які можна було збудувати дешево та швидко. Врешті-решт, стало відомо про повну ціну будівництва атомних електростанцій; топ-менеджери, що вводили в оману міністрів та парламенту, більше боялися наслідків введення в оману інвесторів. Атомні електростанції були виключені з приватизації. Проте, пізніше вони були приватизовані компанією British Energy, що збанкрутувала і після санації була придбана Eléctricité de France. Франція генерує більшу частину своєї електроенергії на АЕС і є світовим лідером ядерних технологій.
Але приватизація виявилася неспроможною запевнити стабільні умови для планування будівництва нових електрогенеруючих потужностей. Первісний режим регулювання операторів електростанцій передбачав відповідні стимули для збільшення генеруючих потужностей, але його скасували у 2001 році на користь режиму простішого типу, створеного за зразком інших товарно-сировинних ринків і відомого також як NETA (New Electricity Trading Arrangements – "Нові ринкові механізми з торгівлі електроенергією"), пізніше заміненого BETTA (British Electricity Trading and Transmission Arrangements – "Механізми торгівлі та передавання електроенергії у Великобританії"). Як це часто буває на товарно-сировинних ринках, цей режим працював набагато краще у короткостроковій перспективі, ніж у довгостроковій.
Електростанції, збудовані за планом Фреда Лі, нині доживають свої останні дні. Але досі немає ясності щодо того, що прийде їм на зміну, або коли, і остання біла книга, присвячена енергетиці, й опублікована цього літа, пропонує багато заходів, але не узгоджену політику.
Проблеми можна поділити на три основні групи. Перша – це те, що ніхто не хоче будівництва електростанцій, особливо атомних, поруч зі своїм домом. Насправді, більшість людей не хочуть взагалі ніяких електростанцій. Вони, проте, хочуть користуватися холодильниками, комп'ютерами, телевізорами та пральними машинами. Для того, щоб пояснити їм цю суперечність, потрібна політична мужність.
По-друге, будівництво електростанцій з терміном експлуатації у багато десятиліть вимагає впевненості у стабільності ринку електроенергії. Це особливо стосується атомних електростанцій, первісні капітальні видатки на будівництво яких становлять більшу частину у загальних витратах виробництва ними електроенергії. Коливання курсу в енергетичній політиці створюють постійну невизначеність. Протягом багатьох років уряд виконує ритуальні танці, під час яких пропонує субсидії та гарантії для інвесторів, що готові розпочати будівництво нових електростанцій, вдаючи водночас, що він цього зовсім не робить.
По-третє, у дискусії домінують широкі жести, одночасно і нікчемні, і дорогі, у бік захисників навколишнього середовища. Можливо, британцям слід вести простий, більш самодостатній спосіб життя, але вони його не ведуть, і не збираються вести його найближчим часом. Поки це не зміниться, їхні потреби в енергії можуть бути задоволені лише атомними електростанціями та тепловими електростанціями, що використовують газотурбінні парогазові установки. Сланцева революція означає, що газ буде основним джерелом енергії у паливно-енергетичному балансі країни. Ефективне використання газу дасть змогу скоротити викиди двоокису вуглецю набагато радикальніше, ніж дорогі вітроенергетичні установки. Невизначена доступність вітрових турбін означає, що навіть якщо вони дадуть певну енергію, вони не знизять потребу в інших генеруючих потужностях.
Щоб мати змогу користуватися електроенергією, Великобританії треба будувати електростанції. Але легше ставати у пози, ухилятися від істини і тягнути час, ніж приймати рішення, наслідки яких будуть очевидними лише через багато років. Коли мерехтітимуть лампи – а так неодмінно буде – безпосередньо винними будуть політики, зі своїм захопленням ефектними заявами та заголовками таблоїдів.
John Kay
A real energy revolution needs us to look beyond sound bites
The Financial Times, 24.07.2013
Зреферував Омелян Радимський