Як ви вже могли зауважити, про ті часи я згадую не без деякої ейфорії, причому не лише тому, що тоді мені було 30, а тепер удвічі більше. Однак існують і значно об’єктивніші за мою ейфорію речі. Наприклад, якимось дивом заціліла тодішня періодика.
Переді мною – примірник вивихантської преси: газета з назвою «Ви…Ви…Х. Specwypusk Профспілкового Вісника».
Пародійно-абсурдний характер цього фестивального інформатора унаочнюється з першого погляду, в усьому й відразу – починаючи з гасла «Вся влада нам!» чи заголовка «передової», що прочитується як «Юність звинувачує імперіалізм, або Вивих кличе» (з підзаголовком «Нотатки про НАШІ порядки»).
Далі – умовно поетична сторінка, де вміщено цикл віршів Віктора Неборака «Вона» – включно з «Королевою дебілів» (яка в дещо зміненому написанні «Королева Де Білів (КДБ)» дала назву вивихантському «конкурсу краси»). На цій же сторінці – Ірванцеві «АБсюрДИКИ», «Вивихнутий марш» Тризубого Стаса з передчасно оптимістичним рефреном «А в місті Львові тепер всьо можна…», далі – мініатюра Цибулька «Вивих бродить по Европі», «один з найгеніальніших віршів усіх часів і народів» Юрка Позаяка (всього із двох слів – «лободубі дуболоби») плюс по одному віршеві ще двох учасників поетичної формації «Пропала грамота» – Семена Либоня й Віктора Недоступа.
До цієї сторінки підверстано і список членів фестивального «Об’єднаного Жюрі» (останнє слово тоді ще писали через ю), де, скажімо, Віктор Морозов означений як «найнещасніший Джульбарс у світі, друг Елвіса Преслі», Сергій Проскурня – як «найголовнолисіший режисер усіх фестивалів», про Ґео Гонгадзе дізнаємося, що він у журі «від Вахтанга Кікабідзе», а про Влодка Кауфмана – що він «натураліше україніше фольксдойч».
Програму фестивалю опубліковано на окремій шпальті під гаслом «Схаменіться, будьте люди, бо Вивих вам буде!» і «підсилено» цитатою з найодіознішого на той час компартійного бонзи (ще й наділеного стійкою репутацією запеклого неосталініста, ворога перестройки і загалом будь-яких ліберальних змін) Єгора Лігачова: «Я думаю, что это из области юмора, который я всячески приветствую».
Там-таки – ще кілька гасел, які виразно перефразовують і пародіюють офіціоз: «Окремий Вивих кожній сім’ї до 2000 року!» (в офіціозі – окреме житло, синдром хронічно не розв’язуваного й безнадійно занедбаного в есесесері квартирного питання), «Вивих належить народові!» (в офіціозі – «Мистецтво належить народові!»), а також «Вивих, Вивих і ще раз Вивих!» (в офіціозі – вислів Леніна «Учитись, учитись і ще раз учитись!»).
А на завершення – «редакційна» нотатка з рішучим відмежуванням: «Вивих є вивих. Однак редакція “Профспілкового Вісника” вважає за потрібне підкреслити, що вона не має жодного відношення до авторів спецвипуску».
Пародія ставала визначальним стилем епохи. Можливо, саме в такий спосіб на наші терени починав заходити дикий постмодернізм. Цього слова, до речі, я на час того першого «Вивиху» ще жодного разу в житті не чув. Але воно, це слово, вже вирушило в наш бік. Ще трохи – і його стане навіть забагато.
Втім була у Specwypusk’у й певна цілком серйозна публікація, чи не єдина. Невдовзі вона виявиться дуже особливою саме для мене. На першій шпальті, тобто на відкриття номера, розмістили телефонне інтерв’ю Олеся Пограничного з метром тодішньої (й не тільки) української прози та безумовним авторитетом у царині барокової культури Валерієм Шевчуком. Інтерв’ю називалося «Студентські свята» й мало розкривати глибинну спорідненість «Вивиху» зі спудейськими традиціями часів старої Могилянської академії. Вирішальним для мене став перший абзац, який наведу майже повністю: «Найбільше свято – це свято рекреації. Традиційне щорічне свято бувало іноді після Різдва, тоді виставлялися різдвяні драми. Після Великодня виставлялись великодні драми, і найчастіше у травні (ось воно! – Ю. А.), в кінці учбового року. Це було літературно-мистецьке свято, в якому брали участь не тільки учні, але й викладачі. Вилаштовувались у похідну колону й рушали на гору Щекавицю. Тут читалися вірші, гралася музика, ставилися вистави, діалоги, спеціально до цієї нагоди написані. Організовувались всілякі колективні ігри, зокрема народні: джгут, чушка, довга лоза. Увечері, прикрашені зеленню та квітами, всі поверталися до Академії. Свято тривало цілий день. На закінчення влаштовувалась спільна трапеза».
Цей опис не міг не інспірувати. Рекреації? Рекреації! Незграбне магічне слово, яке закралося в мене саме на «Вивиху», саме після прочитання того інтерв’ю. Воно загніздилося десь, можливо, в підкірці й не відпускало аж до другої половини вересня, коли я почав писати свій перший роман під такою ж назвою. Тобто назва була ранішою за роман. Назва була словом, і слово було рекреації.
Дякую за нього панові Валерію.
Підсумовуючи той досвід, додам, що наша «фестивальна епоха» мала дві кульмінації: першу – на піку свого піднесення, другу – на початку свого занепаду. Обидві кульмінації звалися «Вивихами». Від першого – рукою подати до Революції на граніті. Власне кажучи, його навіть можна вважати артистичним прологом до неї. Щодо другого все трохи сумніше, хоч якби не він, то й Помаранчева революція 12 років по ньому, мабуть, не виглядала б так оксамитово.
Якщо б у «фестивальної епохи» був єдиний, усереднений і комплексний, герой, то він мав би підстави сказати: «Ми всі вийшли з Вивихів. У них і повернемося, коли проб’є нам годину».
19.11.2021