Повернення до початків і витоків завжди вимагає деякого такту. Я не можу знову стати собою тодішнім, але в мене по закамарках відлежуються деякі речові докази.
Вони й дозволяють повідновлювати певні затерті фрагменти: щó ми мали, як тепер кажуть, на виході. Чи то пак на вході.
1987 року я вже писав «Екзотичні птахи і рослини», тобто якийсь перший десяток віршів тієї майбутньої збірки я вже бувало читав уголос друзям. Рукопис попередньої, «Середмістя», що її я вважав цілком готовою, застряг тим часом на кілька довгих літ у видавничому плані «Радянського письменника». Щохвилини він міг із того плану вилетіти. А міг і дочекатися своєї черги – років за три-чотири. Це, зрештою, з ним і трапилося: він дочекався. «Радянський письменник» був мініатюрним радянським союзом, і господарка його підлягала планам, а плани, як відомо, переважно п’ятирічні.
Попри деяке пожвавлення на літературній, передусім поетичній, сцені, й доволі виразне оприявлення нового покоління, за відомою аналогією вже означеного як вісімдесятники, «наші» 80-ті роки в цілому все ще не надто різнилися від спустошливих і нещадних 70-х. Перестройка в Україні не починалась і, здавалося, не почнеться ніколи. Шевельовська максима про те, що «Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована», й далі сумлінно виконувалась, причому й далі з точністю до навпаки. Тобто Картагену продовжували мурувати, жорстко блокуючи згори будь-які спроби культурного бунту чи хоч би помірного оновлення. Вершиною – до того ж якою символічною! – репресій, започаткованих проти української культури десятиріччям раніше, стала табірна смерть Василя Стуса у вересні 1985-го. Потреба режиму звести до абсолютного нуля бодай і примарну можливість Нобелівської літературної премії саме для українського поета виявилася гостро маніякальною й переважила будь-які інші резони. Ґарантія неприсудження Нобеля дуже незручному (не те слово!) номінантові існувала тільки одна – вбивство цього номінанта. Так Gorbachov had met Stalin, і вони міцно рукостиснулися над жертвою. Бути українським поетом усе ще означало – за умови стійкого морального вибору – наражатися на знищення, аж до фізичного. Постмодерна легкість буття – це не зовсім про Україну тодішню. Хоч, може, якраз і про неї – в залежності від того, як згадану «легкість» потрактувати.
Генеральна лінія російської імперії в усі її часи і в усіх її форматах залишалася незмінною: українське має дорівнювати неповноцінному, марґінальному, примітивному, архаїчному, сміховинному, карикатурному, неперспективному, неспроможному й відірваному від будь-якого, умовно кажучи, Novum (cума доданків, що її Юрій Шевельов узагальнив поняттям «Картагена нашої провінційности»). Але утримування «другої серед рівних» республіки в такому протиприродно затиснутому статусі вимагало від імперії дедалі більшого напруження всіх її сил і виняткової непроникності ззовні. Кожна чергова всесоюзна кампанія з придушення й викорінення чергового ворожого «ізму» в українських реаліях набирала значно більш драконівського характеру, ніж у середньому по есесесер. «Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Україні відрубують пальці», – свідчила популярна в мистецьких колах приказка, і станом на середину 1980-х вона не втрачала актуальності. Радянська Україна була й лишалася республікою під особливим наглядом.
Саме через нього й породжену ним систему заборон, цензурних рогачок, поліційного відстежування, вербування і всеохопного стукацтва, середина 80-х прикметна лише поодинокими і розрізненими проявами бодай якогось відносного відхилення від установлених режимом параметрів.
Окремі поетичні збірки, про кожну з яких думаєш, ніби така остання.
Окремі театральні вистави, які от-от закриють.
Окремі художні виставки, після яких обов’язково полетять голови.
Окремі кінофільми, про які відомо, що їх жахливо порізали, однак і в такому, порізаному вигляді їх от-от заборонять.
Постійне відчуття шпарини, крізь яку пролізуть далеко не всі.
Постійне відчуття того, що навіть і цю вузесеньку шпарину от-от замурують.
Постійне відчуття, що звідси треба їхати (тоді ще не казали валити) – наприклад, у Таллінн, Пітер або Москву. Туди, де вільніше. Де немає цього особливого нагляду.
Український культурний стиль являв собою максимум обережності і, в кращому випадку, завуальованої лояльності. В гіршому ж – лояльності відвертої, себто вже й не лояльності, а самого що не є вірнопідданства, з обов’язковим ідеологічним набором, який засигналізує всякого штибу кураторам твою світоглядну правильність.
У найширшому ж контексті – максимум сіризни, млявості й одноманітності, тріумф звичного, звичайного і прохідного. Слово «застій», що ним на той час уже вчився користуватися Горбачов, дедалі частіше адресуючи його своїм попередникам, цілком точно характеризувало зокрема і стан тодішнього культурного животіння «другої серед рівних республіки». Всіляко стримувана в розвитку затятими зусиллями свого перестарілого архаїчного керівництва, Україна мала всі шанси залишатися такою собі Вандеєю радянської тоталітарної ортодоксії, а в перспективі – зменшеною заповідною версією розваленого есесесеру.
Від цієї перспективи її врятувало щось непередбачуване й неконтрольоване – безпрецедентна техногенна катастрофа. Deus ex machina. Або, теперішньою мовою, чорний лебідь. Чорнобильський чорний.
І коли нині ми слушно формулюємо незліченні претензії, вимагаючи від актуальної української культури значно більшого, ніж вона може дати, себто неможливого, то варто – задля ще повнішої слушності – не скидати з рахунку й те, з якого дна доводилось її витягати і з яких уламків перестворювати.
29.10.2021