«Легковаження для Польської держави», «висліди агітації ОУН» та інші провини греко-католицьких священиків Мостищини
У міжвоєнний час в галицькому селі священики втратили монопольне становище промоторів українського соціально-економічного життя, хоча їхні позиції не надто похитнулись. На початку 1930-х рр., згідно з даними офіційного повітового звіту з Мостиськ (підготовленого 12 квітня 1932), серед 18 головних діячів-русинів на господарській ниві Мостищини названо 7 священиків — отців С. Волянського (Кальників), А. Козака (Боляновичі), П. Чавса (Крукеничі), Р. Накловича (Довгомостиська), В. Хом’яка (Мишлятичі), А. Пшепюрського (Старява) та І. Косоновського (Никловичі)¹. Активна пастирська та громадська діяльність священиків нерідко розцінювалась польською адміністрацією як ворожа або і явно злочинна. Передовсім переслідували священнослужителів за їхнє неприховане чи відверто демонстроване українство. Польська адміністрація цього не таїла. Так, у звіті з 1926 р., де подавалась інформація про службовців непольської національності Мостиського повіту, із 29 священиків майже половину вважали такими, що «вороже ставляться до Польської держави». Щодо них також вживали такі характеристики, як «великий патріот», «прихований агітатор», звинувачували у «виголошуванні казання в честь полеглих українців»². Про нагінки на греко-католицьких священнослужителів у своїх спогадах згадував тодішній парох у Крукеничах о. Петро Чавс:
«Староства мали наказ карати священиків за "фальшування метрик", як називала польська влада писання їх українською мовою. І так за виставлення метрики українською мовою покарано в Мостиськах о. Василя Гриника, адміністратора парохії Цьвіржа, тижневим арештом, тюремним ув'язненням.
Карано священиків за процесійні походи в часі Зелених Свят та проповіді на цвинтарях; за посвячення хрестів на могилах, що їх висипали по селах на честь поляглих за волю України; накладано адміністраційні кари у висоті 500 злотих на парохів: о. Петра Чавса з Крукенич, о. Сильвестра Коритка з Радинич, о. Михайла Гузіля з Хлипель.
Всі активніші в національнім житті українські громадяни були під постійним доглядом поліції»³.
Переслідування священиків мали різний характер. Якщо настоятель парафії у Старяві, у минулому капелан УСС о. Андрій Пшепюрський постраждав через свою політичну діяльність⁴, то інший священик із когорти громадських діячів Мостищини парох у Довгомостиськах о. Ромуальд Наклович потерпав через особисту неприязнь з боку поляка Тадеуша Филиповича (інженера, підполковника артилерії у відставці, останнього довоєнного директора племстанції у Судовій Вишні)⁵.
В 20-х роках інцидентів зі скаргами на греко-католицьких священиків Мостищини (за винятком епізоду з о. Р. Накловичем) чи їх арештами не зафіксовано. Натомість з початком 30-х рр. вони фіксуються все частіше. У 1934 р. в газеті «Kurjer Zachodni» з’явився коротенький допис про греко-католицького священика із с. Пакість (тепер — Нагірне) Михайла Теслю, якого оскаржували за приналежність до ОУН, а також за посвячення могили, «насипаної під впливом бунтівників» («wywrotowców»). Справу передали в окружний суд у Перемишлі. У свій захист о. М. Тесля заявляв, буцімто він не знав, з якою метою було насипано могилу і поставлено на ній хрест. Аби підтвердити свої слова, він представив декількох свідків. Після цього справу закрили⁶.
Приблизно у той же час комендант постерунку у Баличах Ст. Байорський надіслав донесення мостиському старості про пошкодження пам’ятника, вчинене місцевим греко-католицьким настоятелем о. Ярославом Пасічинським. З тексту дізнаємось, що «на ґрунті парафіяльному гр.кат. обряду у Баличах» у пам’ять про скасування панщини був встановлений придорожній хрест з Розп’яттям та металевою табличкою з написом польською мовою: «Na pamiętke zniesienia pańszczyzny rok 1848». У травні 1934 р. о. Я. Пасічинський відновив хрест та встановив його на бетонний постамент. Однак зняв з нього пам’ятну табличку й Розп’яття буцімто для реставрації. 31 липня того ж року парох почепив до хреста і Розп’яття, і табличку, проте з напису залишився лише «rok 1848». Коли до пробоща звернулась поліція, той заявив що на табличці були написи і польською, і українською мовами, проте не дав жодного роз’яснення, чому вони зникли.
Аби довести, що на таблиці був напис і польською, і українською мовою, настоятель покликався на колишнього місцевого греко-католицького настоятеля о. Андрія Бенціна (у 1903–1913 рр.)⁷, до якого буцімто звертався у цій справі й отримав інформацію про два написи – український і польський. Проти такої аргументації рішуче запротестував балицький дідич Владислав Скібнєвський, який не лише заперечив існування українського варіанта пам’ятного напису, але й заявив коменданту постерунку Байорському, що Пасічинський замінив і саму таблицю. За його версією, літери на ній були вилиті, а греко-католицький настоятель переконував поліцію, що стер їх звичайною щіткою для металу. Версію про існування лише одного автентичного напису польською мовою підтвердив також місцевий мешканець Ян Підгурський.
Цікаво, що комендант постерунку у своєму донесенні в староство зазначив, що «кс. Пасічинський … знищив пам’ятку польської культури з 1848 року, яка свідчила, що в той час польської власності у Баличах було більше, ніж руської»⁸. Подальші перипетії цієї справи наразі невідомі.
У вересні того ж таки 1934-го року у «Ділі» з’явився допис про покарання пароха із Дмитровичів о. Якова Війтовича⁹, якого в Судовій Вишні та околицях вважали місцевим «капеляном української кооперації»¹⁰. У Мостиському старостві викликав роздратування той факт, що священнослужитель 6 травня того ж року без дозволу влади посвятив могилу з поставленим на ній хрестом у Дидятичах, чим, на думку староства, «виявив на публичному місці нехіть і легковаження для Польської держави». Також йому закидували те, що «йдучи в церковних ризах на чолі процесії, зложеної з ок. 300 осіб, уладив публічну маніфестацію або похід без дозволу влади». У старостві вважали, що цей «похід» не був релігійним зібранням, або «походом, що відбувався в спосіб традиційно устійнений або передбачений в акті, що визнає те віросповідання». Відтак о. Я. Війтович порушив Закон про збори (від 11 березня 1932 р.), за що йому присудили штраф у розмірі 300 злотих, або — 7 днів арешту, якщо грошеве покарання не вдалося б стягнути.
Розпорядження староства у Мостиськах, яке було прийняте на підставі поліційного донесення, дмитровицький настоятель оскаржив в окружному суді у Перемишлі. Судове засідання відбулося 4 вересня 1934 р. за участі судді Матія, прокурора Пашковича та оборонця — емеритованого судді Дмоховського.
На питання судді, що собі думав обвинувачений, коли посвячував могилу та хрест, о. Війтович відповів, що «в часі виконування релігійної функції священикові про ніщо думати не вільно», і зауважив, що посвячував не могилу, а хрест. Коли суддя запитав пароха, для кого ту могилу висипано і для кого той хрест поставлено, той відповів, що могилу висипали парохіяни в честь незнаного жовніра, а хрест поставили на ній для хвали Божої. На уточнення судді, якої національності був той жовнір, о. Війтович заявив, «що над тим не застановлявся, зрештою міг бути ним той жовнір української народности, що разом з польским військом проганяв большевиків з-під Варшави і своє життя поклав в обороні польскої держави перед большевицькою навалою».
Могила з поставленим хрестом, про яку йшлося, була висипана кількадесят кроків від церкви. Обвинувачений священик зізнався, що сповнив просьбу своїх парохіян — «перевів церковним ритуалом приписану бенедикцію хреста, до якого пішов з парохіянами в церковних ризах та піснею "Христос Воскрес" закінчив обряд посвячення хреста». Проте запевняв, що жодної промови не виголошував — ані він, ані ніхто з парохіян. Очевидно, обв. не знав, що до посвячення хреста і церковної процесії треба просити дозволу староства. Суддя Матія відмовився слухати свідків з боку обвинуваченого і завершив на цьому слухання.
Прокурор домагався засудження дмитровицького настоятеля, бо могила з хрестом були, мовляв, «вислідом агітації ОУН», а ціль торжества — політичною маніфестацією. Поміж іншим заявив, що для хрестів і національних героїв є місце на цвинтарях. Оборонець емеритований суддя Дмоховський у своїй промові відкинув будь-які зв’язки з ОУН, а також наголосив на тому, що «досі не треба було дозволу староства на посвячення хреста чи походу церковної процесії», а тому о. Я. Війтович, здійснивши посвячення хреста, нічим не виявив «легковаження польської держави». З огляду на це Дмоховський просив звільнити дмитровицького пароха від покарання, накладеного Мостиським староством. Однак добитись бажаного рішення о. Я. Війтовичу та його адвокату не вдалось — суддя залишив в силі попереднє рішення. Дмоховський заявив про готовність подати касацію.
Тим часом у старостві розпорядились, аби могилу із хрестом в Дидятичах прибрали.
Подібна справа — про посвячення могили і хреста – розглядалась у тому ж суді 8 вересня. Обвинувачений — сотрудник у Вовчищовичах о. Лев Савицький — оскаржував покарання, накладене староством у Мостиськах, у розмірі 500 злотих чи 14 днів арешту. Той самий суддя відклав розгляд, оскільки подав запит у воєводство, аби отримати інформацію, з чиєї ініціативи була насипана могила і встановлено хрест у Вовчищовичах. Тоді у пресі дивувались, що у такій же справі о. Я. Війтовича до подібних кроків в окружному перемишльському суді не вдавались.
На успіх апеляції в перемишльському окружному суді годі було розраховувати. 1935 року мостиський суд присудив греко-католицькому настоятелеві з Раденич о. Сильвестру Коритку 150 злотих штрафу або 15 днів арешту, бо той «поводився невідповідно супроти команданта поліції та вдарив пястуком об стіл». Окружний суд у Перемишлі як апеляційний затвердив цей присуд, а найвищий суд відкинув касацію¹¹. Бувало, що кару підвищували. 1939 року у мостиському суді священик із Гусакова о. Василь Гриник отримав три тижні арешту за проповідь. Після апеляційної розправи у Перемишлі священнослужителю присудили три місяці ув’язнення¹².
_________________________
¹ ДАЛО. Ф. 1. Оп. 3. Спр. 894. Арк. 62.
² Щодо усіх інших зазначали — «лояльний», «без звинувачень», «конформіст» («ugodowiec»). ДАЛО. Ф. 1. Оп. 11. Спр. 1417. Арк. 2-2з.
³ Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / зредагував д-р Василь Вереш. Стемфорд, 1976. С. 202.
⁴ Хомяк М. Січовик у священичій рясі // Локальна історія. URL.
⁵ Хомяк М. «Ненависна борода» отця Ромуальда Накловича // Збруч. URL
⁶ Kurjer Zachodni. 11 września 1934. R. XXV. Nr. 249. S. 3.
⁷ Шематисмъ всего клира греко-католического епархій соєдиненыхъ Перемыскои, Самбôрскои и Сянôцкои на рôкъ вôдъ рожд. Хр. 1903. Въ Перемышли, 1903. С. 237; Шематизмъ всего греко-католицкого Клира злученыхъ Епархій Перемыскои, Самбôрскои и Сянôцкои на рôкъ 1914. Перемышль, 1914. С. 190.
⁸ ЛННБ ім. В. Стефаника. Ф. 26. Управління консервації Львівського воєводства. Спр. 31. Арк. 433-433зв.
⁹ Діло. Львів, субота, 15 вересня 1934. Р. LV. Ч. 246. С. 5. Цей сюжет також див.: Свобода. Львів, 23 вересня 1934. Р. XXXVI. Ч. 36. С. 6.
¹⁰ «Деканом української кооперації на Мостищину» вважали о. Петра Чавса. Див.: Шот В. Початки кооперативного руху в Судовій Вишні // Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / зредагував д-р Василь Вереш. Стемфорд, 1976. С. 329.
¹¹ Діло. Львів, вівторок, 20 серпня 1935. Р. LVI. Ч. 220. С. 4.
¹² Мета. Львів, 27 серпня 1939. Р. ІХ. Ч. 33. С. 6.
27.10.2021